Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Дуже хочеться жити, дожити, борючись, до нашої Перемоги”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Помста “правдою, силою і волею”

Слово Просвіти, №06 за 2023 рік

347-й день війни, якої світ не знав уже 80 років. Масштаби руйнувань, жорстокості та цинізму з боку агресора (росії) вражають. Лише прямі матеріальні збитки для України сягають 750 млрд доларів. Але хіба вимірюються сухими цифрами трагедії й катастрофи людського життя, мільйонів згублених доль українців? Незагоєні рани, перевернутий світ власного буття, який сприймається контрастними кольорами війни. Знову, як і минулого століття, її епіцентром стала Україна, яка переживає страшні екзистенційні випробовування. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України У порядок денний московщини вписане “вічне” питання – знищити Україну та українців. Причому авторами-вбивцями цього багатостолітнього проєкту були одній ті ж суб’єкти, переодягнуті то в московських кривавих царів, то в більшовицьких катів, то в путінських скажених псів. І залежно від “погоди” вони обирали інструменти для катувань та вбивств українства. Нерідко їх використовували одночасно, згодом “милозвучно” називаючи ці варварські методи “гібридною” політикою (війною). Етноцид, лінгвоцид, екоцид, голодомор, геноцид, репресії, військова агресія, загарбання і вбивство – все це донині зберігається в арсеналі московитів у ставленні до українськості. 2022 рік залишиться в історії тією чорнознаковою сторінкою, коли вічно конаюча недоімперія зла (ерефія), відмобілізувавши всі темні сили, жовчне людиноненависництво, традиційну українофобію, дикунську похіть загарбувати, вбивати, ґвалтувати і безупинно брехати, розпочала свій розбійний “батиїв похід” для остаточного вирішення “українського питання”. Назавжди в людській пам’яті залишиться і той ганебний для нацистської “рузні” кадр, коли напередодні “24-го” очманілі від імперської інфекції та запаху людської крові неофашисти-гундяївці в кремлівській залі одноголосно проволали за війну проти України. Здавалося (насправді так і є), що ці божевільні людці нев краватках та білосорочках, розсаджені в розкішно-барські крісла, а хвостаті мавповиди у глухій лісовій хащі. Проте єдине, в чому варто піти їм назустріч, – це те, що, незважаючи на їхню звіриноподібність і звіринодійність, людство мусить засудити Міжнародним трибуналом цей смердючий непотріб за злочини проти людяності, проти України. Навколо цього нагального завдання вже розпочався процес. 2 лютого 2023 року задля створення спеціального трибуналу в забезпеченні відповідальності росії за її злочини до складу групи (Україна, 19 держав та зовнішньополітична служба ЄС) приєдналася і Фінляндія. Нам, українцям, це вселяє надію, що всетаки вдасться “на суд твій праведний прийти…” безкайданним, вільним, соборним Народом. Дуже щиро й образно висловив таке загальнонаціональне почуття відомий політик, державний і громадський діяч Степан Хмара на нещодавній просвітянській конференції, присвяченій Дню Соборності: “Дуже хочеться жити, дожити, борючись, до нашої Перемоги”. А переможемо тоді, коли здолаємо, довершивши гідну справу предків, ненависну всьому совісному людству оркостанську московщину. Ця ідея не народжена нині, вона зрощувалася століттями народними устремліннями в образі національних провідників і воїнів. У зв’язку з викликами і загрозами, що переживає нині світ, а передовсім Україна, пошуками виходу з цієї вселенської катастрофи і захисту від агресора, заюшеного людською кров’ю, треба пам’ятати уроки, непідвладні часу. Бо ще 300 років тому останній правний гетьман України Пилип Орлик нагадував упродовж трьох десятиліть світові і власному народу про три сентенції буття. Перша, хто є нашим (і спільним) ворогом; друга, як позбавити себе неволі; третя, орієнтація визволення всіх і вся – антимосковська коаліція передусім великих держав. Отож в ті далекі часи виписувалася українськими провідниками не тільки мета, але й засоби та шляхи її досягнення, чітко й прогностично акцентуючи: а) москвин – загарбник і гнобитель; б) панування москвина над “іншим” настає лише завдяки грубій силі, а тому “заперечити” йому, здолати його український народ зможе тільки силою; в) нові цивілізаційні можливості для України та інших народів настануть тоді, коли серед “хитромудрих” політичних комбінацій у середовищі світової спільноти визріє єдино вірна аксіома – створення умов та політична воля держав для переможного антимосковського виступу. Тобто, перекладаючи сучасною мовою, – формування єдиної антипутінської (антифашистської, антирашистської) коаліції, про яку заявляла ще на початку вторгнення низка українських громадських організацій. Безперечно, нинішня ситуація, яка склалася в світопорядку внаслідок російської агресії, спричинила творення такої інтеграційної моделі. Однак упродовж тривалого часу ці процеси були практично заморожені. Натомість чимало країн, зокрема тих, які сповідують демократичні й гуманістичні цінності, намагались “олюднювати” тоталітарний режим московії, сподіваючись на “мироточення” кремлівської політики. Колишній прем’єр Великої Британії Борис Джонсон в січневому інтерв’ю “The Washington Post” визнав: “Країни-члени НАТО прийняли цю фальшиву тезу (мушу визнати – певний часі я сприймав її), всіляко намагаючись не провокувати Путіна, заспокоївши його на Бухарестському саміті НАТО 2008 року. Тоді Українці хотіли отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), однак отримали лише кілька “теплих” слів про можливе членство”. А потім (2014) – цинічне вторгнення росії на Донбас і в Крим. Однак найбільшою проблемою був не лише зовнішній фактор, а й неспроможність виконати “домашнє завдання”, щоби євроатлантизм став, нарешті, нашою національною цінністю й одним із головних чинників національної безпеки. Безумовно, сучасні реалії характеризуються зовсім іншими вимірами. Результати соціологічних досліджень показують, що понад 83% українців підтримують вступ України до НАТО. Але визначальною умовою входження в євроатлантичний союз стали успіхи Збройних Сил України на полі бою. Бо аргументи щодо України, яка нібито не має військової сумісності з НАТО, вже не діють і є упередженими. Українці майстерно й успішно використовують розмаїття натівської техніки. Той же Джонсон стверджує, що немає нічого, чого НАТО могло б навчити українців про ведення війни, але є багато того, чого вони могли би навчити нас. Водночас зрозумілим є один доконаний факт – відсутність належної євроінтеграції, невходження України в систему колективної (євроатлантичної) безпеки привело до трагічних наслідків. Тому нині в цій стратегії громадянське суспільство, влада, ЗМІ, церква, освіта, громадські неурядові організації мають діяти в єдиновекторній ніші – “бути разом”. Для нас цей політичний напрям мусить стати загальнонаціональною потребою. Адже зло не зникне саме по собі, тим паче в такому імперсько-гноблячому обрамленні, яким є росія, що віками перетворювала власні злочини на “суспільне благо” та “благі наміри”. Вона ніколи не каялась, не вибачалась, не прощала і навіть “не програвала”(?), натягуючи на себе то жупел страховиська, то шаманської месійності. З політичної, психологічної, культурної, ментальної точок зору русня продовжує (безнадійно) перебувати поза межами діалогу, дискусії, взаємопорозуміння, гуманного співжиття. Ще на початку ХХ століття в “Історії русской літератури” появилась характеристика цієї помилки природи, що зветься “рассєєй”. Їхній академік Пипін так охарактеризував тоді сутність москви: “поглинута завданням створення держави, москва впадала в ту релігійну і національну нетерпимість, що закрила її китайською стіною від іноземщини та іновірців, породила крайню національну пихатість, перегородивши шлях до просвітництва. Національна бундючність вкупі з релігійним фанатизмом сотворили негативний образ народів, зокрема щодо греків, Литовської Русі та малої Русі”. А німецький учений Пуфендорф за пів століття до цього написав, що руські є дуже лютими і кровожадними. Рабський народ по-рабському смиренний. Відтоді ментально в цій колективній свідомості нічого не змінилося на краще. Тільки в бік звироднілості. Ідеолог московитів дугін на початку вторгнення в Україну озвучив їхню “світоглядну” тезу ХХІ століття: “Українців треба вбивати, вбивати, вбивати, це я вам кажу як професор” (звання йому присвоїли одразу ж після фотографування з гранатометом в Південній Осетії). Однак цього йому замало і він заявляє, що “я довго думав над тим, що росії потрібно для посилення національної ідеї і додумався до того, що нам потрібно захопити Європу”. Що це? Путінізм, фашизм, рашизм… Хоча їх по суті не відрізнити, адже в основі нинішнього кремлівського режиму знаходиться та ж людиноненависницька, авторитарна ідеологія і практика, де панують культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, ідея месіанства, війни й загарбання. Просто звичайний російський фашизм назвали рашизмом, причепурившись євразійством, новими геополітичними реаліями, ядерною бомбою та амбіціями кремлівських збоченців. А запозичену ідею великої “цивілізаційної” місії росії рашизм підпер московським “православ’ям” – “захисником” духовності людства. Отож євразійські топ-інтелектуали на кшталт дугіних, михалкових, охлобистіних, ніконових, рагозіних та “духівників”-гундяєвих, опираючись на міфологему про “Третій Рим” (москва з особливою місією) та “Послання старця Філофєя до великого князя василія”, продовжують підживлювати ідеократію, неомесіанізм, рашизм, ігноруючи логіку історії, людяність, намагаючись звести все і вся до ідеї “вєлікой рассєї”. Саме на такій еклектичній мішанині зомбований увесь “глубінний” народ, починаючи з дитсадка, школи, університету. Саме цей абсурд впихують у мізки молоді, коли нещодавно в навчальний курс “історії росії” ввели обов’язкові теми про “ідеали” їхньої повномасштабної війни проти України, або як вони по-блюзнірськи називають – “спєцапєрація”. Нічого дивного, адже роками до цього на книгах і працях “професора дугіна” виховувалися (-ються) цілі покоління університетської молоді. І треба зазначити, що тематика цього навчання завжди характеризувалася українофобією, україноненависництвом. У своїй книзі-посібнику “Основи геополітики” він пише: “Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт… Тому Україна повинна стати чисто адміністративним сектором російської централізованої держави, стратегічно бути проекцією москви”. Такою вимальовується перспектива України в кліше рашистської ідеології і практики, в лоні якої “вихована” вся російська інтелігенція, захекано й запопадливо підтримуючи кремлівську агресію проти України (і не тільки). Бо “рашизм – це добре, – стверджують вони “вустами” сатаніста охлобистіна, – це консолідарно, інтернаціонально, прогресивно, це можливість зробити кожну людину на землі щасливою. Рашизм – це ідеологія героя, милосердя святого, вибір мудрого. Я був би гордий, якби мене вважали рашистом. Хай живе рашизм!” Ось справжній образ “харошой рузькой інтєлігенції”. Тож із трьох ідеологій (лібералізм, більшовизм, фашизм), якими найбільше послуговувався світ упродовж ХХ–ХХІ ст., на росії вже давно зроблено ставку на синтез двох останніх (більшовизм-фашизмі), який і виплодив сучасний рашизм – новітню політичну платформу людиноненависництва. Водночас для “внутрішнього споживання” ця ідеологема культивує шляхом несусвітньої брехні, цинізму і геббельсівської пропаганди образ безлічі “бездуховних ворогів”, що воліють поневолити “вєлікій народ”, який тільки й існує для того, на думку рашистів, що бажає навернути людство на шлях “істинний”, загарбуючи, вбиваючи, ґвалтуючи “братів” своїх менших. З такою загрозливою реальністю стикнувся нині світ. Проти лютої диявольської сили бореться нині Україна, її Народ, Українське Військо. Ця сила страшніша, небезпечніша за гітлерівський фашизм, бо володіє зброєю масового знищення. Надії на самопокаяння та самодемократизацію недоімперії рашкостану також є марними. Це – не британці, які самоусвідомили, що колись Британська імперія, запанувавши над чвертю населення й територій світу, отримала свою велич і статки також через війни, гноблення, експлуатацію, вбивши велику кількість людей. Відомий історик Ніл Фергюсон у своїй книзі “Імперія” ілюструє цю ситуацію доволі промовистим прикладом, коли 20 років тому (2002 р.) директор лондонського аналітичного центру “Демос” запропонував від імені британської спільноти зробити етичний крок англійській королеві – “вирушити у світовий тур із вибаченнями за минулі гріхи імперії…” А тепер на мить перенесімся на різночасові простори московії, уявивши ймовірність коли-небудь і ким-небудь сприйняття такої поведінкової норми для її царів, генсекретарів, президентів-налигачів… Одразу напрошується єдина відповідь – це неможливо! Їх ніколи не мучитимуть стид, сором, совість, гріх. Вони ніколи не спроможні визнавати себе відповідальними та винними за сотні мільйонів невинно убієнних у розв’язаних ними війнах, геноцидах, голодоморах, репресіях, скоєних злочинах проти людяності. Звіроподібним істотам не даровано мати людські почуття. Це – поза межами можливого для такого народу, що одягнувши тогу месіанця, насильно пожирає Україну і Світ. Тому єдиний вихід, засіб і шлях – здолати вселенське зло. Разом. Спільними зусиллями. З непохитною Вірою в Перемогу! А ще Українцями має бути збережена (для всіх поколінь) не лише переможна праведна віра, але й помста московиту за поруйновану землю, за невинно убієнних людей наших. Це мусить бути закладено в наш національний генетичний код як найвища чеснота, щоби торжествувала Справедливість. Бо сказано в Святому Письмі, що за скоєне зло для тих, хто зневажив кров заповіту і Дух благодаті, мусить бути кара. “Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь”. Сьогодні і на віки символом нашої святої Помсти (москалю!) – щит і меч у руках України. У них Шевченкова “правда, і сила, і воля”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин