Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Українці, відродивши свою незалежність після більшовицького перевороту в Росії у жовтні 1917 р., знову не змогли її зберегти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Уроки історії боротьби українців в 1917–1921 рр.

Слово Просвіти, №06 за 2024 рік

Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук, професор УДУ ім. М. Драгоманова Національно&визвольна бо& ротьба українського народу за відродження своєї держави в 1917–1921 рр., її здобутки та по& разки вимагають глибокого, комп& лексного й об’єктивного вивчен& ня. Французький письменник, історик, етнолог ХІХ ст. Проспер Меріме, який захоплювався на& шою історією, зокрема козацтва, Запорізької Січі, яку він називав “Республікою запорожців”, а се& бе іменував “козаком”, стверджу& вав, що українська нація найдав& ніша у світі та перша в Європі, під проводом Б. Хмельницького “ви& найшла боротьбу національнос& тей за свою державу, а не за коро& лівські династії”. Натомість, колонізація Поль& щею, а згодом Московією, яка, привласнивши назву нашої дер& жави Русі (Київської Русі), стала Російською імперією, Австро& Угорщиною впродовж XIV–XVIII ст. етнічних українських земель, загарбницька політика гноблен& ня перетворила українців, які чи& сельно домінували на своїй землі, на селянський неписьменний на& род, позбавлений політичних прав і умов для нормального, культурного й соціально&еконо& мічного розвитку. Сила і здоров’я української хліборобської нації, її прагнення до волі проявлялися, незважаючи на важке колоніальне становище, у найвищому прирості населення в Європі. Число народжень на 100 жінок у віці від 15 до 49 літ на початку 1920&х років становило 13,3. Вона була найвищою, окрім Болгарії – 13,8, незважаючи на те, що пересічна тривалість жит& тя української жінки на початку ХХ ст. становила трохи більше 37 років, а чоловіків – 36. Українці за чисельністю посідали 10&те місце серед народів світу. Натомість, ні значна доміну& юча чисельність українців, ні їх& ня працьовитість на родючій зем& лі, ні розвиток товарного вироб& ництва після скасування раб& ського кріпацтва 1861 р. – не сприяли зміні соціально&етнічної структури населення України на користь корінної нації. Лише впродовж 1885–1913 рр. бюджет імперії збільшився за рахунок продуктивних сил України з 764 млн руб. до 3240 млн руб., а по& датки зросли в Україні вдвічі по& рівняно з Росією. Українці залишалися селян& ським народом, на який, ствер& джує А. Каппелер, лише обмеже& ним чином вплинули індустріалі& зація, урбанізація й найгустіша мережа залізниць на їх території в імперії та розвиток торгівлі. На межі ХІХ і ХХ ст. понад 90% укра& їнців були зайняті хліборобством, торгівлею – 0,9%, на службі у вій& ську, поліції і судах – 5,5%. В усіх галузях господарства, окрім зем& леробства, а також державних структурах домінували росіяни, євреї і поляки. Асиміляційні процеси й ни& щення національної культури ім& перією гальмували соціальну мо& більність та комунікацію, що бу& ли вирішальною передумовою організованих національно&ви& звольних рухів, також лише по& біжно зачепили українців. Із 8,8% українців, які проживали у 1917& 1920 рр. в містах України (без за& хідних земель) також немало бу& ли зайняті сільським господарс& твом. Натомість росіяни стано& вили 54%, євреї – 66,2% і поляки – 26% їх мешканців. Серед 893 тис. промислових робітників України напередодні революції частка росіян і україн& ців відповідно становила: у гірни& чорудній 74% і 22,3%; металур& гійній і металообробній 69% і 20,2%; цукровій – 48% і 49%. Із них переважно росіяни і євреї складали 75% членів Російської соціал&демократичної робітничої партії більшовиків (РСДРП(б)), що налічувала від 4 до 5 тис. осіб. Окрім того, Українська соці& ал&демократична робітнича пар& тія (УСДРП) напередодні і в про& цесі революційних подій не ста& вила за мету відродження неза& лежної держави українського на& роду, а, навпаки, наполягала і вті& лювала на практиці ідею “феде& рації автономних національних або крайових одиниць, як най& кращу гарантію демократичних і національно&політичних прав кожної нації” й української зокрема. Український національно& визвольний рух, маючи численну опозицію, а правильніше ворогів в особі широкої мережі росій& ських, польських, єврейських по& літичних партій і громадських ор& ганізацій, не мав належної націо& нально свідомої еліти у різних со& ціальних групах населення. Близько 57 тис. спадкоємних дворян із сім’ями, серед них і ве& ликі землевласники, які визнали рідною українську мову, окрім доброчинності у національно& культурному житті, відроджен& ням української державності майже не опікувалися. “Ніякого дива, – констатував Є. Чикален& ко, – що наше дворянство прак& тично не дало українських патріо& тів, оскільки на цьому терені не можна заслужити милості царя”. Задоволення своїх соціальних ін& тересів воно вбачало у збережен& ні й відродженні традицій україн& ської самостійності, зокрема й у формі гетьманату, а тому й не пе& ребрало на себе керівництво на& ціональним рухом, як це сталося у багатьох країнах Європи, наро& ди яких здобули незалежність у ХІХ – на початку ХХ ст. Проблематичною, зважаючи на незначний організаційний вплив ЦР на селян, за відсутніс& тю виконавчих органів, була ак& тивна участь у національному ру& сі майже неписьменних україн& ських землеробів й представників середніх верств господарства міст України, основною мотивацією яких було вирішення соціальних проблем. У 1917 р. із 4224 тис. се& лянських дворів України понад 2431 тис. (57,6%) належали до найбідніших, у розпорядженні яких нараховувалося 11,5% землі; 1273 тис. (30,1%) – середнякам – 22,2% землі; 519,5 тис. (12,3%) за& можним селянам – 29,6% земель& ної площі. Поміщицьким уділь& ним, монастирським господарс& твам і церкві належало 36,7% землі. Селяни чекали справедли& вого розподілу землі у приватну власність. Лише першочергове вирішен& ня соціального питання: наділен& ня безземельних і бідняцьких господарств землею, забравши чи викупивши її у великих землев& ласників, більшість із яких були росіяни та поляки, могло пов’язати домінуючий, багатові& ковий і природний соціальний інтерес українських селян з бо& ротьбою за відродження держав& ності. Захист і сприяння підпри& ємницькій діяльності селян, ре& місників і торговців у протисто& янні з євреями і росіянами міст України також сприяв би залу& ченню їх до активної участі у на& ціонально&визвольному русі. Жорстоке придушення й ни& щення Російською імперією культуро&творчих процесів в ук& раїнському середовищі, зокрема мови, літератури й мистецтва, об& межений доступ українців до освіти, спричинило низький ос& вітній рівень всього населення України, а відповідно його рівень національної та політичної свідо& мості. Українці, відродивши свою незалежність після більшовиць& кого перевороту в Росії у жовтні 1917 р., створивши декілька варі& антів національної держави: УНР, Українську державу П. Скоро& падського, ЗУНР, Директорію УНР – знову не змогли її зберег& ти. Проте, аналізуючи причини поразки української національ& ної держави, не слід, на нашу думку, наголошувати на вище на& ведених, зокрема, що соціальна база хліборобської нації була не& достатньою й нищення колоніза& торами її культури не сприяли формуванню національної свідо& мості. Натомість, на нашу думку, у перемозі більшовицької партії на чолі з Леніним і польського наро& ду в боротьбі за відродження сво& єї держави, а також вирішення проблем державного будівництва головна роль належить суб’єк& тивному фактору. Національне питання після краху імперії, де росіяни стано& вили за необ’єктивними даними Першого загальноросійського перепису населення 1897 р. лише близько 43% із числа понад 200 колонізованих народів, націо& нальних та етнічних груп, за спо& гадами міністра Тимчасового уряду Росії І. Церетелі, визначало долю російської революції. Злий геній Леніна за допомо& ги його соратників і послідовни& ків, зокрема Сталіна, силою теро& ру і насильства, наднахабства та надбрехні – базових принципів Ленінської політики утримав ук& раїнський та інші народи в складі нової радянської імперії, нато& мість, удосконаливши її політич& ну форму й зміст та змінивши назву – СРСР. Проте, більшови& ки наприкінці 1917 р. на виборах до Всеросійських Установчих Зборів набрали в Україні лише 10% голосів, тоді як понад 75% українці віддали українським со& ціал&демократам і соціалістам& революціонерам. Натомість, лідери Української Центральної Ради – представ& ницького органу політичних, громадських, культурних та про& фесійних організацій українсько& го народу на хвилі досить потуж& ного й масового національного руху українців на всіх етнічних територіях і в інших регіонах Ро& сії під гаслом “Вільна Україна”, відродивши державність, не змогли її зберегти. Провідною силою революції було селянство, основною моти& вацією участі якого в національ& но&визвольному русі мало стати здійснення ЦР вікової мрії беззе& мельних і малоземельних селян, 3,5–4 млн із яких воювали на фронтах Великої війни 1914–1918 рр. – наділення зем& лею шляхом конфіскації великої земельної власності, а не ліквіда& ція приватної власності загалом, запровадження зрівняльного землекористування і “організації великих громадських госпо& дарств з спільним громадським веденням господарства, а потім – перехід до громадського ведення сільського господарства в загаль& нодержавних межах”, як зазнача& лося у нормах Тимчасового зе& мельного закону Центральної Ра& ди ухваленого 18 січня 1917 р. Не такої реформи чекали селяни від нової влади. Проте земельна реформа ЦР так і не була втілена на практиці через необґрунтоване й небез& печне в історичній перспективі узгодження питань державного ладу, економічної, земельної, со& ціальної і воєнної політики з Тимчасовим урядом, остаточне вирішення Всеросійськими й Ук& раїнськими Установчими збора& ми. “Деструктивна діяльність ук& раїнських соціалістів”, які домі& нували у формуванні політики ЦР, не сприяла і гетьману П. Ско& ропадському запровадити “аг& рарну реформу, яку фахівці вва& жали найдемократичнішою в Єв& ропі”. Директорія та уряд УНР та& кож не змогли “своєю демокра& тичною земельною реформою справедливо задовольнити зем& лею українське трудове селян& ство”, як зазначалося у програ& мовій декларації нового уряду УНР від 12 квітня 1919 р. “Селя& нам, – робить висновок Є. Чика& ленко, – так остогидли більшо& вики, петлюрівці, повстанці та денікінці, які забирають в них коні, худобу, хліб, що вони вже нікого не пускають і одбивають& ся від всякого війська… Руїна, повна руїна”. До причин поразки націо& нально&державних проектів ук& раїнського національно&визволь& ного руху слід віднести також іде& алізацію М. Грушевським, В. Винниченком та їхніми при& хильниками автономістсько&фе& дералістичної концепції й запе& речення націоналістично&самос& тійницької ідей М. Міхновсько& го, Д. Донцова, В. Липинського та ін. Лютнева революція 1917 р. показала, що національна полі& тична еліта, передусім українські соціалісти, не були готові до ре& ального будівництва держави. Голова ЦР М. Грушевський – видатний історик, знаний органі& затор наукових досліджень, який, як ніхто, знав також політичну й етнічну історію Російської імпе& рії, будучи “… дуже амбітною, славолюбною людиною”, визна& вав тільки перші ролі за собою, “схильний до інтриг”, вперто стояв спільно зі своїми соратни& ками на автономістично&федера& лістичних позиціях. Російська та зросійщена демократія майже у всіх великих містах України, під& сумовує Д. Дорошенко, “дуже противилася проведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилася до автономії України”. Курс ЦР на автономію не змі& нила ні відверта заборона Тимча& совим урядом проведення Всеук& раїнських селянських та військо& вих з’їздів, створення Україн& ської армії, скликання Всеукра& їнських Установчих зборів, відхи& лення “Статуту” Генерального секретаріату і заміна його “Тим& часовою інструкцією”, яка виз& начила повноваження Генераль& ного секретаріату як органу Тим& часового уряду лише у Київській, Волинській, Полтавській, По& дільській та частково Чернігів& ській губерніях, вилучивши з йо& го запропонованих компетенцій основні вирішальні для відрод& ження держави військові, продо& вольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошту і телеграф, а також призначення на урядові посади, ні загрозливе поперед& ження прихильникам незалеж& ності у Маріїнському палаці го& лови делегації російського уряду О. Керенського: “Росія мусить бути великою, сильною, непо& дільною, а коли хтось посміє по& рушити її цілісність і простягне до того руки, ми скажемо “Руки геть”. Вирішення української спра& ви, – згадував лідер УПСР, член ЦР М. Ковалевський, – вимагало рішучих дій “йти революційним шляхом, шляхом доконаних фак& тів”. Міжнародна ситуація 1917–1918 рр., зокрема політична й соціально&економічна на тере& нах зруйнованих європейських і Російської імперій, деморалізація армії останньої, наростання наці& онально&визвольної боротьби, вимагала щоб Україна стала неза& лежною, суб’єктом міжнародно& го права. Натомість, лише після нападу радянської Росії на Украї& ну в грудні 1917 р. і розстрілу ар& мією Муравйова тільки в Києві понад 5 тис. українських інтелі& гентів і молоді ЦР видала Четвер& тий Універсал, в якому проголо& сила самостійність України. Про& те М. Грушевський, С. Єфремов та інші не поривають з “федера& лістичною традицією як провід& ною ідеєю нашого національно& політичного життя”. М. Грушевський усвідомлю& вав, що йому і соратникам не вистачало досвіду, відчуття істо& ричного моменту, потреби коор& динації та організації, підпоряд& кування всіх сил для здобуття перемоги – “це наш обов’язок, – стверджував він, – і ухилення від нього не пробачить нам по& томство. Це та вина, яка не може бути пробачена”. Історик&соціо& лог, політик, дипломат, актив& ний діяч національно&визволь& ного руху 1917–1919 рр. О. Шульгин у некролозі “Траге& дія Михайла Грушевського і тра& гедія України”, відзначаючи гос& трий розум й колосальну енергію М. Грушевського, бачив разом з тим “якесь фатальне нерозумін& ня найпростіших справ, які мог& ла б виконати значно ліпше лю& дина безконечно меншого мас& штабу, але більше пристосована до справжньої практичної полі& тики… Яким великим промін& ням сяяв би його смертний об& раз, – завершує автор, – коли б він лишився твердим і непере& можним борцем – першим голо& вою цілої непокірної нації… Не судилося…”. Суттєвою помилкою ЦР, його виконавчого органу Генерально& го Секретаріату, очолюваного В. Винниченком, був невідповід& ний історичному моменту й зав& данням національних сил зв’язок з Тимчасовим урядом Росії, зок& рема, наслідування його політи& ки, яка ігнорувала радикальні настрої українського суспільства, проведення земельної і військо& вої реформ, створення діючих структур виконавчої влади. За спогадами М. Грушевського ЦР розгубила свій політичний капі& тал у травні – червні, а Генераль&

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин