Спадщина · 18 лютого виповнюється 168 років від дня народження Софії Русової, державної та громадської діячки, просвітянки. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Народ, що не має великих жінок, бідний і невмитий, як родина без матері”
Слово Просвіти, №06 за 2024 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка
Понад 30 років тому я відкрила для себе силове поле жінки, чию притягальну енергію відчуваю досі. І щороку в ці лютневі дні – її народження й пам’яті – я знову і знову звертаюсь до унікального Софіїного життя. “Коли український народ житиме вільно й культурно, згадуватимуть нашу добу відродження і каменярської праці, то з жінок історія культури відзначить Русову, що доложила своєї праці, виводячи народ з культурного дитин® ства”, – сказав про неї побратим Микита Шаповал.
Марія Ліндфорс, сестра Софії Русової (1844—1876)
Роздуми, висновки і передбачення Софії Русової (18.02.1856 – 05.02.1940) сформульовані 150 років тому, – актуальні й сьогодні. Її спадщина – це концентрат виховної мудрості, виплеканий на блискучому освоєнні народної педагогіки і світового досвіду. Освітня концепція Русової – це виразний авторський стиль, головні імперативи якого полягають у повазі до особистості української дитини, її здібностей і вихованні на національному ґрунті. Проте Русова унікальна не лише як видатна педагогиня, а й сильна, цілеспрямована, пасіонарна особистість, котра не уявляла щастя дитини без вільної батьківщини. Ради волі вона “незламно несла тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної росії”, – за словами сина Юрія. І жила за девізом своїх предків: “Обов’язок понад усе!”, підпорядковуючи цьому девізу власне горе, арешти, втрати рідних, розчарування. Вона могла стати прекрасною музиканткою чи письменницею, бо мала до того неабиякий хист. Але вирішила дати своєму народу освіту і організувала з сестрою перший дитячий садок (1871). Видаючи перший український педагогічний журнал “Світло” (1910–1914), була журналісткою і редакторкою. Як активна громадська діячка очолювала Українську Жіночу Раду і була до самої смерті почесною головою Всесвітнього Союзу Українок. Жінка з державницьким мисленням у часи відродження Української державності 1917 року самовіддано працювала в Центральній Раді, очолила відділ дошкільної освіти у Міністерстві освіти УНР,
поринула у вир національного піднесення, організовувала курси для підготовки вихователів, готувала підручники, писала розпорядження, створила мережу освітніх установ. І це у війну, коли до Києва вже стягувалися до зубів озброєні війська Муравйова. Покинувши окуповану більшовиками Україну (1921), стала професоркою Педагогічного університету в Чехії. З-за кордону (1933) першою повідомила на увесь світ про Голодомор в Україні. Її соціальні ролі охоплюють добрий десяток різноманітних сфер життя. І виконувала їх Русова бездоганно. Звідки беруться такі жінки – “княгині в царстві духа”? Народжена як шведко-француженка, очевидно вона теж потрапила в силове поле – України. Вирізнила його, піддалася своєрідному магнетизму, безумовно полюбила, обмінювалася живою енергією і підсилювала власною. Оточення формує людину, вважала Софія. “Рабське оточення – і одиниці виходять рабами; неосвічене – і одиниці неосвічені; хліборобське – і одиниці стають хліборобами. По одиницях розуміємо оточення, по оточенню – одиниць”. Софії щастило на оточення, яке формувало її особистість. І починалося воно з родини. Залишившись рано без мами, Софія зростала в турботливій любові батька Федора Олександровича Ліндфорса і старшої сестри Марії. В Олешні на Чернігівщині п’ятилітня Софійка пережила хвилюючу подію – скасування кріпацтва. Усе життя вона згадуватиме той піднесений день, коли батько звільнив селян і вділив кожному ліс і землю. Не всі землевласники підтримали тоді вчинок поміщика Федора Ліндфорса, проте багато людей говорили про нього з повагою і захопленням як про людину честі та шляхетності. Родина стала для Софії тим осердям, де формувалися моральні імперативи зі свободою як найвищою цінністю. Дух поваги, честі, обов’язку й любові одне до одного пануватимуть і в родині, яку створять вони з Олександром Русовим. А затим – і в родині дітей, онуків, правнуків. Любов Русова, донька Софії, напише: “Крім простих правил поводження, уваги до кожного твердих вимог не пригадую. В хаті любо й дружно ставились одне до одного, не було страшних кар і не мали потреби брехати. Ця хатня благість впливала на середину, давала свіжість і переносила на тіло бадьорість і певність у своїх силах”. Зростання Софії – це час силового поля, яке творилося духом Шевченка, що закликав окропити волю “злою кров’ю”. Це вже подих революційної Європи. Але ще не усвідомлення власного я. Таке усвідомлення прийде в Києві, куди Софія переїде разом із батьком, вступить до гімназії і закінчить її з золотою медаллю. І коли постане питання, як жити далі, вирішить присвятити життя дітям. Відмова від улюбленої музики в ім’я освіти рідного народу – це добровільна пожертва Україні 16-літньої дівчинки, яка переросте в обов’язок “жити задля наших дітей” За цю “гранітну” надійність Русову шануватимуть перші президенти: України – М. Грушевський, Чехії – Т. Масарик, підкарпатської Руси – А. Волошин, міністр освіти УНР І. Стешенко, ректор першого державного українського університету в Кам’янець Подільському І. Огієнко. Педагоги-реформатори світового масштабу: бельгієць – “школа як життя для життя”, О. Декролі, швейцарець – “діяльна школа” П.Ферєр. До неї прислухалися такі видатні люди як Б. Антонович, Д. Багалій, Ф. Вовк, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Єфименко, П. Житецький, М Заньковецька, С. Петлюра, М. Драгоманов, М. Лисенко, П. Мирний, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, О. Олесь, М. Старицький, І. Франко, С. Черкасенко, П. Чубинський, А. Шептицький. С. Смаль-Стоцький. Її ім’я було відоме усій громадсько-політичній і культурно-освітній еліті тогочасної України. Починаючи від батьків Старої Громади, у якій була чи не наймолодшою діячкою. Про неї писали О. Дучимінська, К. Малицька, З. Мірна, М. Шаповал, Д. Дорошенко, І. Франко. Н. Романович-Ткаченко створить повість “Мандрівниця”, присвячену Софії. Ці люди – найпотужніша складова силового поля, яке формувало ноосферу новітньої України не лише з ідеалами свободи, а й з баченням її майбутнього устрою на принципах права, свободи, поваги до особистості, гуманізму серед вільних країн вільної Європи. У майбутньому устрої України Софія бачила дві святині – “школу і військо”. Доленосною стала зустріч Софії Ліндфорс з Олександром Русовим (7 лютого 1847 – 8 жовтня 1915). Він щойно закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира, 1871 р. захистив дисертацію, викладав у гімназії грецьку мову. Мав феноменальну пам’ять, особисте дворянство і жодної краплини української крові, як і Софія. Їх поєднало спільне силове поле – українська справа. Ним рухали принципи поваги до особистості, почуття справедливості і свободи. 28 січня 1874 р. Русов, не думаючи про посаду, сміливо вступився за студента, ввійшовши в конфлікт з керівництвом гімназії, за що був звільнений з посади викладача. Перша зустріч з Олександром не справила особливого враження на юну дворянку Софію Ліндфорс. Вона дозволила собі навіть покепкувати з його широких штанів. Проте саме Русов ввів її в українське середовище, зацікавив українською мовою, фольклором, народним мистецтвом. “Головним завданням української культурної праці, – на думку Гната Житецького, – була народна освіта. Звільнений від кріпацтва темний неписьменний люд мав якнайскорше стати письменним”. Олександр Русов стає одним з ініціаторів створення та керівників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Разом з Миколою Лисенком М. Старицьким, П. Чубинським Русов він відроджував український театр. Сам співав, стверджують, що за божественний голос його називали Сашко® ангел. На пропозицію Русова Марія і Софія Ліндфорс укладуть збірник пісень, прислів’їв, історичних дум, записаних в їхньому родовому гнізді – Олешні. А 18 листопада 1873 р. на зборах Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства Русов прозвітує про пожертву поміщицями С. і М. Ліндфорс 6-ти аркушів з 23-ма малюнками узорів, які використовуються в Олешні, Олександрівці Чернігівської області на рушниках, хустках, сорочках. “Альбом супроводжується народними назвами тієї чи іншої форми основних зображень…”. Гідно оцінивши працю, доповідач порадить зайнятися зображеннями на крашанках і писанках. Світ народного мистецтва входив у силове поле Софії разом з українською мовою. У 18 років, 1874 р. Софія скріпить свою любов прізвищем Русова. Хоча імперська жандармерія, а згодом більшовицькі органи безпеки, не раз дорікатимуть,
Софія Русова. Світлина 1893 р.
що вона “Ліндфорс, із дворян…”. Тим часом, “молодий живий настрій думок, розворушений реформами 60-х років, не був ще приголомшений реформами 80-х рр.”. “Стара громада” вирішила надрукувати твори Шевченка удвох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто слово в слово, як писав поет. Для цієї праці спорядили Русових. “У травні 1875 р. поїхав я з жінкою у Прагу”. До весни 1876 р. Русови повністю закінчили друк “Кобзаря”. Хоча тут родину спіткало велике горе: померла щойно народжена донечка Людмила. У тузі за первісткою вони перечитували щойно видрукувані Шевченкові твори, усвідомлюючи, яку велику працю здійснили. “Тепер вже не пропадуть ті перли слова українського, які понад Уралом, і понад Аралом, і на Вкраїні, і в Петербурзі, і по других містах виливав поет”. Весь наклад ІІ тому – “нецензурного” “Кобзаря” – був залишений для продажу в Чехії. Щоб зацікавити читачів празьким виданням Шевченка, Софія перекладає французькою чимало Кобзаревих віршів, біографію поета, примітки і передає до редакції “Revue des deux mondes”. Завдяки публікації Русової про Шевченка, “французи почали знайомитися з українським поетом”. Здається, празькому виданню “Кобзаря” сприяло небо. Адже забарись хоч трохи – в Україну не потрапив би жоден його примірник. Повернувшись з Праги до Києва, Русови вповні відчули на собі тиск лютого Емського указу Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. Але 5 тисяч “Кобзарів” вже пішли між люди. 1876 р. Русови переїжджають до Чернігова і стають спів® засновниками Чернігів® ської громадської бібліо® теки. Слава Богу, після тривалої боротьби, сьо® годні вона носить ім’я Олександра і Софії Русо® вих. Тим часом, Русови вирішують стати якнайближче до народу і купують 12 десятин землі біля с. Шаповалівка Борзенського повіту. В Олешні вони не захотіли господарювати, бо тут їх знали як панів. А подружжя прагнуло “злитися зі своїм народом”, почати з нуля, без навичок і хисту. Такий відважний, дещо романтичний вчинок не приніс зиску, але засвідчив про готовність молодої родини
Нащадки великої родини на 135-річчі від дня народження Софії Русової. Олешня
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
