Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культура і час · “Мав покликання, подібне до апостольського – талант переконувати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Денисія – життєва сила

Слово Просвіти, №06 за 2024 рік

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України 65 років тому Володимир Де& нисенко дебютував як режисер з фільмом “Солдатка”, а через 20 років його кінокартина “Женці” була відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка. Доля не була милостивою до цього оригінального митця. 1948 року, тільки&но закінчивши II курс Київського театрального інституту, він потрапив під “пер& ший укіс” ще сталінських репре& сій. За “український буржуазний націоналізм” був засуджений до 5 років таборів, де махав кайлом аж до самого кінця епохи сталінізму. Звільнений за амністією у березні 1953 року, опинився без роботи і житла... Часи були непевні і три& вожні, чимало колег дивилися скоса на “відсидента”. Але учень славного Леся Курбаса, театраль& ний режисер Віктор Довбищенко (спогад доньки В. Довбищенка, Галини), не побоявся підтримати “націоналіста”, поселивши у себе вдома. І Володимир Денисенко почав усе спочатку, бо не мислив себе поза мистецтвом. З великими труднощами від& новився на режисерському фа& культеті (курс Мар’яна Крушель& ницького), який закінчив 1956 року. Відтоді працював у кінема& тографі як режисер, сценарист і педагог. Настирливий за своєю вдачею, прагнув надолужити втрачені роки. Цьому сприяла відсутність комплексу, що має сьогодні модну назву “прокрас& тинація”, – не був схильний від& кладати справи і вчинки на май& бутнє. 1968 року з’явився його, без перебільшення, кращий фільм – “Совість”. Але на екрани цей фільм не потрапив, бо був забо& ронений. Чим же не догодив Де& нисенко владі сущій? Здавалося б, трагедія знищеного окупанта& ми українського села і самовідда& ність головного героя, який при спробі врятувати односельців ги& не разом з ними – такий сюжет цілком вкладався у рамки офіцій& но дозволеного. Але... Кінознавці віднесли цей твір до поетичного кіно, бо має вираз& ні риси цього славного напряму: предметом кіномистецтва є внут& рішній, духовний світ персона& жів. Конфлікт виникає не з супе& речки кращого з ідеальним, а з моральних пошуків, що стика& ються з непереборними реаліями. Та була й принципова відмінність фільму від витворів буденного ра& Володимир Денисенко дянського кінематографа. Йшло& ся про феномен сумління (совіс& ті), притаманний лише христи& янській духовності й зовсім чу& жий для “совкової” свідомості. Бо совість, сумління, як здатність розуміти істину, розрізняти прав& ду і кривду (брехню), усвідомлю& вати власний обов’язок, були цілковито зайвими в ідеологічно& му догматі радянської людини... Отже, це було кіно не для обслу& говування влади. І цього Дени& сенкові кіноначальство не проба& чило. Інші твори поетичного кіно встигли побувати на екранах принаймні до “генерального по& грому” української інтелігенції 1972 року і горезвісної доповіді партійного лідера В. Щербицько& го про “подолання” цього напря& му, що розворушив ідеологічне болото. Але “Совість” широкий глядач побачив лише за... 27 ро& ків, за Незалежності, 1991&го, після відновлення цього фільму сином Володимира Терентійови& ча, Олександром Денисенком – режисером, актором, письмен& ником, що гідно зберігає і про& довжує родинні традиції. До речі, він зняв документальний фільм про свого незабутнього батька “Денисія. Світи Володимира Де& нисенка”, у назві якого криється походження їхнього прізвища від давньогрецького імені бога жит& тєвих сил природи – “Діонис”. ...Громадянська активність Володимира Терентійовича була просто нестримною. Наприкінці 1960&х років, на одному зі з’їздів Спілки кінематографістів Украї& ни (СКУ), його кандидатура була запропонована на посаду спіл& чанського голови. Але переміг, річ ясна, попередній голова, Ти& ним дуетом “Орнамент” у складі Людмили Верети та Тетяни Ди& мань (художня керівниця). Про& звучали авторські пісні компози& торки: “Новорічна”, “Пісня про Україну”, “Українська хата” на слова українських поетів Василя Довжика, Дмитра Луценка та Ва& силя Зайця. Програму свята зав& жди прикрашає гумор, який, на& віть під час війни з російським аг& ресором, підтримує, надає сили та надихає на перемогу. Багато ус& мішок Павла Глазового (1922–2004) – неперевершеного українського гумориста, улюб& ленця і дорослих, і дітей, прозву& чало у виконанні Тетяни Димань. Додали настрою також твори су& часних гумористів Віктора Євту& шенка та Олексія Домницького. З метою популяризації твор& чості Павла Глазового у 2022 році зусиллями членів Міжнародного фонду імені Павла Глазового було мофій Левчук. Та розгубле& на лічильна комісія допові& ла Левчукові, що проти Де& нисенка подано більше го& лосів, ніж присутніх на з’їз& ді! І тоді діючий Голова про& мовив історичну фразу, майже афоризм: “Так буде з кожним, хто піде проти на& роду!” Це нагадувало горе& звісне звинувачення у “ан& тинародному буржуазному націоналізмі” або простіше – “ворог народу”. Тільки у 1960&х за цим звинувачен& ням вже не розстрілювали, хіба що – накладали забо& рону на професію... На на& ступному з’їзді СКУ, на са& мому початку 1970&х, як згадує Тамара Бойко (вона готувала передачу про з’їзд у літературно&драматичній редак& ції українського радіо), якийсь представник знахабнілого мос& ковського кіноначальства вима& гав від наших кінематографістів більшої радянської ідейності. Раптом на трибуну вибігла роз& червоніла, схвильована людина: “Скільки можна нас повчати, у нас є своя історія кіно, Олек& сандр Довженко – наш, україн& ський митець!” І цією людиною був Володимир Денисенко... Спочатку настала тиша, яку роз& будила злива оплесків. Аплодува& ли майже всі, серед них – відомі сценаристи Іван Драч, Дмитро Павличко... Далі з’їзд працював з іншим, патріотичним настроєм. На подібні протести зважува& лися далеко не всі митці, серед яких було чимало нестандартно мислячих. І це було можливо до вже згаданого “Генерального по& грому” української інтелігенції 1972 року, коли інакодумців ще не заарештовували, хоча по руках вже ходив рукопис Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифіка& ція?” Активно працюючи як режи& сер, Володимир Денисенко від 1959 року викладав у Київському театральному інституті (КДІТМ) ім. Карпенка&Карого. До прямо& лінійності безкомпромісний з ко& легами, до студентів ставився по& своєму чуйно – вчив не прихову& вати своїх поглядів і почуттів. Так, з вдячністю згадував його лекції режисер В’ячеслав Криш& тофович (автор відомих фільмів “Ребро Адама”, “Самотня жінка бажає познайомитись”, лавреат Державної премії України імені О. Довженка (2022 р.), нині вик& ладає у тому самому закладі, що і введено в обіг пам’ятну монету до сторіччя від дня народження Майс& тра. Автором проєкту став український худож& ник&графік, заслужений художник України Ми& кола Савович Кочубей. У січні цього року стала& ся ще одна приємна по& дія – одну з вулиць Свя& тошинського району міста Києва було перей& меновано на вулицю Павла Глазового. На вечорі натхненно виступила оперна спі& вачка Людмила Семе& ненко – народна арти& стка України, яка п’ятде& сят років прослужила в Національній опері України. Во& на зворушила глядачів майстер& ністю виконання. Прозвучали пісні Тетяни Димань “До тебе” на його вчитель, тільки тепер це – Національний університет теат& ру, кіно і телебачення). Автор цих рядків познайо& мився з Володимиром Терентійо& вичем 60 років тому, одразу після першого громадського перегляду його фільму “Сон” у 1964&му. У цьому творі роль молодого Тараса Шевченка виконав юний Іван Миколайчук. Була там і чудова плеяда тоді вже відомих акторів – Дмитро Мілютенко, Наталія На& ум, Костянтин Степанков… До того ж, був 150&річний Шевчен& ківський ювілей (широко відзна& чений у всьому світі за ухвалою ЮНЕСКО). Все це зобов’язувало творців фільму не ліпити, за то& дішнім радянським звичаєм, ре& волюціонера&демократа, а ство& рити образ великого поета, що відповідав сценарному задуму (автори – Д. Павличко і В. Дени& сенко). Відображені на екрані по& дії передували написанню поеми “Сон” (“У кожного своя доля…”) – звідси і назва фільму. Мені по& щастило взяти у Володимира Де& нисенка одне з перших інтерв’ю (“Шевченко зобов’язує”, для мо& лодіжної, тоді ще комсомоль& ської газети). “Це мій перший фільм з сюжетом, побудованим на конкретному історичному ма& теріалі – сказав мій співбесідник. “Я з захопленням прочитав май& же всі архівні матеріали про мо& лодого Шевченка; якби мені до& велося знову зайнятися фільмом про нього, я обрав би той самий шлях”. Отже, Володимир Терен& тійович у всьому прагнув дійти до суті подій і явищ. Та про це – да& лі. Згодом зустрілися ми на кіно& фестивалі в Ашхабаді 1979 р., де його за фільм “Женці” нагороди& ли Головним призом “Людина праці на екрані”. Тоді він ввічли& во похвалив мою документальну стрічку (хоч і позаконкурсну) на екологічну тему “Ті, що живуть поруч”... Що ж до його “Жен& ців”, то цей твір офіційно при& свячений “битві за врожай”, на& справді був гостросюжетним, сповненим мелодраматичних ефектів. Як писав про нього відо& мий кінознавець Сергій Тримбач, що ця картина, хоч і створена за звичними кліше “виробничого фільму”, разом з тим вражала сві& жістю матеріалу та живими, не& вигаданими характерами її геро& їв. До того ж, у ній була відобра& жена справжня, а не казенна, модна за тих часів, “дружба наро& дів”... Того ж таки 1979&го цей Зліва направо: Людмила Семененко, Тетяна Димань, Микола Рудаков слова Тетяни Петровської та “Давня весна” на слова Лесі Ук& раїнки під акомпанемент авторки музики.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин