Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поминальна молитва · “Таку любов і таку пісню могли витворити лиш Іва і Миця. Іван і Марічка. І ніхто, крім них”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Іван МИКОЛАЙЧУК: “Не було б тебе – не було б нікого…”

Слово Просвіти, №06 за 2023 рік

Іван пішов у далекі світи в Шевченковому віці. У день прощання з геніальним актором і режисером, який створив незабутні образи у фільмах “Тіні забутих предків”, “Сон”, “Пропала грамота”, “Вавилон ХХ”, Іван Драч повторював: “Душа не дає собі ради…”. Якось раптово осиротіла земля. І кожен в ту мить думав, як житиме без Івана його Марічка. Як втримається у світі, не завше прихильному до самотності. Вона давала собі раду. Галина ДАЦЮК, журналістка – Я не уявляла, як можна жити без Івана, і не уявляю досі – він присутній у кожному куточку нашої оселі і моєї душі. І ще жодного дня я не була сама, – зізнається Марічка через багато років після печального серпня 1987-го... Вона впевнена, що Іван чує нашу розмову. Тому час від часу усміхнено шукає його погляд на світлинах, ніби перепитуючи: “Так і було, Іва?..” Квартира Миколайчуків на київських Березняках скидається на буковинську світлицю – чистенька, привітна, барвиста. – Я була, є і залишусь буковинкою, бо Буковина – це моя суть, це я сама, – каже пані Марія. Звісно, вона не могла не народитись буковинкою, бо інакше не стала б Івановою любов’ю. І зустрівшись з її очима, його серце не йойкнуло б: “Вона!”. – Ми тільки глянули одне на одного і все зрозуміли, – пригадує пані Марічка їхню першу чернівецьку зустріч. Вони стануть величною парою – таку може звести тільки Бог. “І Буковина”, – вірили обоє. Марічка все життя дякуватиме Господу: “Це він післав мені Івана”. “Марічко, дякую тобі, що створила мене таким, як я став”, – повторював Іван у такі моменти, коли люди не кажуть неправди. Усе життя вони оспівуватимуть Буковину і знатимуть силу-силенну рідних пісень (“Хіба би всі зорі з неба впали, щоби мої співаночки та й переспівали…”). Він чисто-пронизливо розповідатиме про Буковину у кожному кадрі і кожній своїй ролі. Марічка виспівуватиме Карпати в пісенних куплетах і сумно вуркотатиме своїм неповторним голосом: “Ой ходила дівчиночка в Чернівцях по ринку”, “Чому, кури, не пієте”, “Пливе кача, пливе…”, “Ой покрились білим снігом полонини”. “Це безмірна радість – кохатися у пісні і літати в небесах”, – скаже Марічка. “А те, що літає, не може належати комусь одному”, – підхопить Іванів філософ Фабіян у “Вавилоні ХХ”. Він мріяв використати багато її пісень у майбутніх фільмах, але не встиг. “Не знятий кадр незіграної ролі…”, – печально заримує Ліна Костенко ті невстигності. Літа мої молодії, Літа молоденькі. Я ж думала – ви навіки, А ви коротенькі. За десятки тисяч кілометрів від Івана вона завше була поруч із ним і співала лише для нього: “Лети, лети, зозуленько…”. – І сьогодні сам по собі до мене приходить особливий репертуар, без моїх зусиль. А може, то сам Іван мені пісні посилає? Вони мало бували разом, бо з другого курсу Іван почав зніматися, а Марічка з народним хором Верьовки часто подорожувала з концертами. Колись з Іваном підрахували, скільки днів були удвох, і “назбирали” аж п’ять місяців за цілий рік. “Зате, коли зустрічалися, то вже віддавалися одне одному повністю!” Бувало, між концертами і переїздами з міста до міста, Марічка примудрялася на день-два прилітати до Києва. Іван в цей час працював на студії. Вона прибирала, мила, прала і готувала розкішний борщ. Ще з вулиці він раптом відчував, що пахне Маріччиним борщем. Але ж Марічки нема в Києві! – Та що ближче підходжу до квартири, то більше переконуюся, що пахне таки в нас. Відчиняю двері. Боже, яке все рідне, вимите, чисте! – натхненно хвалився Іван перед друзями. Інколи серце підказувало Марічці, що саме в цьому потязі і саме в це місто прибуде Іван. Вона йшла на перон і справді зустрічала його. Що то були за зустрічі! “Не було б тебе – не було б нікого…” І не було б дивовижного Іван-Маріччиного весілля, яке почалося з несподіваного телефонного дзвінка і тривало, скільки вони жили. – Разом з хором ми збиралися на гастролі до Югославії, як раптом з Чернівців телефонує Іван: “Приїжджай швидше, будемо женитися!” Вона одразу вирішила: їхати! Попередила керівника хору Григорія Гурійовича, що виходить заміж і на гастролі не встигає. Побігла на вокзал, придбала квиток у загальний вагон, примостилася на третій полиці і помчала на власне весілля. Іван зустрів її в Чернівцях, і вони вдвох пішли до Маріччиних батьків. Ще з порога Марічка ошелешила рідних новиною, що завтра виходить заміж. – Іван трохи поправив мій поспіх і, як годиться, попросив у батьків моєї руки. Батько одразу повів їх по магазинах. У суботу, при суцільному дефіциті і напівпорожніх полицях, вони все ж надибали Іванові костюм, а їй – світленьку, тобто найкращу в світі сукню. Родина, яка мріяла про гучне буковинське весілля, бідкалася, що не підготувала заздалегідь подарунків, а Іван з Марічкою дивувалися: “Навіщо побиватися, коли Бог подарував їх одне одному, і не видно кінця-краю їхньому щастю?”. За весільними столами зібралися най- Весільна пара Іван з Марічкою, 1962 р. рідніші люди і наймиліші пісні. І все життя, як тільки вони з Іваном приїжджали в Чорторию, гості збиралися знову і знову. Марічку з Іваном одягали у весільне вбрання, і повторювався весільний обряд. І щоразу виткані червоними ружами килими в Івановій хаті розквітали шлюбним святом. Вони зрідка бували разом, а ще рідше – залишалися наодинці. На вулиці Жилянській у двадцятиметровій кімнаті, яку Іван розділив на дві половини, вони прожили дев’ять років. “То були щасливі роки наших почуттів, хоча далеко не найкращі для України і для Івана”. Постійно в цій кімнаті жили безквартирні друзі. Щодня сюди приходили художники, актори, режисери, письменники – еліта української інтелігенції. – Ми тяглися до них, а вони – до Івана, – згадує Марічка. – Іван був мудрий чоловік, і людям було з ним цікаво. Йому жилося непросто, він мучився тими важкими гнітючими роками підозрінь і звинувачень. І говорив про все відверто, бо ніколи ні в чому не крився. У наші перші зустрічі в Чернівцях мені здавалося, що Іван вже стрий. Не зовні, бо зовні він був молодий і вродливий. Проте в думках і баченнях він був такий цікавий, наче пожив на світі тисячу літ і ввібрав усе. “У ньому жив поклик гір, – казали про Івана друзі. – Цей поклик не давав спокою його мріям і його любові”. Проте деякі його мрії здійснювалися. Як вони тільки познайомилися, Іван постійно говорив Марічці про велике бажання зіграти Шевченка. І якось їй наснився сон… – Ніби ми маємо з Іваном світлу хату з чудернацькими дерев’яними візерунками. Я мию підлогу і вже перед самим порогом – останній штрих – сполоснула ганчірку, як тут хтось постукав у двері. Відчиняю, ана порозі Шевченко. Мені ніяково стало за свою ганчірку і мокрі руки. Гукаю в сусідню кімнату: “Іва, ти знаєш, хто до нас прийшов?” А він: “Хто б не прийшов, запрошуй до хати”. “Тарасе Григоровичу, проходьте до Івана”, – кажу… І він проходить. Вранці Марічка розказала Іванові сон, на що він лише усміхнувся, а ввечері повернувся з кіностудії щасливий: “Ти знаєш, сон в руку, мені запропонували роль Тараса Шевченка!”. Колись Марічка подарувала йому дві книги – Шевченків “Кобзар” і твори Коцюбинського. Іван казав: “Бачиш, Марічко, які дві роботи ти мені подарувала!” – маючи на увазі ролі у фільмах “Сон” і “Тіні забутих предків”. У їхньому житті траплялись миттєвості, освітлені Знаковістю. Якось раз удвох з Іваном вони заспівали “Прощаюсь, Ангеле, з тобою…”. Згодом Марічка стала співати сама, проте їй здавалося, що пісня не може бути такою короткою. І вона стала шукати слова, розпитувати, хто автор. Ніхто не знав. У Канаді, зустрівшись зі своєю землячкою з рідної Витилівки, Марічка знову запитала про “Ангела…”, проте замість поетичних строф їй просто переказали зміст. – А тоді пісня сама прийшла до мене, ія дописала куплети, – розповідає Марічка. – Дівчатам сподобалося. Проте, щойно записала пісню на радіо, Григорій Васильович Куляба приніс авторський текст. З’ясувалося, що слова належить Левку Лепкому, який був під забороною, тому ніхто його не знав. Більше того, пісня справді коротенька. Але як бути з моїми рядками? Вирішили записати так: “Левко Лепкий в народному варіанті”. Так і підписано у фондах Українського Радіо. Я співала на вечорі братів Богдана і Левка Лепких, і люди сприйняли її, затамувавши подих. Згодом пісню підхопили інші виконавці, вона зазвучала широко. Я люблю цю пісню такою, як вона склалася. Вона проросла якимось гілочками до Івана... Одного київського вечора з їхньої оселі вилетіли “Золоті ключі”. – За столом зібралися друзі, і тут я, Ніна Матвієнко, Валя Ковальська, які до того разом й рота не відкривали, почали “Ой попід гай зелененький…”. Закінчили, і всі притихли… Ми не очікували такого результату. На наших обличчях подив, а в Івана з очей сльози потекли. “Дівки, ви не маєте права не співати! Ви – мої. Я вас не відпущу!” – схвильовано вигукнув Іван. Скільки міг, він завжди допомагав нам, збирав на репетиції, ділився своїм баченням пісні. Його слово було важливе для нас усіх. Він і мені радив, коли виходила на сцену: “Нічого не роби, не викаблучуйся, ти лиш вклади у пісню душу, і вона сама за себе скаже”. Вони співатимуть у “Золотих ключах” багато літ – три різні береги України, три різні характери і голоси, але в якому потужному єднанні звуку! Вони – нічиї діти, самі по собі, вільні співати, що хочуть. “Ми нікому не належимо, окрім пісні”. А оскільки нічиї, то їх можуть “забути” запросити для участі в концерті, або, запросивши, – не заплатити бодай найменший гонорар. Останнім часом основна Маріччина робота – фондові записи на Українському Радіо у творчому об’єднанні “Музика”. Завдяки художньому керівникові Григорію Васильовичу Кулябі, товаришеві і надзвичайному таланту, Марічка записала сотні буковинських пісень, що зазвучали по-особливому, по-Маріччиному. – Хотілося б подарувати ще більше, бо люди мають у піснях потребу. Я відчуваю, як глибоко вони реагують на мій голос. Вийду на сцену, а довкола така тиша, що аж страшно стає. У цій тиші я можу співати вічність. Послухай, Іва… Вже без нього, але з ним, Марічка поїхала до Чернівців й попросилася до дому, у якому минули її дитинство і юність, звідки вона виходила заміж за Івана. У них був виплеканий батьком казковий сад, де навесні цвіла магнолія, аж дух забивало, а вся веранда заставлялася квітучими вазонами. Тепер усе змінилося, але кожен куточок оселі промовляв спогадами. Господиня показувала кухню, кімнати і мовчки дивувалася, звідки ця жінка так добре орієнтується в домі, вчергове виставленому на продаж. Коли Марічка зайшла до своєї колишньої кімнати, ґаздиня обережно спитала: “А ви знаєте, хто тут раніше жив?” “Хто?” – не зрозуміла, про кого йдеться, Марічка. “Сама Марічка Миколайчук!” – оголосила жінка. І тоді друзі не витримали: “Подивіться, чи не та сама Марічка перед вами стоїть?” То була незабутня зустріч з юністю. А скільки їх було в Маріччиному житті – яскравих і незабутніх! З Іваном і… завжди з ним. Йому, геніально мудрому і божественно красивому чоловікові, освідчувався в коханні жіночий світ, писав листи, набридав телефонними дзвінками і слізьми. Як гідно вона вміла жити серед такої високої і обтяжливої слави! “Те, що літає, не може належати комусь одному”… В останні хвилини він сповідатиметься перед нею: “Мицю, на твоє місце не було інших. Невже ти думаєш, що я зміг би полюбити когось, крім тебе? Не було б тебе – не було б нікого…”. Її голос ніколи не кричав, лише прагнув одягти крила. Якби його намалювати, то він мав би вигляд вуркотливого диму над буковинською хатою на горбочку, де гудуть у печі дрова, молиться мати, гомонять діти… Він – як ключ до Іванового серця. Він лементить болем і ще тихіше голосить дзвіночками з полонини, звідки відлунює втратою тих Іванів, що пішли в гори і не повернулись... “Марічка – вища над людьми. Це Ангел над моєю родиною!” – повторює актор Іван Гаврилюк. А з ним повторюють ці слова багато друзів, далеких і близьких, котрих щира Маріччина душа готова пригорнути з буковинською гостинністю і поділитися світлом при ватрі, яку стереже без Івана. Із ним. Таку любов і таку пісню могли витворити лиш Іва і Миця. Іван і Марічка. І ніхто, крім них. P. S. Це інтерв’ю було надруковане 15 червня 2001 року в “Молоді України”, у день 60-ліття Івана Миколайчука. На Благовісника того ж року виповнилося 60 років і Марічці. Публікація їй сподобалася, і якось при зустрічі вона витягла акуратно складену шпальту з грубого зошита, чим зворушила до сліз. “Ви т а к правдиво відчули нас!” У ці дні, коли Марічка полетіла до Івана, я багато думаю про наші зустрічі, розмови, радіопередачі, поїздки з концертами тріо “Золоті ключі” у Старокостянтинів у 1993 р., презентацію альбому “Буковино…” на Радіо Культура. Я дуже хотіла написати книжку про Марічку, але вона завжди переводила розмову на Івана, на життя удвох. Мовлено ж: “Не було б тебе – не було б нікого”… І ці найголовніші для себе Іванові слова, як рядок з молитви, повторювала Марічка на землі, як нині на Небі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин