Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · 19 березня минає 130 років від дня народження Максима Рильського. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Ще молитесь, далекий брате…” Творчість Максима Рильського в оцінці Євгена Маланюка

Слово Просвіти, №06 за 2025 рік

Наталія ЄРЖИКІВСЬКА, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Ще сто років тому Євген Маланюк стверджував: “…працею М. Рильського і його помічників буде підведено міцного культурного фундаменту” під майбутнє української поезії. Творчу і духовну культуру, як цілісної особистості Рильського-митця Євген Маланюк (відомий український поет у вигнанні, есеїст, літературний критик, сотник Армії УНР, чиє ім’я повернули Україні лише після Незалежності) помітив одразу по прочитанню збірки “Синя далечінь” (1922), ще перебуваючи у польських таборах інтернованих вояків Армії Української Народної Республіки. Зі сторінок таборового часопису “Веселка” (Каліш, 1923. № 4–5–6) своєрідною рецензією “Дарунок Києва”, привітав появу в Україні нових книжок П. Филиповича “Земля і вітер”, Т. Осьмачки “Круча”, М. Рильського “Синя далечінь”. Є. Маланюк тяжів до київської групи поетів неокласиків, яку зараховував до культури “Київської Александрії”, стежачи за творчістю М. Зерова, М. Драй-Хмари, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського, П. Филиповича. У згаданому вище номері “Веселки” вміщений і вірш Є. Маланюка під назвою “Максимові Рильському”, який починається такими рядками: Ще молитесь, далекий брате, Серед звенигородських піль. Ще не стомились карбувати, В коштовних ямбах вічний біль… Через кордони, що розділили їх, подавав руку дружби і творчого побратимства, називаючи Рильського “братом”, який “несе хрест свій там, ген-ген, / серед похмуро-рідних прерій”, де “навколо – хащі й печеніги…”, натякаючи на владу в Україні північних окупантів. Звертаючись до автора поезії “В високій келії…” у ввічливій формі “Ви”, із захопленням констатував: Ви – еллін, схимник і Гоген! Ви – алхімік мудрих слів. Цим самим висловлював до нього і його доробку свою прихильність. Аналізуючи збірку П. Филиповича “Земля” (1922), Є. Маланюк іменував її автора першим братом Рильського і першим помічником, котрий, є “робітником в майстерні власних слів...”. Згадавши поіменно, починаючи від Тараса Шевченка, визначних української письменників, наголошував, що після І. Франка й Лесі Українки в українській поезії довго не було майстра і от з’явились неокласики: “Взявши циркуль і стилос, вони несуть свій подвиг,… як належить цеховим святого ремесла, ченцям Ордену Муз, робітникам в майстерні власних слів і Українцям”. Відчитуючи смисли щойно процитованого фрагменту, впадає в очі поєднання двох багатозначно-символічних предметів: циркуля і стилоса. Перший, як інструмент розуму і логіки та виміру відстані на карті життя, яка розділяла поетів-неокласиків та поетів-емігрантів. Другий – як символ українського незламного слова, поставленого “на сторожі нації”, як єдиний засіб комунікативного дистанційного єднання митців у тогочасних обставинах. Завершує Маланюк огляд нових книжок Рильського, Филиповича й Осьмачки на мінорній ноті: “Чолом Вам з сумної далечини еміграції! Сумної, бо “синьою” ця далечина увижається лише звідтіль, де серед руїн і крові, під чорним вітром історії горять лампади Вашої творчості, дорогі поети!..” Таке шанобливе (“Чолом Вам”) вітання, і нагадування про недавні українські визвольні змагання, схоже на відкритий лист, заохочення розпочати плідне творче спілкування і побратимство. Треба сказати, що відтоді підтримка між митцями взаємних стосунків “особливою художньою мовою” дійсно розпочалося з поетичного “естетичного спілкування”, з адресування рецензій, поетичних натяків, цитат і ремінісценцій. Що, і з огляду на суспільно-політичні події й репресії в “совєтській” Україні, їхні комунікативні зв’язки набували різних форм мовних і художніх репрезентацій та діалогів… Причиною чого було Максим Рильський. 1928 р. життя в протилежно відмінних світах: Маланюка – автора “Перстеня Полікрата” в цивілізаційних країнах Заходу, а творця “Троянд і винограду” Рильського – в азіатсько-московському Сході, де нівечилися будь-які індивідуальні та національні прояви. Наступні оцінки Маланюком творчості Рильського з позицій “поета-епохи” (В. Державін) носія і хранителя національної ідеї, були далеко неоднозначними. Наприклад, зміст поеми “Посланіє”, опублікованої в “Літературно-науковому віснику” (Львів, 1926. Кн. 12). Текст вибудований на розчаруванні і доріканні (з вибаченням) творчому побратиму Рильському за “сонячно-епікуреїстичну” філософію, прагнення в “тиші з вудками” втекти від дійсності, не торкатися в творчості подій своєї доби – “Епохи здійснених утопій, / І пороху спопелілих вір”. Проводячи паралелі між цивілізаційними чинниками Європи і Азії, між Сходом і Заходом, вірою і атеїзмом, поет-емігрант картає українців за бездіяльність і байдужість, акцентуючи: “як в нації вождя нема/ тоді вожді її – поети”. На мій погляд, Маланюк занадто емоційно сприйняв окремі рядки Рильського, натомість обійшов увагою достатньо промовисті тексти у збірці “Крізь бурю і сніг” (1925), скажімо: “Закопано, а з-під землі чоло…”. Або вірш “Знов той же Сфінкс, ізнову жде одгадок...”. Відомо ж бо, що образ давньоєгипетського страховиська (лев з головою тварини чи людини), був особливою формою втілення ідеї надлюдського єства фараона, що мав надмірну владу над безголосим людом. Тож, власне в образах Сфінкса, Дедала, сяючих смолоскипів, від яких “іще чорніша мла”, йдеться про кремлівську тоталітарну владу. Між іншим, реакція на “Посланіє”, в радянській пресі резонувала достатньо довго, даючи зайвий привід до знецінення М. Рильського. Ймовірно, його вірш “Епоху, де б душею відпочить… (1927), адресувався не лише критикам-наддріпрянцям, а також Є. Маланюку, який радив поетові висвітлювати свою добу бодай у “гнівних інвективах”. Ці поради були слушними якби не всевивяще око ЧК. Нещадна радянська критика з початку 1920-х рр. і як наслідок – арешт М. Рильського 19 березня, у день народження поета, де під час слідства чекісти висували звинувачення за те, що не дав різкої відповіді авторові “Посланія”. Доказом морального і психологічного тиску на митця під час слідства і піврічного ув’язнення в Лук’янівській тюрмі стала книга “Знак терезів” (1932). Та опріч декларативних гасел про “обов’язки поета і громадянина”, в ній відчитуються, направду, неоднозначні смисли, що надаються до зіставлення віршованих рядків Маланюка і Рильського. Як бачимо, перегуки (свідомі й підсвідомі) в обох письменників помітні на типологічному, образному і метафоричному рівнях, в звертанні до універсальних тем. Прискіплива увага Маланюка до творчості Рильського невипадкова, бо, як достеменно підмітив В. Державін, вони “обидва є поети надзвичайно просторового діапазону, в основному поети-лірики, проте з тематикою майже всеохопною”, “сприятливі в поезії своїй до численних зовнішніх та імпульсів – як українських, так і чужемовних” (“Наше життя”, 1947. № 4 від 02.02.). У міжвоєнний період, живучи у Празі, а за тим – у Варшаві, Є. Маланюк, популяризуючи українську літературу, не раз писав про автора “Синьої даличини” в чеських і польських часописах, представляв його поетичний і перекладацький набуток польським поетам-скамандритам, і художникам слова, які гуртувались навколо журналу “Kame- na”. Універсальність літературно-критичного підходу до аналізу більш ніж сорокарічного набутку, за словами М. Зерова, po- eta maximus, представив Є. Маланюк у статті “Думки про М. Рильського” (“Київ”, 1954. № 4), віссю якої є Кантівські тези “”культури” і бездоганного поетичного смаку, як певної системи вроджених, засвоєних і усвідомлених родинних і суспільних вартостей (обізнаності, освіченості, виховання). В статті застосовані різні підходи до розуміння не тільки психології творчості поета, літературних уподобань, впливів, перегуків тощо, а й запропонова- Євген Маланюк. 1928 р. но теми, які варті уваги дослідників літератури. Стосовно фактів біографії Рильського, що мали вплив на процес його творчого формування та літературно-мистецькі смаки, Маланюк насамперед веде мову про його батька Тадея Розиславовича і матір Меланію Федорівну, їхні родинне коло, де поєднувались польські й українські мовні, народнопісенні, побутові й культурні традиції. Ще навчаючись в Подєбрадській Українській господарській академії познайомився і заприятелював з гімназійним товаришем Максима – Михайлом Мухіним, тоді – студентом Карлового університету і літературного критика. З його розповідей багато чого дізнався про родину та вподобання батьків і дітей. Так само багато інформації почерпнув із листування та особистих зустрічей з Юрієм Кленом (Освальдом Бургардтом), який 1931 р. виїхав з Радянської України і мешкав у Німеччині. На думку автора “Земної Мадонни”, поняття “українець польської культури”, яким себе ідентифікував Тадей Рильський є дуже істотною обставиною, щоб вдатися до міркувань про наявну культуру “окраїнної” “польськості” Правобережної України і впливів її на формування його сина. Сусіди з Романівки, де знаходився маєток Рильських, батькове київське старогромадівське оточення, “хлопоманство” і перекази про “балагульство”, зацікавленість українською історією, етнографію, музикою і театром, очевидно закарбувалося в пам’яті з дитинства і юності. Адже відголоски розповідей про “балагульство” присутні в розлого-епічній поемі “Марина” (1933), щоправда, як зауважує Маланюк, зображеного поетом, на жаль, “без необхідної дози об’єктивізму”. Крім того ті давні розмови пояснюють і вибір для перекладу з творів польського барда Адама Міцкевича, не що інше, а саме поеми “Пан Тадеуш”. Автор “Книги спостережень” пише про чималий (від 1917-го і до 1954 р. включно) внесок Рильського в український літературний і культурний процес, в розвиток української мови, поетичної й перекладацької. Роздумував і про те, які драматичні випробування випали на Долю поета-лірика, і що довелося пережити в “страшну, цинічно-підлу” радянську епоху, коли лише на йоту відступивши від “виробничих” завдань, тут же влада вдавалася до моральних тортур у вигляді публічного бичування – в пресі і на зборах, де “буржуазний інтелігент М. Рильський” повинен був каятися в “національних помилках” в своїй літературній праці, вимушено називати всує й ім’я ненависного сталінським опричникам “поета Маланюка” (“Літературна газета”, 1947. № 50 від 11. ХІІ). Як висновок, варто наголосити, що сталінська доба культивувала безжально вбивчу стилістику в полеміці письменників зі своїми опонентами, постійно провокуючи і маніпулюючи, щоб розпалювати між ними взаємне несприйняття і відторгнення, принижування один одного. Та попри всі перешкоди, на відміну від інших українських письменників, підкреслював Маланюк, про що Рильський не писав би, навіть заклики, гімни труду, оди вождям – його рядки завжди залишаються “технічно”-мистецької вартості, що є “безсумнівним навіть для найупередженішого літературознавця”. У текстах Рильського можна завжди знайти сюжети, з витонченими інтимними переживаннями, настроєві, колоритні пейзажі, “в яких живе справжня поезія, або щонайменше лежить печать безсумнівної культури”. Очитаність і бездоганний мистецький смак наявні і віршах ґрунтованих на “вічних образах” світової культури: образи відомих письменників і митців, літературних персонажів, європейських й екзотичних країн тощо. Так само, відчутна вона і у виборі для перекладів поетичних текстів французьких і слов’янських літераторів. Це виразні здобутки Рильського і його побратимів-неокласиків, – зазначає Маланюк, – бо вони “розширюють горизонти української поезії”, сприяють “входу її у широкий світ, і, одночасно, в конструктивне входження її в систему західноєвропейської поезії”. Про ліричний струмінь поетичного голосу, мистецько-окрилену стилістику, що творить легкість і прозорість віршів, писав Є. Маланюка в прощальній епітафії “Над могилою Максима Рильського” (“Український бюлетень”, Нью-Йорк, 1964. № 7/37). Нагадав у ній і про те, що життя поета не раз “висіло на волоску, який кожної хвилини міг обірватися”. Вірші ж, не подиктованих натхненням, а приневоленням, уважав даниною жахливому часу; вони ж бо для нащадків будуть тільки “літературні курйози, досить шибеницького стилю”. А Рильський був і залишиться “архимайстром” української поезії, “виразно видатним національним діячем”, “один з найбільш справжніх, органічних поетів” ХХ століття. І якщо шукати з кимось зі світових письменників аналогій, то вони “могли б бути лише з Рільке”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин