Позиція · “В цій безальтернативності існує тільки один оптимальний вибір – мати достойнішу владу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Передні ряди” мусять бути такими…
Слово Просвіти, №06 за 2024 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
А війни як насильницькі дії із застосуванням зброї та викорис& танням війська зазвичай спрямо& вувалися на нищення людей, за& хоплення чужих територій, при& родних і культурних ресурсів. Правителі, вожді, диктатори й політики воліли панувати над ін& шими, гнобити інших, мати пов& ну владу над іншими. Ще відтоді, як датується най& давніше віднайдене поховання (воєнного конфлікту) Джебель& Сахаба (Гора Товаришів) у долині Нілу, якому близько 12 тис. років, у характері, мотивації, сенсах во& єн особливо нічого й не змінило& ся. Жорстокість, людинонена& висництво, знаряддя вбивств ста& ли ще “досконалішими”, відчут& нішими й цинічнішими, про що свідчать війни ХХІ століття, особливо з огляду на нинішню геноцидну війну, розв’язану про& ти України кровожерним моско& витом. У цьому злотворному дійстві вселенського молоха війни зав& жди був присутній такий суспіль& ний витвір, як “влада”, різна за формою, суттю й мастю. Явище жадане, непередбачу& ване, непізнане, магічне, затре& буване, величне і сильне та вод& ночас страшне, що можна оха& рактеризувати як сталу одиницю не тільки для людського племені, а й для всього живого в просторі вічного буття. Надзвичайно широка гама розуміння, відчуття, сприйняття цього феномену, що проявляєть& ся в найпотаємніших закутках буття живої матерії. Бути владою, мати владу, чинити владу, прагну& ти володіти та зловживати нею, творячи зло і добро, діючи не& справедливо і праведно. Владні функції проявляються безперерв& но – в сім’ї, школі, роботі, полі& тиці, церкві, у широкому спектрі людської життєдіяльності. Сьогодні вся 8&мільярдна сві& това спільнота щомиті, щоденно стикається з цим владним проя& вом. Але не лише вона. Відомий європейський філософ і психолог ХХ століття Е. Фромм описує експеримент іспанського вчено& го, члена Нью&Йоркської акаде& мії наук Родрігеса Дельгадо з мав& пами для вивчення внутрішньо& видових взаємовідносин, що на& гадували ієрархічне суспільство, коли вожак підпорядковує собі інших, захоплює території, пер& шим приймає їжу, зобов’язуючи решту бути покірними, боязки& ми, плазуючими. Результати цих досліджень несуть важливий і повчальний для людських спільнот приклад. Якщо головний примат, наділе& ний природною владою, рано чи пізно втрачав своє домінуюче становище через втрату відповід& них якостей і характеристик, з допомогою яких вибудовувалися його владні повноваження і здат& ності (компетентності), і аксіо& матично переставав владарюва& ти, то з людьми відбувається інакше. Звична природовідповідна ситуація для тваринного середо& вища далеко не є такою для люд& ського. Причинність розбіжності по& лягає передусім у тому, що вищі суспільні організми часто про& довжують здійснювати владу на& віть тоді, коли їхні якісні компе& тентності давно втратили силу, унеможливили добротне вико&
нання своїх соціальних, політич& них функцій як зверхника, очіль& ника, володаря. Їх уже давно не терплять, не хочуть, ненавидять, а вони, ледве животіючи, ще від& чайдушніше чіпляються за владу. Адже людина як більш свідо& мий, інтелектуальніший за при& матів суб’єкт володіє здатністю не тільки продукувати “ефектив& ні” моделі, механізми функціо& нування влади, але й бути особ& ливо “винахідливою”, часто під& ступною, жорстокою і брехли& вою, щоби неправедним шляхом заволодівати владою, корисливо її використовувати, утримувати її тривалий час навіть після того, коли вже за жодними параметра& ми “компетентностей”, суспіль& них волевиявлень та інших чес& нот не може керувати іншими. Хоча в такому стані володіти владним скіпетром – це завжди згубно й шкідливо для суспільно& го загалу. Однак для людини, на відміну від мавпи чи іншого звіра, прита& манно бути більш жадібною, не& наситною, хитрою, властолюб& ною, ненависною… Оскільки, чіпляючись за вла& ду всіма гріховними способами, вона, на відміну від тваринних ін& дивідуумів, вожаків, володіє ці& лим набором рукотворних засо& бів та інструментів, щоби зберіга& ти статус “правителя”. Як прави& ло, такий “людський” типаж не позбавляє себе добровільно цієї ролі, а погрозами, примусами, наказами, підкупами, використо& вуючи “аргумент сили”, змушує коритися та служити. Отож для пролонгації цього суспільного абсурду такими вла& доможцями вибудовується форма правління та життєустрою в най& більш гротескних тиранічних і авторитарних формах. Для влад& ців можуть бути придатними будь&які уклади та політичні ре& жими, аби лише зберегти статус “зверхника”. Бо в ширшому розумінні вла& дою є все те, що слугує здатності впливати на події, явища, проце& си, індивідуальне та загальне життя, формуючи такі сутнісні взаємини між людьми, народами, державами та з навколишнім сві& том, які влаштовують тих, хто в силу обставин перебуває на най& вищому ієрархічному щаблі. Справді, в суспільному сере& довищі неможливо уникнути та& кої закономірності як влада. Вона “переслідує” кожного скрізь і всюди, владою оперезане все життя. Очевидно, що за таких об’єктивних реалій завжди в цій безальтернативності існує тільки один оптимальний вибір – мати кращу, достойнішу владу. Добре, коли при цьому існує право вибо& ру. Проте так трапляється далеко не завжди. Адже з найдавніших часів, коли ще Аристотель у своїй “Політиці” визначав три “пра& вильні” види державного ладу (аристократичний, олігархічний, демократичний), – вже тоді владу часто не обирали, а успадковува& ли, “призначали”.
Як тоді, так і тепер у суспіль& ній практиці часто&густо доміну& вали(&ють) “вибори без вибору”. Тому видатний філософ уже в ті часи вбачав благо або негаразди не лише в залежності від форм державного правління, але, на& самперед, від компетентностей, якості інтелектуальних, мораль& них, громадянських здатностей правителя (влади). Він стверджував, що найкра& щим суспільним устроєм є “той, в якому управління зосереджено в руках найкращих… Таких видат& них мужів неприпустимо ні вбива& ти, ні виганяти, ні піддавати ост& ракізму і навіть не вимагати хоча б часткової підлеглості і підкорен& ня. Бо вони є достойнішими за за& гал, а тому наділені відповідними якостями і їх слід визнавати…” Звичайно, багато відтоді змі& нилося, однак збереглося майже імперативне правило – влада все$ таки мусить належати найкра& щим. І саме в цій ніші концентру& валися впродовж багатьох століть і донині найгостріші суперечнос& ті та парадокси. На олімпах влади значно час& тіше, аніж цього воліють грома& ди, народи, нації, з’являються антиподи, коли людьми, держа& вами управляють не добротворці, а злотворці, не мудрі, а підлі. І то& ді історична доля “обдаровує” людство не Божою Любов’ю, Добром і Миром, а ворожістю, ненавистю, війною. Світ складних переплетінь людських якостей завжди ре& льєфніше трансформується тоді, коли утверджується несправед& лива влада над “чимось” чи “ки& мось” і відбувається знелюднен& ня. Про це в усі часи писали, зас& терігаючи, науковці, письменни& ки, філософи, зокрема ця тема була присутня в українській ба& роковій літературі XVII–XVIII ст. і в новітній літературі. Пізнаючи творчість І. Франка, Ольги Коби& лянської, Лесі Українки, М. Коцю& бинського, В. Стефаника, діячів “Розстріляного відродження”, чи& таючи романи&повісті У. Самчу& ка, В. Барки, Т. Осьмачки, Є. Гуца& ла, А. Дімарова та багатьох інших про голодомори, стає нестерпно боляче від того, що робить з лю& диною незаслужене “право” вла& дарювати та панувати над “ін& шим”, перетворюючи її на нелю& да. Колись цей велетенський сві& домий біль від побаченого й пе& режитого спонукав 27&річного Євгена Плужника сказати болючу правду: Бачив життя до останнього дна Сотнями ран! Сьогодні Українська Нація, травмована “тисячами порізів” воєнної агресії, як ніколи, потре& бує загоєння, а не роз’ятрення ран своїми ж. Тому так уважно, чутливо, оголеними нервами сприймає нині суспільство будь&які внут& рішні непримиренності один до од& ного через борню за владу, кар’єру, збагачення, критично оцінюючи діяння наших очільників крізь призму ціннісних вимірів україн& ського інтересу. Тому ук& раїнці такі небайдужі до всього того, що відбувається нав& коло “відставок” головнокоман& дувача та генералітету, а ще біль& ше – чи вдасться таки вичистити остаточно владні “авгієві конюш& ні” від зрадників, москвофілів та “перевдягнутих” українофобів? І нехай краще би ця бацила недовіри, роз’єднаності випотро& шувала злую силу ворогів&моско& витів, а владі годилося б відпові& дальніше вслухатися в глибоко народне Слово: “В єдності сила народу, / Боже, нам єдність по& дай”. Про високість цього Слова треба не тільки пам’ятати, але й відповідно чинити. На тому тижні головне пуйло недоімперії опаскудилося, ос& кільки забуло слова свого гімно& твору. Але нічого дивуватися, на такий маразм у народі кажуть – “вже нема на те ради”. Однак ми – Українці – муси& мо сповідувати ділами свій духов& ний Славень “Молитва за Украї& ну” (“Боже великий, єдиний, нам Україну храни”), якому нев& довзі виповниться 140 років! Славні предки передали нам цей коштовний скарб, ймення якому – Єдність Нації, щоби здолати безбожників і нечестивців. Тому в ці трагедійні для Нації й Держави дні розмова про владу не є справою вторинною. Хоча, насправді, вона (влада) – невин& на. Бо, як говорив Бернард Шоу, “не влада псує людей, а дурні, коли вони у владі, псують владу”. Історія засвідчує, що немає нічого більш трагічного, потвор& ного й деформованого в суспіль& них процесах, аніж матеріалізо& ване бажання (хіть) мати владу, особливо коли її відчайдушно прагнуть, а вона цього “спрагло& го” не хоче. Тоді настає, зазви& чай, період війн, насильств, бід, розрухи й тотальної брехні, тоді торжествує варваризація, обез& люднення світу. Однак проблема в тому, що уроками нехтують. Тому й бачимо, як діячі ни& нішнього покрою, наділені влад& но&деспотичними рисами, спові& дуючи гасло “влада будь#якою ці& ною”, намагаються всіляко фети& шизувати її як ідола, нібито спря& мованого до “гуманізму”, “пра& ведності”, “добра” і “миру”. Але достатньо навіть побіжно оціни& ти ситуацію, що склалася в США впродовж останніх місяців, щоби зрозуміти всю трагіку, яка може спіткати (а то й вже приносить свої чорні плоди) націю, світ, ко& ли “найвищою” цінністю політи& ків, особливо в країнах&лідерах, є хворобливе й відчайдушне праг& нення до влади. Заради цього ви& користовуються всі засоби, а мо& раль, совість, етика, право відхо& дять навіть не на другий план. Епоха сучасного – ще більш бо& гопротивного “макіавеллізму”, коли владолюбство, користо& любство, диктатура ставляться вище Закону, вважаючись “при&
вабливими” рисами людської природи. Це ті розповсюджені (не)випадки, які нагадують нам домінування біблейських істин про фарисейство: “бо говорять вони, та не роблять того! Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена”. Настає епоха, коли напівправда й відвер& та брехня видаються за істини, злочинець стає проповідником, а сатана — навчителем. Справді, все так, як в імпера& тивах упереджених “знавців” муз, коли “Чорному квадрату” Малевича обов’язково (для кож& ного!) приписується сприйняття білосніжного покривала. Отож, навіть при зовсім очевидній аб& сурдності, аморальності діянь та вчинків владної олігархії, сус& пільному загалу знову доводити& муть “великість” правителя та його оточення, захищаючи, обе& рігаючи, пролонговуючи їх по& дальше царювання. Хоча всі мали б давно переко& натися в тому, що конкретний владоможець не володіє тими компетенціями й чеснотами, які б давали йому право управляти народом, державою, розпоряджа& тися її ресурсами. Одначе маси часто концентрують свою увагу на значимості таких зовнішніх атрибутів, як посада, титул, зван& ня та інші символи влади. При цьому одні це роблять та мислять зі страху, інші – з бідності, багато хто в силу свого “свідомого” ра& бопоклоніння та корисливості. Тому тоталітарна, антигуманна й корумпована влада зберігає себе (навіть “консервує”) не просто завдяки жорстокому владолюб& ству та політичному егоцентриз& му, але й передусім, опираючись на упокорену (світоглядно, ду& ховно, соціально&культурно, по& літично) спільноту, яка “вихова& на” і облаштована своїми звер& хниками саме так, що продовжує терпіти і “благоволити”. Таку спільноту навіть важко назвати нацією чи народом, а тільки масою, яка, за філософіч& ним висловом сприймає реаль& ність ілюзорно – “коли король го& лий, то всі продовжують вірити, що на ньому розкішний одяг”. Інформаційне суспільство, відкритий доступ мільйонів (мі& льярдів) людей до знань не зро& били їх більш наближеними до правди про владу. Навпаки, від& булась (&вається) публічна інфор& маційна експансія сурогату в ма& сову свідомість. І тоді ці ж міль& йони, йдучи до виборчих діль& ниць, голосують знову й знову за тих, хто є “еталоном” некомпе& тентності, аморальності, антина& родності, а інколи й антидержав& ності, як це часто буває в Україні. Але рано чи пізно за все знову до& ведеться відповідати, платити. На жаль, народу.
Продовження на стор. 10
Понад століття тому, в часи українських національно-визвольних змагань, побутувала суспільно-політична думка, що весь народ не може бути національно свідомим, але його передній ряд зобов’язаний бути саме таким. Погляди концентрувалися на визначних особистостях, інтелігенції, народних месниках, владі. Адже це середовище народжувало ідеї, творило знакові події, вибудовувало вершинні досягнення. Однак не менш помітним був і зворотний бік їхніх діянь, оскільки саме “завдяки” їм історія була сповнена трагедій і несправедливості, вони ставали “творцями” тиранії, деспотії, автократії, виплоджуючи війни.
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 6
Пригадується найбільш пока& зовий приклад новітнього часу, коли масштабоване антидержав& не, антинародне зло не було по& каране, а тому невдовзі ця гідро& голова потвора “відродилася” у ще більш загрозливих вимірах. Майже 20 років тому (28 листопа& да 2004 р.) у Сєвєродонецьку від& бувся так званий “всеукраїн& ський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад”, а точні& ше – антиукраїнський шабаш, який, очевидно, і став прелюдією як до трагічних подій 2014 року, так і до віроломного нападу на& цистської московії на Україну 2022&го. Оскільки ті істеричні “пророчі заклики” різномастих вожаків, розгодованих на україн& ській землі, були чітко спрямова& ні проти суверенності й незалеж& ності Української держави, пов& ністю зігнорувавши нашу Кон& ституцію. Ці людці “чомусь” не були покарані за зраду України, а практично всі ще вище видряпа& лися наверх, до влади, ставши найвищою владою. На жаль, сповна реалізовувався сумнозвіс& ний вислів М. Грушевського: “Бі& да України в тому, що нею керу& ють ті, кому вона не потрібна”. Чому так сталося?! Очевидно, що в силу функціонування домі& нуючої моделі суспільно&полі& тичного устрою, коли, насправді, держава (за Конституцією) була не демократичною, правовою, соціальною, а олігархічною дер& жавою, хоча жодний правовий документ не засвідчував це. Олігархи перетворилися на реальну владу, окупувавши все – політику, економіку, фінанси, ін& формаційний простір, природні ресурси і навіть церкву. Сконцен& трувавши в своїх руках такий ве& личезний потенціал, здебільшого отриманий у гріховний спосіб, доморощені олігархи разом із по& літичною владою усіма способа& ми й ресурсами сформували уже в часи Незалежності злоякісний витвір – “вибори без вибору”. З’явився новий, досі небачений феномен “демократії” в образі “ківаловського підрахуя”. Отже, великі капітали, пропа& ганда замість виховання нації, олігархічна монополія на ЗМІ, зусилля добре проплачених фа& хівців, зокрема зарубіжних, із по& літичної реклами, підкуп і фразео& логічна брехня, яку видавали за правду, робили свою чорну спра& ву. На “престол” знову вилізали “знайомі обличчя”, до того ж “розбавлені” цілим сонмищем нових нікчемних служок. І на “сторожі” держави та народу зно& ву поставала “стара#нова” влада, яка улесливими фразами вкотре дурила вже обдурений народ, стверджуючи за Мопассаном, який писав ніби для часів ниніш& ніх: “Щоби правити народом, потрібний лише гарний дотеп, бо народ любить того, хто його ба& вить”. Однак запитання не до них – до себе, до нас. Чому люди, що в своїй масі володіють значним ін& телектуальним та етичним капі& талом, бувають часто нездатними зробити оптимальніший вибір щодо лідерства та влади, піддаю& чись облуді декорацій, проміню& ючи на неї справжні цінності та компетенції, якими мусять воло& діти очільники нації, держави чи професійно&корпоративної спільноти? Однією з причин цього лету метелика на фальшиве світло є імунодефіцит реального критич& ного мислення, що уможливлює масові “вірування” у штучно сконструйовані вимисли. Саме з цього стану суспільної напівпри& томності різноликі владні режи& ми отримують найбільшу корис& ливу вигоду. І саме в цю нішу, в якій формуються людські якості критичності та креативності, вкладається найбільше “уваги” збоку влади. При цьому в одному випадку є фразеологічні намаган& ня якомога більше досягнути утворенні критично мислячої Особистості, а в іншому – позба& вити її (в загальній масі) цієї чес& ноти, оскільки мисляча, освіче& на, вільна в судженнях, адекватно налаштована на реальний світ людина завжди створює неком& фортне (часом небезпечне) сере& довище для “недалекої” влади, оскільки така Людина є найбільш цінним капіталом для просвіт& ницької, гуманістичної, патріо& тичної місії у ставленні до свого народу, держави. Завжди саме цього “перед& нього ряду” найбільше боялася влада. В Україні кремлівські ім& перці, зайди і колоністи, навіть якщо вони і називалися “україн& ською” владою, неодмінно своїм найголовнішим завданням вва& жали нищення цієї провідної на& ціональної верстви. Фізично, по& літично, економічно, духовно, соціально, етноцидно. Майже 70 років тому відомий дисидент То& досій Осьмачка в “Ротонді душо& губців” описав геноцидну сут& ність такої влади, коли під час розмови сталіна з єжовим озвучу& валася програма нищення укра& їнців (комуністичних опонентів). Зазначалося, що ліквідація укра& їнців має здійснюватися в кількох вимірах, зокрема: знищити “май& бутніх організаторів бунтів су$ проти нас і все майбутнє України впродовж пів тисячі років, звер& нувши увагу на сиріт, якщо вони ще живі, цебто ту субстанцію, що ми звемо духовністю”. На жаль, за інерцією така лю& доїдська тенденція попри все збе& рігалася і в Незалежній Україні. Кращих (як найнебезпечніших) нейтралізовували, ліквідовували. Коли сил каральних органів та умовного “беркуту” було недос& татньо, тоді знову приходила (запросили злії люди!) нацист& ська раша. І тоді до цієї зрадниць& кої місії одразу ж приєднувалася колаборантська “вата”, частина якої роками зручно вмощувалася на щаблях найвищої влади. Ці недолюди завжди представляли передусім інтереси (окрім влас& них) московитів. Про таких згадує Євген Свер& стюк у своїй книзі “Не мир, а меч”, цитуючи Дж. Орвелла: “Хто вже раз скурвився, то – на& завше”. Сумно, що ми недочиту& вали на рівні високої влади цього великого письменника навіть то& ді, коли “голосували” за Харків& ські угоди на догоду путіноїдам, коли відбувався “парад” мовних суверенітетів у 15 областях Украї& ни, коли в Криму створювалися “університети”, і що повністю функціонували за освітніми стан& дартами ворожої нам росії, коли втому ж Сєвєродонецьку на очах всієї країни доморощені зрадни& ки вчинили антидержавний пере& ворот, коли вбивали в Україні за українську мову… Подібних “ко& ли” (як жорстокі уроки часу) –
нескінченна вервечка. Бо коли нація силувалася вирватися зі смертельних обіймів олігархів та московитів, то в цей час, наприк& лад, відверті вороги штибу “но& вінських”, приблуд із раші, отри& мували за “особливі заслуги” пе& ред Україною український пас& порт та громадянство. А “рузько& мірці”#гражданє рассєї признача& лися на найвищі владні посади. Ставало зрозумілим (хоча не для всіх), що держава рухалася до трагедії. Адже така хибна (мос& квофільська) внутрішня і зовніш& ня політика, позбавлена україно& центричного вектору, ставала сприятливим фактором для агре& сії здичавілої ерефії. Прикро, оскільки цей абсурд не покидає нас і досі, адже справ& жні Герої України (іноземні доб& ровольці), які проливають кров за Україну на фронті, роками не можуть отримати український паспорт. Поборюють зі зброєю в руках московитів, зате не можуть здолати бездушну внутрішню бю& рократію. Йдеться, наприклад, про легендарного добровольця& казаха (позивний “Джаз”) – ка& валера “Золотого Хреста”, ордена “За мужність”, пораненого в бо& ях, який вільно володіє україн& ською мовою. То чому ж не Воїни/Герої, а новінські з невзоровими?! Уважніше аналізуючи тенден& ції спрямування політично&фі& нансових пріоритетів таких “на& ших” правлячих режимів (включ& но з олігархатом, який є основою їх існування), робимо висновок, що результати виносять “на гора” майже безпомилкові судження про сутність влади, яка не позбу& лася совковості та постколоні& ального синдрому. Імперативом єте, що на цьому ґрунті може зро& щуватися авторитаризм, деспо& тизм, тоталітаризм – антиподи свободи і демократії, яким зав& жди “близькі” упокореність, приниженість, залежність сус& пільного “розуму” від примусу, що радше підживлюють сфери пропаганди та інформаційного зомбування, а не формують осві& ченість та культурність Людини. Бо для таких режимів безсловес& на, соціально залежна особис& тість, притлумлена усталеними фразами та стереотипами, ще й національно знекорінена, є не тільки “ідеалом” стабільності й порозуміння, але й слугує “гаран& том” для їхнього безпечного вла& дарювання. Не знати, не відчувати, не ба# жати. Допоки зберігається саме така ментальність, то нутро автори& тарної влади в будь&яких країнах жевріє сподіваннями вічних по& сиденьок на апостольських рис& талищах антинародних елемен& тів. На початку ХІХ століття ве& ликий філософ і педагог Й. Фіхте у “Промові до німецької нації” за& значив: “Через незнання затума& неність (світу) не зменшиться, а через знання не збільшиться; однак розвіяти її можна лише через ос& таннє (тобто через знання)”. Очевидно, що поняття “знання” не вичерпується освітою, радше в даному випадку йтиметься про “освіченість”, як синтез інтелек& туальних, моральних, духовних якостей та компетентностей, яка дає можливість сприймати й оці& нювати світ у його істинному ви& мірі.
Бо суспільна “культурність” є необхідною умовою об’єктивні& шого бачення світу, критичного ставлення до “себе”, до навко& лишнього соціосередовища, до людини, громади, народу, держа& ви. Вона здатна позбавляти лю& дей ілюзій, міражів буття, чіткіше усвідомлювати де правда, а де кривда. Не треба бути пророка& ми, щоби прокинутися і розібра& тися, що поклоніння ідолам амо& ральної влади не може бути не& гріховним. Тож аксіома, що саме знання як освіченість та істина зроблять вас вільними, є базовою цінністю не просто для зросту особистісної свободи, а необхідним складни& ком становлення громадянського суспільства. Саме в ньому міс& титься джерело творення компе& тентної й етично охайної, націо& нально свідомої влади. Сама ж національна освіта, че& рез яку проходять всі покоління Нації, мусить бути якісно іншою. Озвучу лише єдину тезу, що, ма& буть, є актуальною, як ніколи. Війна і всі глобальні процеси зас& відчують, що настають часи, коли в центрі освітньої політики ма& ють бути: учення, навчання, вихо& вання, а не стандартизоване тес& тування. Бо яким робом тоді змо& жемо зростити критично мисля& чу, креативну, громадянськи від& повідальну “за все живе” люди& ну? Адже ідеалізація “тестової” освітньої методи, як й “економії” на культурі чи “підтримка” освіти і науки за принципом залишко& вості засвідчують в усі часи (за& довго до нинішнього воєнного лихоліття) про незацікавленість владних “еліт” в зрілому грома& дянському суспільстві, яке може формуватися лише на фундамен& тальних цінностях правди, патрі& отизму, етичних норм, освіченос& ті, справедливості, критичності у ставленні до “себе” та “іншого”. Тому та інтелігенція як “пе& редній ряд” суспільства, що (за І. Лисяком/Рудницьким) “не загу& била почуття свого засадничого напряму” впродовж понад три ос& танні десятиліття в Україні, нама& гається аргументувати нагальну необхідність всіляко зміцнювати сфери освіти, культури, науки як важливих чинників національної безпеки. Не вдається. Адже навіть тоді політики і владці не воліли чути інтеліген& цію, коли ще в далекі мирні часи на науку почали “витрачати” аж на рівні 0,16% від і без того скромного ВВП, на одного укра& їнця стало видаватися аж 0,3/0,5 книги (разом з підручниками), а вартість праці лікаря, педагога, музейника, бібліотекаря чи на& віть університетського професора та науковця “оцінювалася” на кілька порядків менше прокурор& сько#суддівсько#каральної “еліти”. Навіть два Майдани, які зас& відчували внутрішнє становлен& ня громадянського суспільства, не спромоглися якісно змінити ставлення влади до вищезазначе& них націє&державотворчих галу& зей. А ставлення до української культури, школи, мови, безпеки національного інформаційного простору, яке сформувалось на рівні державної політики в Кри& му, на Донбасі та в деяких інших регіонах України, лише ствер& джувало тезу про крайню корот& козорість влади, яка чванилася собою, галасуючи “тілько я”, не прислухаючись до тих, хто з по& чатку 1990&х років застерігав про небезпеку. І як тут знову не звернутись до повчально&застережливого Шевченкового Слова: “І все те бачив, і все знаю, / Нема ні пекла, ані раю, / Немає й бога, тілько я!”. Прикро, але мусимо ствер& джувати, що значним чином мас& штаби нинішніх трагедій, війна московитів проти України є нас& лідком не лише ідеології та прак& тики путінського нацистського режиму, а й суттєвих прорахунків (часто свідомих) наших урядів, парламентів, президентів. І допо& ки в суспільстві домінуватиме мо& дель “непочутого народу”, доти цей доконаний факт ототожню& ватиметься з небажанням влади творити Україну українською – добротною, безпечною, справедли& вою, громадянською, національною. Лише на такій основі держава (влада) і суспільство ставатимуть діалогічними, взаємодоповнюю& чими, взаємовідповідальними. Бо якщо інакше, то з такими напівпритомними провідниками, очільниками єдиним поступом ставатиме “шлях в нікуди”. Адже “непочута” нація в такому стані виглядає як кінь без вершника, оскільки вона рухається неперед& бачувано, будучи злою, ображе& ною, обділеною, зігнорованою, часто з втраченим почуттям гід& ності, а тому протестуючою, більш в занепаді, ніж прогресую& чою. Очевидно, писав понад 100 років тому В. Липинський, що “нації творяться перемогами, або нещастями”, однак за будь&яких обставин вони завжди потребува& тимуть об’єднавчих ідей, ідеалів, навіть легенд, поза якими насту& пає тільки розклад, знекорінен& ня. Тому мусить бути безперерв/ ний діалог влади й народу в усіх сферах життєтворчості не тільки заради того, щоби констатувати формальну наявність якостей громадянського суспільства, але передусім задля виживання, єд& ності, суспільного миру, розвитку і перемоги. Отож, нагальними завдання& ми влади завжди будуть пошуки рішень, компромісів і оптималь& них моделей співіснування (внут& рішнього і зовнішнього) в доволі складній ніші суперечностей: між ситим і голодним; бідним і бага& тим; обдуреним і обдурюючим; владним і безправним; господа& рем і наймитом; загарбником і упокореним; освіченим і безгра& мотним; ґвалтівником і жер& твою… Вповні вирішення цих життє& во важливих завдань було альфою і омегою не лише для світу, а й для України впродовж ХХ–ХХІ століть. Згадуваний уже В. Липин& ський у “Листах до братів/хлібо& робів” стверджував (як урок для сучасників), “що нашими завдан& нями є: створення кращих ніж до& теперешні, державних і національ& них форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державности на нашій землі не в невдалих чужих, а в своїх власних національних формах; зорганізу& вання розпорошеної, взаємно вини& щуючої людської громади в розум& ну, культурну, свідому націю”. Бо тільки така нація не терпі& тиме зайд, недоумкуватих пово&
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
