Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Софія Русова “з маленької господині-матерів родині виросла на Господиню-Матір в народі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Є газета “Рідний край”

Слово Просвіти, №06 за 2024 рік

зізнавався О. Русов. Софія Русова читала лекції в Комерційному та Фребелівському інститутах у Києві. Організовувала садки, школи, курси, книгозбірні, вела просвітницьку роботу. Юрій Русов згадує, що коли через багато років опинився у Києві, то літні “фребелічки” пригадували його маму Русову з теплом і вдячністю. Микита Шаповал скаже, що Софія Русова “з маленької господині-матері в родині виросла на Господиню®Матір в народі”. “Життя моє постійно калічилося між цими двома обов’язками”! Матері і громадянки. Так, вона безмірно любила своїх дітей. І Україну. За життя Софія Русова мала 10 арештів. Син Михайло став свідком її арешту у три роки. Студентом його посадили у карцер, бо маму арештували. Згодом Михайло став палким революціонером. Створив з студентів Харківську Українську громаду. Його виключили з університету і ув’язнили. Згодом він вступить у Лейпцігський університет, слухатиме Ратцеля, засновника антропогеографії, матиме блискучі успіхи. І раптом захворіє і помре у 33 роки. Засновник української статистики, один з батьків Старої громади Олександр Русов 4-річну доньку Михайла візьме на виховання Софія. Пізньої осені 1921р. разом з одинадцятилітньою онучкою Олею вона перейде Збруч і скаже: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу”. Через багато років Оля згадає, що Софія “не була подібна до інших бабусь, у неї нічого не боліло”. Проте дочка Люба напише, що мама не була здорова. “Але її Дух з самого початку ріс понад слабеньке мале тіло. Остання Мамина перемога Духа над тілом вої земської управи. Видавалась у місті Гадяч Гадяцького повіту Полтавської губернії з 02 січня 1906-го до 29 грудня 1918 року і з 23 вересня до 01 листопада 1919 року. За весь період існування газети вийшло друком 1864 номера, 90% яких за час радянської окупації України було або знищено, або вивезено до центральних архівів і бібліотек СРСР. Тож числом 1 (1865), що вийшов друком 2 січня 2024 року, газета “Рідний край” відкрила свій ювілейний XV рік! У першому числі нинішнього року читачі знайдуть репринт номера за 16 грудня 1917 р., де надруковане рішення Гадяцького надзвичайного зібрання, що газеті земства надано наззавше лишиться у мене: Прага”. Люба пригадає, як мама важко захворіла, потрапила в лікарню з температурою 40, тяжким діагнозом і забороною вставати з ліжка. Проте, коли до міжнародного конгресу, де мала виступати Русова, залишився один день, вона встала, позмивала всі мазі і весело сказала, що все минуло. І поїхала! “Побачивши порожнє ліжко, професор задумався і сказав – ну то є Софія Русова!” Софія виховувала п’ятьох молодших дітей брата Олександра, коли він помер, а до того померли дві його дружини! “Я розривалася між обов’язками…”. Під час одного обшуку Софія заховала конспіративну літературу в ліжечко щойно народженої доньки Люби і дуже хвилювалася, щоб маля ніжками не порозкидало пелюшок. І Михайлик, і Люба не раз ставали свідками арештів їхньої мами. І кричали жандармам: “Випустіть маму!” 1904 р. Софію було примусово виселено з Петербурга. Але вона нелегально з Києва приїде в похмуру столицю імперії на весілля доньки Люби, яка щойно здобула в Монпельє вищу лікарську освіту. У 1918 р. помре молодим Любин чоловік Олександр Ліндфорс. З маленькими дітьми вона сподівалася обійтися без еміграції. Організувала в Олешні безплатну амбулаторію, працювала лікаркою в Любечі. А який музичний талант сховала у собі заради “медицини для людей”! Так само, “ради дітей”, залишила улюблену музику її мама Софія. Перед еміграцією Русова ще приїде до доньки Люби в Олешню, де її тут же обізвали петлюркою. “Люди, які нічого, крім добра, від нас не знали”. Невдовзі життя під більшовиками стане нестерпним, Любов Русову (1880–1960) з дітьми виселять з рідного обійстя, івона опиниться в Канаді. Юрія Русова (1895–1962) Софія народила, перебуваючи в харківській тюрмі, за зберігання українських книг, і називала його “малий арештантик”. Він став видатним іхтіологом, зоологом, доцентом вишів у Чехо-Словаччині, Румунії, науковцем у Монреалі. Усе життя в них була міцна дружба з матір’ю. Софія радилася з ним, відкривала найглибші сумніви чи хвилювання. Вважала, що 80 і 40 років – це не прірва між поколіннями, а духовний зв’язок. Дружина Юрія Наталя Геркен-Русова заснувала в Чехії перший Героїчний театр. Вона першою показала Шевченка не в смушевій шапці, а молодого європейця. Вважала, що “мистецтво – це зброя за батьківщину”. ву “Рідний край”, а також оголошення про війну більшовиків проти України. Але 2024 рік ювілейний не тільки для газети “Рідний край”. Це рік 175-річчя від дня народження видатної українки Ольги Петрівни Косач-Драгоманової (Олени Пчілки). Готуючи перший номер відновленої газети, редакція намагалася розробити такий її концепт, щоб він максимально відповідав духу видання, яке О. П. Косач редагувала з травня 1917 до лютого 1918 року. Ініціатор, організатор, відпо- Мої дослідження спадщини Софії Русової від 1991 р. праці. Коли 7 липня 1923 року у Празі був відкритий Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, Русова стала його професоркою. Ні на мить не полишала громадської роботи. У 1924 році Русову було обрано головою новоствореної Української національної жіночої ради. У травні того ж року Русову делегували до Копенгагена на засідання виконавчого конгресу, де розглядалося питання про членство Української Жіночої Ради у МЖР. Виступи в Італії, Гаазі, Празі – з бажанням прикласти всі свої сили задля визволення України – були для Русової такою ж потребою, як дихати. Незадовго перед відходом вже важко хвора Софія підписувала в лікарні документи Української Жіночої Ради. “Це вже востаннє”, – казала вона. І весело додавала: “Сьогодні!”. Дух перемагав тіло і линув на батьківщину. “Вірю, наука, національне виховання приведуть український народ до визволення від ланцюгів усякої чужої окупації, і Україна – соборна – стане однією з культурних держав всесвіту”, – повторювала як молитву “Господиня-Матір в народі”. Роман, син Юрія, повернувся в Україну з похідними групами 1941 р. Донька Любові Ніна Михалевич теж прийшла до Києва восени 41-го, з двома дітьми Орисею й Лесею. Разом з Оленою Телігою, у умовах нацистської окупації, вони планували видавати українські книжки і підручники. Ніну наказом провід ОУН відправить, а Олена Теліга прийме гарячу смерть у Бабиному яру. “Москва поламає зуби об Україну”, – напише мені пані Ніна 1991 р. І сьогодні ці слова тримають мене у непохитній вірі, що так і буде. Моральні імперативи Ліндфорсів-Русових – честі, свободи, служіння людям, батьківщині, любові одне до одного – стануть основою силового поля, у якому перебувають їхні нащадки сьогодні, вже в сьомому поколінні. Це поле магнетично діє на кожного, хто серцем доторкнеться до спадщини славетного Роду. У якому найяскравіша – Софія, “Господиня-Матір в народі”, що виводила народ з культурного дитинства. Поєднувати – особисте і громадське – Софія примудрялась все життя. На еміграції 67-літня Русова з кипучою енергією взялася до був повітовим комісаром Гадяцького повіту з липня по 12.12.1917 р., земським головою Гадяцької повітової народної управи з 29.10.1917 р. по 05.10.1918 р., а також з 20.11.1917 р. по 15.02.1918 р. і з 20.03. по 05.10.1918 р. відповідав за випуск “Газети Гадяцького земства (Рідний край)”. Попри те, що редакція працює в Києві, друкується видання на Полтавщині – у КП “Видавництво „Гадяч“” Гадяцької міської ради накладом 500 примірників. Нова газета виходить щовівторка, розповсюджується за передплатою (індекс 78394) та вроздріб. Також цікаво, що у вихідних даних на останній сторінці газети зазначено: “Електронна версія газети поширюється на умовах ліцензії CC BY-SA 4.0”. Це дозволяє розміщувати pdf-архів газети на Вікісховищі. відальний за редакцію і спонсор видання – Олексій Новіков, голова Громадської спілки “Українська культурна спадщина” та керівник Товариства з обмеженою відповідальністю “Редакція газети „Рідний край. Газета Гадяцького земства“”. Пращур Олексія – Петро Олексійович Новіков –

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин