Незабутні · “І хоча він виріс у російськомовному Києві на Подолі – свідомо перейшовши на українську мову, до російської вже не повертався”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Київський пейзаж душі Романа Корогодського До 904-річчя видатного українського культуролога, письменника, літературо4 та кінознавця, активного учасника руху шістдесятників
Слово Просвіти, №06 за 2023 рік
Щойно українці вітали з 90-річчям веселого й молодого Євгена Дударя – дай Бог йому здоров’я! І як би хотілося знову прийти з фантазійним букетом до його однолітка Романа Корогодського й почути: “Ну, Оля! Ікебанщиця!” Але понад 17 років нема вже прекрасної усмішки Романа Мироновича... Рідних людей, які населяли мої юні роки, вже нема в рідному місті. Мені на згадку лишився Київ як пейзаж їхніх безсмертних душ.
Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка
Зі старовинної Замкової гори (Киселівки) відкривається неймовірної краси вид на Поділ. Ще підлітком Роман лазив тоненькою стежиною на ту гору, щоби помилуватися своєю малою батьківщиною. Ставши солідним, вже одруженим із чарівною гуцулкою Оксаною, він продовжував лазити на ту гору – і тягнув за собою усіх, хто здатен був подолати крутизну. Це зараз там чавунні сходи, а в сімдесятих Оксанина американська родичка, дуже немолода тета Рузя, насилу здолала ту стежечку й ніяк не могла второпати, навіщо Ромко завдав їй такого сюрреалістичного клопоту. А переможець Ромко, видряпавшись на висоту пташиного польоту, захоплено вдихав київський простір: “Он там – Фролівський монастир, а тут був Братський монастир, Києво-Могилянська Академія… Це не просто красивий пейзаж – тут закорінена духовність України. Тут витоки історичних легенд і реальних подій”. Він не був випадковим киянином – закоханий у своє Місто, сприймав його в усьому історичному багатошаровому обсязі. Романа постійно й легко виганяли з усіх совєцьких установ за щось таке особливе в ньому, що сьогодні наші вороги назвали би жидобандерівством. А знайти нову роботу йому, визначному культурологу, було дуже і дуже важко. Ну ніяк він не пасував тим ідеологічним умовам, чи вони – йому! Тета Рузя викликала його на серйозну розмову, пропонуючи іншу країну, яка би цінувала його знання й таланти. Пізніше Роман Корогодський напише у своїй книзі “Брама світла. Батьки”: “Американський патріотизм значно простіший, очевидніший, реально відчутний – всі державні чинники дбають, аби середній американець не знав кривди й залишався неушкодженим у своєму “торфо-перегнійному горщику”. А для нас “торфо-перегнійним горщиком” був той пейзаж, який НЕ лише пейзаж... І Киселівка – не просто гора, а подих історії. А на монастирському цвинтарі поховали матір Івана Мазепи… І все в такому дусі. Як і книжки, і моя бібліотека, і все, що я знаю, хотів би ще знати, аби оте “все” витлумачити й пояснити нашим людям, зацікавити Україну й світ нашим, окремішнішим, пейзажем душі, що відкривається зору, зокрема, з Киселівки… Поза відчуванням цього пейзажу як пейзажу власної душі, не існує реального поняття патріотизму, який у пору Незалежності геть девальвували й перетворили на байку, анекдот і, зрештою, зневажливу лайку, що є ненормально, кричуще принизливо для усвідомлення нації”. …Нас познайомив у 1977 році на залізничному вокзалі мій вчитель Юхим Самуїлович Левін, відрекомендувавши Оксані й Роману: “Знайомтеся – це надія українського кіно”. “Кажіть просто – Надя”, – відповіла я. Так і залишилися зі мною ласкаві усмішки усіх трьох… Але з плином років виявилося, що Роман Миронович таки покладав на мене надію і першим серед мистецтвознавців візерунковим почерком ХVІІ століття написав наприкінці 90-х статтю для “Дзеркала тижня” про невідому молоду режисерку “Чи існує кіноперспектива? Портрет кінорежисера О. Самолевської на тлі кіноруїни”. Стовідсотковий гебрей (як називав себе видатний український націоналіст Роман Корогодський), уралець Дмитро Горбачов та святі сільські бабусі вчили мене, киянку, української мови. З паном Романом полемізував наш видатний інтелектуал Вадим Леонтійович Скуратівський, у якого два крила – українська і російська культура. У Романа Корогодського обидва крила були українські. І хоча він виріс у російськомовному Києві на Подолі – свідомо перейшовши колись на українську мову, до російської вже не повертався.
Роман Корогодський на презентації книжки “Довженко в полоні”, поруч — донечка О. Самолевської Лада, 2001 р.
ковку на Аскольдовій могилі, де його потім відспівають... Ось ми чаюємо на маленькій кухні, і сміх його – відкритий і радісний, бо дуже вже смішні анекдоти розказує молодесенький кіно-і сміхознавець Сергій Тримбач... А руденька собачка Фаля натхненно завиває, якщо їй подобається музика… І коли приходить Різдво – знову Оксана Омелянівна та Роман Миронович співають справжні колядки у нашій хаті, і жива моя Мамуся, і на її руці такий крихітний онучок у білих пелюшках – неначе її рука в гіпсі, отой Данилко, якому зараз прийшлося стати воїном, бережи його, Господи! З того часу вже стільки втрат, що як би то душу загіпсувати... До пані Оксани тоді приїхала з галичанських країв маленька затишна бабця, яка (дивна річ!) пам’ятала ще Івана Франка, і його руде волосся вона називала червоним. Одного разу я зайшла за Романом Мироновичем – і ми вирушили на виставку. Оксана Омелянівна, яка тоді була у відрядженні, потім зі сміхом розказувала про бабусин “донос”: “Прийшла гарно вбрана пані, а Ромця вдягнув нову сорочку, нові штани – і сказав, що прийде не скоро”. Роман Миронович обожнював свою Оксаночку, називав її Масею, усиновив її сина Андрія Ящишина, якого не просто виховав, а викохав і виліпив. Це була рідкісна батьківська любов, він сумлінно займався духовним розвитком сина. Андрієві в армію вітчим мало не щодня надсилав розлогі листи, підготував його до вступу в театральний інститут. Три своїх кіносценарії серіалу “Українці. Віра. Надія. Любов” (1992) Роман Миронович запропонував для екранізації мені. Пропозиція була надзвичайно цікавою, навіть доленосною. Але маленькі діти – особливо молодший син, який тоді дуже хворів – не дали мені змоги пірнути в кіновиробництво. І Роман Миронович придумав хід – він домовився з моєю постійною операторкою Світланою Ігорівною Нові, і вона взяла на поруки Андрія Ящишина, який нещодавно закінчив кінознавчий факультет. Удвох вони поставили два фільми цього гучного серіалу, і Андрій пішов обраним шляхом – спочатку став заступником директора “Київнаукфільму”, потім перейшов до апарату Кабміну, далі – у Держкіно... Ще один фільм серіалу поставив режисер В. Шма-
Про мій відеоарт “Stabat Mater”, нагороджений в Італії “Золотою пластиною”, але не потрібний тут, Роман Корогодський написав емоційну аналітичну статтю в товстому журналі і зазначив, що є недолік у цього фільму – титри російською мовою. Тоді, у 1997 році, ще була “какая разница”, а він вже допомагав В’ячеславу Чорноволу розбудовувати незалежну Україну. І коли В’ячеслав Максимович так загадково і нагло загинув – це горе пан Роман переживав як особисте. Я бачила його невтішні сльози... …У стандартному панельному будинку маленька оселя-рукавичка Оксани Омелянівни і Романа Мироновича скидалася скоріше на районну бібліотеку чи етнографічний музей. Скарби починалися від вхідних дверей. Гостей зустрічали тисячі й тисячі неймовірно цікавих книжок та журналів: на полицях до стелі і уздовж усієї коридорної стіни – історія мистецтва, художня проза, у тому числі діаспорна, світова й українська поезія, філософія, кіно, театр… Унікальні художні альбоми прилітали сюди із самісінької Америки. Стіл у вітальні заставлений стосами рукописів, газет та газетних вирізок, журналів та книжок із закладками… А господар захоплено розказує про новий роман Валерія Шевчука, вигукуючи: “Я ходжу вагітний цим романом!” Стіни – в картинах, намальованих друзями-художниками; під вишитим рушником – великий керамічний таріль із мадонною. На старовинному піаніно тіснилося безліч милих дрібничок, малюночків, листівочок… Серед книжок і на окремих полицях – коралі, колекція майстерних писанок, цілий зоопарк опішнянських півників, коників, козликів та інших керамічних звіряток. Ця гостинна “штаб-квартира”, до якої не заростала народна стежка, була навіть не так музеєм, як посольством України на тодішній вулиці Урицького. Там, між будинками на тросах, висіла, переливаючись вогниками, саморобна новорічна ялинка – маленьке чудо тієї вулиці. А от те посольство за радянських часів було чудом великим. Скільки там побувало чудових людей! Іногородні зупинялися, як у готелі, – з вокзалу діставалися пішки. Рідне місто назавжди лишається наповненим усіма рідними невмирущими людьми. Ось ми з Романом Мироновичем ідемо в Будинок кіно, на виставки, у цертолоха, після чого обійняв посаду директора “Київнаукфільму”. Роман Миронович не забув і про мене – він направив до моїх дітей гуманітарну допомогу з Америки від світлої пам’яті меценатів Романа і Стефанії Барановських, познайомив мене із Всеволодом Нестайком та Анатолієм Дімаровим, подарував карпатський браслетик, який привезла Михайлина Коцюбинська, відкрив і наблизив дивовижні постаті – Юрія Шевельова, Надію Суровцеву, Юрія Луцького… Роман Миронович дуже хвалив мій дебютний фільм “Олександр Довженко” (який, хоч і робився на замовлення Міністерства освіти, але вийшов на масовий екран). Він запропонував мені поставити фільм за його фундаментальною книжкою “Довженко в полоні”. І коли я, захопившись іншими проєктами, відмовилася – він, не очікуючи такого повороту, страшенно образився. Але не будемо про сумне. У переповненому залі музею літератури на презентації цієї книжки я сиділа біля сцени з донею Ладусею, якій не було ще й року. Їй дуже швидко наскучили мої руки, і вона стала повзати біля сцени. Валерій Шевчук жестом зупинив мене, і дитина, як танк, посунула до мікрофону. Пан Роман поставився до цієї події теж поблажливо, і Ладуся накарачках жвавенько стала освоювати сцену, а потім пірнула за куліси. Модератор вечора Вадим Леонтійович Скуратівський двічі повертав її на сцену. А третій раз, схоже, вона втекла далеко, або Вадим Леонтійович взявся пояснювати майбутній художниці правила поведінки – вони довгенько не поверталися на сцену. Толерантний Роман Миронович потім згадував цю подію, сміючись. Він був легкий на сміх – і усі біля нього розцвітали. У Романовій оселі-рукавичці я познайомилася із тоненькою львів’янкою Галею, майстринею з розпису батику. Роман Миронович сказав якось за чаєм: “Дівчата, ви не берете участі в кар’єрних гонках, ваші думки не наповнені інтригами, осудами, розборками… Тому спілкуватися з вами – затишно”. І його самого не цікавили ті гонки. Він був сковородинцем, йому вдалося осягнути найвищі щаблі в галузі філософії, літератури та мистецтвознавства, а сумління змусило його стати активним учасником руху шістдесятників. Українська культура була його оселею – здавалося, що він знав її більше, ніж себе самого. А притаманна йому доброзичливість створила навколо нього велике різнобарвне коло друзів. У благословенні часи пан Роман приводив мене в таємничу квартиру Бориса Гмирі. 20-го числа кожного місяця двері старовинної квартири в Пасажі відчинялися для слухачів. Ми сідали на лавки, вкриті рушниками, і мініатюрненька, як свічечка, й урочиста Віра Августівна відшвартовувала наш корабель у чари хвилюючого голосу її знаменитого чоловіка. На стіні мріяв біломармуровий барельєф її серпневої молодості, а поруч з нами бриніли сльозинки її вічної любові. “Вера Августовна, в Вашем имени сгусток прошлого запечатлён. Изумрудное лето отхлынуло, декабрём его голос продлён… Без него так легко постарели Вы, веру в чудо не надломив. Догораете – белая-белая среди белой безмолвной зимы…”, – писала я зачаровано, але не могла прочитати їй… Були ми якось у гостях в Елеонори Стефанівни Соловей – з її 13-го поверху нам відкрився потрясаючий вид. “Ну просто “Зимовий день” Брейгеля” – вигукнула я, а Роман Миронович суворо заперечив: “Ну до чого тут Брейгель? Як щось прекрасне, то що, обов’язково порівнювати з чужим? Це наш рідний суто український пейзаж!” І зараз, коли я вдивляюся в київську далечінь, то серед образів моїх рідних людей бачу і Романа Корогодського, для якого Київ був пейзажем власної душі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
