Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Сучасні кобзарі піднімають бойовий дух українських захисників та надихають їх на боротьбу за свободу і незалежність нашої Батьківщини”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Спадок, який єднає покоління

Слово Просвіти, №06 за 2025 рік

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Цьогоріч кобзарі вшанували пам’ять свого цехмайстра концертами: 7 лютого в Національному музеї літератури України і наступного дня – у бібліотеці імені Максима Рильського в місті Ірпені, де жив Микола Будник. Братчик Кобзарського цеху Віталій Кобзар, який оберігає будинок, в якому жив панотець і був ведучим концертів, наголосив, що кобзарство є спадком, що єднає покоління. Нинішній панотець Київського кобзарського цеху Микола Товкайло поділився спогадами про Миколу Будника. Два Миколи познайомилися в 1977 році за досить драматичних обставин. Художник Микола Тригуб попросив їх і ще декого перенести картини з приватної квартири в медінститут, де мала бути його виставка. Але, коли хлопці перенесли картини, то їм сказали: “Виставки не буде. Партком заборонив”. Микола Тригуб перебував у протистоянні, тобто його творчість не відповідала ідеологічній регламентації радянського суспільства і була антиподом офіційно канонізованому мистецтву. Та ще й у повсякденному житті розмовляв українською мовою. Все це й спричинило заборону його виставок. Довелося нести картини назад. Потім Микола Товкайло і Микола Будник спілкувалися в експедиціях Інституту археології, переймали кобзарську традицію у Георгія Кириловича Ткаченка. А Георгій Кирилович перейняв її у старих кобзарів у Харкові. У нього обидва Миколи навчилися виготовляти бандури. У 1980 році виготовили перші бандури, які називають старосвітськими, або народними на відміну від концертної, хроматичної бандури, яка з’явилася в 1950-х роках. А старосвітська бандура відома щонайменше із ХV1 століття. Креслення надав Георгій Ткаченко. В 1982 році Товкайло і Будник оселилися в Києві, на околиці Голосіївського лісу. В лісі було багато повалених бурею дерев, зокрема кленів і яворів. Миколи брали цю деревину і робили бандури. Згодом Будник перебрався на Печерськ у Києві. У нього збиралися різні люди – художники, філософи та люди, які прагнули навчитися кобзарському мистецтву. А коли Микола Будник переїхав в Ірпінь, то його оселя тут стала центром відродження традиційного кобзарства та українських народних звичаїв. Цікаво те, що кобзарство і наші народні звичаї відроджувала молодь – студенти, навіть старшокласники. Микола Будник – людина різнобічних обдарувань. Він – художник, хоча йому бракувало фахової освіти, поет і майстер кобзарських інструментів. Будник повернув до життя вересаївську старосвітську бандуру. Таку, як та, на якій грав ще кобзар Остап Вересай. Водночас він володів унікальним педагогічним талантом. Його учні згадують, що відчували якусь ауру Будника, яка притягувала до нього. Він сам робив музичні інструменти і учні брали з нього приклад, робили, як він. Микола Будник учив їх самостійно мислити. Так було створено Київський кобзарський цех, який за життя Будника називали Київсько-Ірпінським. Нині окрім Київського діють Харківський і Львівський кобзарські цехи. Микола Будник часто дарував виготовлені ним музичні інструменти. Але учень повинен виготовити кобзу чи бандуру власноручно. Кінорежисер Олесь Санін згадує, що побачив виступ Миколи Будника на Майдані і після цього познайомився з ним. Санін повідомив, що Київський кобзарський цех підписав меморандум про співробітництво з керівництвом історико-культурного заповідника “Києво-Печерська лавра”. Тепер кобзарі музикуватимуть на території лаври, братимуть участь у заходах. Буде відновлено одну вежу, де була кобзарська церква. Тут буде резиденція сучасних кобзарів. Едуард Драч виступив із кобзою, виготовленою Будником, Костянтин Чеченя виступив із гуслами, виготовленими Миколою Будником. Ждан Безвербний розповів, що якось побачив у Тараса Компаніченка бандуру і зацікавився цим музичним інструментом. Компаніченко спрямував його до щоб все це можна було показати, він побудував ще одну хату! Гостинний і щедрий. Згадую один епізод. Давно чула про домашній музей Бориса Івановича. Стояли ще теплі дні жовтня. Дзвоню діду Борису (він сам себе так любив називати) і говорю, що так хочеться нарешті відвідати і побачити на власні очі дивовижний музей… Дід радо зустрів мене на вокзалі в Лебедині і приємно подивував: повіз своєю машиною на гостину – у Лебединський ліс. На гостину до осені. Це було таке свято для мене. Накрив щедрий “стіл”. На скатертині було повно усіляких наїдків. А головне – медовуха. Міцна та пахуча. (Часто привозив свою медовуху на застілля). Жартую: “Медовуха “Борисівка” – ваш бренд. Можна запускати у виробництво, матимете попит неабиякий”. Пожартували. Під спів пташок наговорились ми тоді про все: і про справи у Спілці, про колег, перепитав про усіх, про справи “Просвіти”. Така тепла, щира розмова була. Не відчувалося різниці ні у віці, ні у регаліях. Щи- Будника. Так розпочався шлях Безвербного до Кобзарського цеху. Священник Сергій Мірошниченко зазначив, що панотець Микола Будник змінював життя тих, хто з ним спілкувався. Мірошниченко ще в юності вперше побачив Будника в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї. Ірпінський курінь Козацького товариства Київщини влаштував там зустріч із кобзарем Миколою Будником. Після цієї зустрічі Сергій почав відвідувати оселю Будника і згодом закінчив духовну семінарію та став священником. Не всім пощастило спілкуватися з Миколою Будником за його життя. Львівський кобзар Тарас Дороцький згадує, що вперше почув Миколу Будника по радіо, коли панотець розповідав про “Слово о полку Ігореві”. Львівські кобзарі Лайош Молнар і Тарас Дороцький – незрячі. Цехмайстер Львівського кобзарського цеху Ярослав Крисько сказав, що купив на Майдані СД-диски із записами виступів Миколи Будника і Тараса Компаніченка і був ними зачарований. Роман Лисенко сказав, що йому було місяць, коли не стало Миколи Будника. Роман зробив собі бандуру під керівництвом учня Будника Юрія Кочержинського. На концерті виступив також Дмитро Радченко із Харкова, який зараз навчається в 11 класі в Києві. Андрій Ляшук із Рівного повідомив, що знайомий із багатьма учнями Будника. Років два тому рий, простий, з гумором і жартами, і друг, і батько, і цікавий співрозмовник. На моє запитання про Євгена Васильченка запропонував зараз же і поїхати, провідати, хоча був у нього тиждень тому. Отак знялись і поїхали до сатирика, гумориста Васильченка у Будилку. Побувала я тоді і в оселі Євгена Дмитровича. Показав Євген Васильченко свої картини, “робочий стіл” – швейну машинку, на якій шиє “бурки” для односельців – заробіток на видання книг. Донька пригостила нас яблуками. Погомоніли на подвір’ї, згадали колег. Був дуже радий з нашого приїзду. Сфотографувались на пам’ять. Попереду ще чекав Музей… Чималий двір, простора велика хата, обвита виноградом. Сонячна, тепла післяобідня пора. От вже й у і хаті Бориса Івановича. Познайомилась із донькою Наталею. З гордістю розповів про внучку, яка має гарний голос, співає, виступає. Портрет дружини над ліжком. Сум в очах при згадці… Круті дерев’яні сходи ведуть на другий поверх – без дверей, На передньому плані зліва направо: Микола Товкайло і Віталій Кобзар Ляшука запросили на захід, присвячений Миколі Буднику, у село Великий Житин на Рівненщині. Захід організувала місцева вчителька. Там Андрій Ляшук розповів про кобзарство і кобзарські музичні інструменти. Концерт завершив учень Будника, нині народний артист України Тарас Компаніченко, який, зокрема, ознайомив слухачів із розвідками з історії пісень кобзарського репертуару. Після виступів в ірпінській бібліотеці кобзарі влаштували концерт для поранених воїнів у місцевому шпиталі. Кобзарська традиція збережена і поширюється. Наприкінці минулого року українську “Програму з охорони кобзарсько-лірницької традиції” внесено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Сучасні кобзарі, як і їхні предки, піднімають бойовий дух українських захисників та надихають їх на боротьбу за свободу і незалежність нашої Батьківщини. простора світлиця. Тут музей і творчий кабінет. Посередині кімнати – письмовий стіл, друкарська машинка із заправленим папером – недописаний листок. Стоси книг на столі, папки, папери… Розповідав про письменників, які побували у нього, про плани… А від побачених експонатів – очі розбігаються!.. Захоплено повідав, як збирав, зберігав, ховав у темні часи радянщини. Надбав для дітей та онуків пам’ять народу! І для нас усіх, кому не байдужа наша спадщина, історія, культура! Додому повезла приємні враження, гору інформації ще й літрову баночку запашного меду. І треба сказати, що мед Бориса Івановича швидко розходився між працівниками обласної бібліотеки. Він привозив на своєму авто під бібліотеку бідони з медом, а там уже черга… І так щороку – мед брали лише у Ткаченка. Любив він пасіку, і бджоли любили його… Була ще одна зустріч у Лебедині. На жаль, із сумної пригоди – потрапила я до Лебединської лікарні у кінці серпня 2019 року. Звісно, зателефонувала діду Борису. І знову тепла людська участь, дружня підтримка. Ухопив ув обійми так, як він це завжди робив (козарлюга ж !), аж у спині хруснуло. Сипав жартами. Борис Іванович навідався зі своїми дарами – медом, яблуками, виноградом. І як же письменник без книги?! Щоб (не нудно було лежати) – подарував книгу “З ким воюємо, брате?!” – про сьогоднішні події в Україні на тлі російсько-української війни. Прочитала, на цю тему вела розмови з сусідками по палаті. І залишила її у відділенні – там потрібніша вона людям, ніж мені у власній бібліотеці… Сумщина збідніла, понесла непоправну втрату. Сумуємо... Київський кобзарський цех регулярно вшановує пам’ять свого першого панотця Миколи Будника. 3 лютого нинішнього року Миколі Петровичу виповнилося б 72 роки. На жаль, він помер 16 січня 2001 року. Борис Ткаченко, Людмила Ромен, Євген Васильченко. 2009 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин