Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гостя “СП” · “В’ячеслав Максимович був моїм найбільшим Учителем – у журналістиці, політиці, житті. Він був справжнім”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Олена Бондаренко: “Життя – найфантастичніша з історій”

Слово Просвіти, №06 за 2025 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка – Пані Олено, якось ви сказали: “У моєму житті було багато фантастичних історій”. Почнімо з найпершої. Ви народилися в сибірському Тайшеті. Чому так сталося? – Моя мама, звичайна дівчина, на повну голову віддана “ідеалам комунізму”, опинилась у ролі… зрадниці “Молодої гвардії”. Що це означало в радянській тоталітарній державі – цілком зрозуміло. Тодішня двозначна фраза “була б справа, а люди знайдуться” знаходила своє буквальне підтвердження “справами”, за якими – мільйони безневинних жертв. Незадовго до того, як Друга світова перетнула межі Радянського Союзу, мамин тато отримав роботу в місті Краснодоні. Краще за маму про це ніхто не скаже, то я, з вашого дозволу, цитую з її спогадів: “Мене з 10 років ніхто нікуди “за ручку” не водив. Тож, коли приїхали до Краснодона – а вже почався новий навчальний рік – я взяла свій щоденник з річними оцінками (на той час вони виставлялися в щоденнику) і пішла до найкращої школи – ім. Горького, просто до директора. Він спитав, де я живу, і сказав, що мені треба до 2-ї школи, бо вона ближче до нашого дому. Я була самовпевнена відмінниця, тож відповіла: “Дуже добре, з такими оцінками мене з радістю приймуть”. Тоді директор узяв мій Оленці п’ять років. З мамою Ольгою щоденник, переглянув – і одразу зарахував до 8-го класу. На мою велику біду…” Так моя мама опинилася в школі, де навчалися майбутні герої фадєєвської “Молодої гвардії”. Стала однією з найкращих учениць. Подружилася з дівчинкою на ім’я Тоня Мащенко. А невдовзі війна прийшла під самісінькі вікна. Батька, що з дитинства слабував на серце, мобілізували на “трудовий фронт” – копати шанці. Мама з донькою повернулися до рідної Оріхівки. Перед тим Оля написала листа хлопцеві, з яким дружила. Проклинала гітлерівців, говорила про віру в Сталіна й перемогу, присягалася в коханні… 9 січня 1943 року до Оріхівки приїхали поліцаї й забрали Ольгу до Краснодона: під час арештів у Тоні Мащенко виявили лист, який дівчина не встигла передати адресатові. Допити нічого не дали – Ольга зі свого села справді нічого не чула про якусь організацію. Тим часом моя бабуся, за порадою “втаємничених”, принесла поліцейському начальству дві “турецькі” шалі (все, що лишилося з посагу після обміну на хліб у голод) і бутель самогону. Недолугу “писательку” виштурхали межи плечі. 2 березня, на Ольжине сімнадцятиріччя, до Оріхівки дістався СМЕРШ. Судили, дали “десятку” – як більшості, кому вдалося врятуватися з поліції. А за кілька років Сталін доручив своєму наближеному літераторові Фадєєву написати книгу про юних краснодонців – таку, щоб виховувала не одне покоління фанатично відданих. І, звичайно ж, якщо є герої, мають бути і зрадники. Роль “зрадниці” написали для моєї мами: вік, місце навчання, наявність терміну – все цілком відповідало. Етапували до Москви – у Лефортово. Днями й ночами били, катували, не давали спати. Вимога одна: “Підпиши зізнання”. І “доказ” один: “Пісатєль кніжку пішет, там будєт сказано, что ти прєдатєльніца!” Не підписувала. Після одного з допитів розбила голову об стіну камери. Відволодали. Міф потребував її живої. Ользі було 20 років, і в неї була відкрита форма туберкульозу. А в камері з’явилася “доброзичливиця”: “Підпиши, дівчинко, поїдеш на зону, потрапиш у больнічку, підлікують, а тут згниєш”. Вона підписала. Сподівалася, що розстріляють, воліла, щоб муки нарешті скінчилися. Засудили “лише” до 15 років. Замовники знали правду. На зоні в Казахстані її справді трохи підлікували. До того ж – сонечко, пісок тепленький. І нові подруги – західнячки. Переважно зв’язкові УПА, мами, сестри, наречені вояків. Так моя майбутня мама дізналася правду про нашу велику, героїчну і криваву історію. Так стала справжньою українкою. 16 травня 1954 року Степлаг охопило одне з найбільших у ГУЛАГу повстань, відоме як Кенгірське. Воно тривало 42 дні, під час яких мої батьки – Ольга Лядська-Бондаренко і Ференц Варконі, лікар, угорець німецького походження, повінчалися. Свідками були один із організаторів повстання, воїн УПА Володимир Караташ і його майбутня дружина Нуся (Ганна) Людкевич. З подружжям Караташів мама товаришувала до останніх днів пана Володимира. Він називав маму “близнючкою”: обоє народилися 2 березня 1926 року. Під час повстання з деталей рентгенівського апарату батько та його друзі змайстрували рацію. Переповідають, що їхнє: “SOS! Нас убивають!” чули в багатьох країнах Європи. Проте, як писав Олександр Олесь, “Європа мовчала”. Коли на повсталих рушили танки, українські дівчата, намагаючись захистити чоловіків, узялися під руки і вийшли їм назустріч. Але танки не зупинилися… Моя мама дивом вижила. Організаторів розстріляли. Найактивніших етапували до різних таборів. Маму – до Озерлагу, між Тайшетом і Братськом. Там я й народилась. А потім по мене, дев’ятимісячну, що вмирала від недокрів’я, приїхали бабуся й дідусь. Було ще безліч інших фантастичних історій. Як мене забирали до дитбудинку, а мама оголосила сухе голодування й домоглася, щоб мене віддали її батькам. Як бабуся й дідусь везли мене потягом через увесь Союз, а начальник потяга повідомляв від станції до станції, що везуть немовля, і жінки виносили молоко. Як мені переливали бабусину кров. Як одного вересневого дня до хати зайшла незнайома змарніла жінка, й бабуся умовляла мене обійняти маму, ая ховалася за бабусину спідницю: “То не мама, то тьотя цуза!” І як… Але, мабуть, досить. Лише цієї історії вистачить не на одну книгу… Хочу лише подякувати вам, пані Галино, – адже ви серед перших оприлюднили нашу родинну історію в пресі, а потім написали про мою маму у своїй унікальній книзі “Одна з нас”. Ще – історикам Лесі Бондарук, Володимиру В’ятровичу, Олександрові Зінченку, Вахтангові Кіпіані, журналістці Ользі Унгурян і багатьом-багатьом людям, які відроджують нашу правдиву історію. Ви всі так багато зробили для відновлення чесного імені моєї мами. 13 травня 1956 року застрелився голова Спілки радянських письменників Олександр Фадєєв. 31 серпня 1956 року моя мама була звільнена зі зняттям судимості. 16 березня 1990 року Лядська Ольга Олександрівна була повністю реабілітована за відсутністю складу злочину. – Ви розповідали, що усвідомили себе як українку в дитинстві, у маленькому селі Оріхівка. А це Луганщина, навіть не слобідська, а донбаська її частина... – Ще одне свідчення, що Донбас – це Україна. То було унікальне середовище. Україною було все довкола. Дерева, квіти, комахи, птахи, звірі називалися українською. Все говорило і співало українською. Хіба що Мішин, сільський п’яниця й колишній енкаведист, часом горлав на увесь куток, що “броня крєпка, і танкі наші бистри”. Вперше я почула російську, чи радше говірку, яку її носії вважали російською, у шестирічному віці, коли потрапила до лікарні в містечку – не плутати змістом – Краснодоні. Я була дуже начитаною дитиною, тож вирішила продемонструвати ровесникам свої знання: “А вгадайте, чому собака хекає?”. Вони аж за животи схопилися: “Хєкаєт, хєкаєт! Вот умора!” А я стою, кліпаю, не можу зрозуміти, чому їм так смішно. У нашій хаті дуже любили книгу. Довгими зимовими вечорами сідали довкола гасової лампи, кожне зі своїм. Бабуся читає свою улюблену Шевченкову “Наймичку”. А я впівока пильную, коли бабуся дістанеться зізнання Ганни, що вона справжня Маркова мати. Нарешті бабуся шепоче: Ведуча мітингу на підтримку Незалежності. Луганськ, 1990 р. 1978 р. Луганськ, Поезія, Кохання... Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати… Сльози дрібним горошком котяться з її очей, а я й собі хлипаю, та так моєму серцю тужно й водночас солодко. А це вже ми з моїм дідом Саньком співаємо, аж у вухах лящить: “А попід горо-о-ю, яром долино-о-о-ю козаки йдуть!” Часом дідусь та його друзі, Антон Карбан та Олекса Якименко – “Теплий Ольошка”, – співали, але то вже тихо, душею: “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…” Коли мама, тяжко працюючи в малярці на тепловозобудівному “Заводі ОР”, отримала однокімнатку в хрущовці, довелося мені переїхати з рідного села до чужого, непривітного Луганська. Стало там моїй Україні тісно й задушно: у школі навіть вчителька української мови говорила так, ніби йшла бочком, під стіночкою. Багато було учнів, “звільнених” від української. До прикладу, в дитини хворі суглоби, тому її від української звільняли. А від фізкультури – ні. Просвіток – обласна молодіжка, українськомовна. Я її передплачувала і “ковтала” за мить. Свої перші вірші туди надіслала. Кілька російською – ніде правди діти, недолугих. Більше українською. Аж отримую листа: запрошують зустрітися в редакції. Підпис: “Іван Низовий, голова обласного літературного об’єднання імені Володимира Сосюри”. Так я вперше побачила справжнього поета, почула вишукану, барвисту мову. Низовий сказав, щоби писала тільки рідною. І став моїм другом, братом аж до свого останнього земного кроку. І повернулася до мене у зросійщеному Луганську моя Україна. Микита Чернявський, Іван Савич – старші мої вчителі. Микола Мірошниченко, Петро Біливода, Сергій Чирков, Василь Старун – поети української надпотуги, яких дала наша Луганська земля. З тих країв і світлої пам’яті Олександр Білокобильський, прекрасний журналіст, ваш, пані Галино, чоловік. І Таня Стус, нині відома письменниця, а колись, після мого від’їзду до Києва – редакторка рухівської газети “Луганські вісті”. Юрій Єненко, великий просвітник, заступник представника Президента з гуманітарних питань у перші часи Незалежності, призначений на пропозицію В’ячеслава Чорновола. Сашко Дудник, очільник Луганської козацької паланки, талановитий художник, автор герба Луганська. Віра Аннусова, нау- 13 лютого відзначає своє 70-ліття пані Олена Бондаренко, державна та громадська діячка, народна депутатка України ІІІ, IV, V, VI скликань, заступниця голови Народного Руху України (1994–2001), головна редакторка газети Час/Time (1997–1998), журналістка, письменниця. Сьогодні пані Олена – гостя “Слова Просвіти”. Мала за щастя почути просто-таки фантастичну історію її яскравого багатогранного життя і щедро ділюся з вами. Багато що знала, але ще більше відкрила.

с. 6 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 4—5 Гадаю, переважно таким і було ставлення української влади до Донбасу. Тамтешні проросійські феодали диктували Києву свої “поняття”, а з Києва на них запопадливо приставали. Ця політика сприяла ментальній російській анексії Донбасу, а згодом – і територіальній. З Донецька, Макіївки, Горлівки, Єнакієвого, Луганська, Алчевська, Кадіївки та інших промислових міст Донбасу починалася московська інформаційно-психологічна операція, що десятиліттями формувала і підживлювала толерантність до вторгнення. Всі ці “спасібо дєду за побєду”, “бєссмєртниє полкі”, “пєсні воєнних лєт”, ці безкінечні “воєнниє” фільми, це життя суціль у реальності, завмерлій на позначці 1941, – не що інше, як підготовка до нового етапу війни, що її веде москва проти України поспіль понад 300 років. Замолоду кілька разів довелося їздити до москви, у клініку офтальмолога Федорова. Пам’ятаю непривітність, незатишність – словом, чужа країна. От це відчуття наростало з кожним приїздом до Луганська, аж поки не перетворилося на тривожне передчуття небезпеки. У лексиці земляків запанувало слово “ненавиджу”. Щодо конкретних владців і загалом київської влади, щодо історичних постатей чи подій, нарешті, щодо української мови, якою, скаржилися, “змушують писати звіти”. Відчуваю провину: я теж певний час сподівалася, що вдасться “поступово адаптувати”. А така позиція сприймалася там як слабкість. Бо в Донбасі розуміють лише силу. За “програну територію” не боролись. Її віддали на відкуп монстру, а він у тепличних умовах нарощував м’язи. Доки не виповз і пустив ворога до хати. Недавнє потрясіння: полонені окупанти, чистісінька українська мова: “Я з Горлівки, вчитель історії, а я з Лисичанська, викладач коледжу”. Що ж ви, землячки, сучі діти, натворили? Що ж ми натворили?.. Луганськ майже перестав снитися. Останній раз наснився Шевченко. Невеличке погруддя, що його колись подарував мені Іван Низовий на день народження, воно в моїй луганській оселі зосталося. Наче мармуровий Шевченко дивиться на мене, а по щоках його, білих-білих, сльози пливом пливуть. А от село моє досі сниться. Кольори, пахощі, а найбільше – звуки. Двері риплять. Хатні, сінешні, ті, що в кухнянці – Із найдорожчими Ольгами – мамою та донечкою. 2020 р. кожні інакше. Шпак на абрикосі кота передражнює. Бджола на сояшнику зумкає. Зненацька од вітру шум прокотиться садом. Хтось дирчиком продеренчить серед ночі. Моє коріння, мій світ, усе, без чого ані жити, ні вмерти по-людськи. Й ота московська гидь топче мій світ, моє коріння. Вбиває наших стареньких – генокод наш, діток – наш генофонд. Тепер ми, незлобиві, лагідні, дістали зі своїх заповіданих скринь найнеобхідніші зараз слова: лють і ненависть. Нехай палають вони священним полум’ям, аж доки згорить і спопеліє московська орда. – Чого, на вашу думку, потребуємо сьо% годні найбільше? – Найбільше потребуємо національної єдності. Перемагають нації, згуртовані у п’ястук, у моноліт. Програють охоплені розбратом. Найперші поплічники ворога – розбрат і зневіра. Росія атакує нас не лише на полі бою. Вона безперестану застосовує вих Міжнародного легіону на початку 2022 року, має військовий досвід, був в Афганістані на початку 2000-х, де служив у повітряно-десантних військах США. Інший доброволець з Америки поділився своєю історією: “Мій позивний “Вальдо”, на честь книжкового персонажа у смугастій кофті, якого треба знайти на картинці. От так і я, ховаюсь десь на Луганщині і чекаю на росіян”. “А в мене позивний “Сассі” – на честь персонажа популярного серіалу. Я маю військовий досвід, гарну фізичну форму. Я добре виконую свою роботу”, – говорить третій доброволець. Ці хлопці – американці, але в їхньому підрозділі є побратими з різних країн, всі вони знайшли спільну мову і пліч-о- Герої фільму – добровольці5військовослужбовці Міжнародного легіо5 ну ГУР МО, підрозділу Ronin Team технології негативного впливу на нашу свідомість, культивує панічні настрої, зневіру. Маємо протиставити єдність і силу духу. Так, росія – ворог видимий, неприхований. Але чи все гаразд усередині нашого суспільства? Погроми генералітету, нацьковування цивільних на військових, місцевих – на переселенців, ухилянтів – на ТЦК, гіпотетичних виборців – на проукраїнську опозицію; монополізація інформаційного простору; відкидання самої ідеї Уряду національної єдності чи, радше, національного порятунку. Хто це чинить? Хто ігнорує священний обов’язок влади – цементувати націю, вести до єдиної можливої мети й єдиної запоруки самого існування України – до Перемоги? Українське суспільство в найтяжчі часи об’єднувалося й перемагало. Маємо, мусимо об’єднатися й перемогти. – Яке воно – обличчя Перемоги? – Найправдивіше і найстрашніше, як пліч виконують завдання на фронті російсько-української війни. Крім кадрів з добровольцями, режисери пропонують глядачам подивитись на історичні події в контексті боротьби України з росією, на паради російської техніки в Москві, яка у 2014 році перетнула кордони України, та кадри деокупованих міст з масовими захороненнями закатованих українських громадян, воєнні пейзажі соняшникових полів десь на Харківщині чи Луганщині. На противагу цьому творці фільму показують нам США, меморіал пам’яті героям Другої світової війни, думки пересічних американців про війну загалом і в Україні зокрема. Усе це приправлено часткою військового жаргону та гумору, тому фільм сприймається легко, але змушує поміркувати про побачене вже після сеансу. Режисер Володимир Тихий зазначив, що першочергово цей фільм знімався для американської авдиторії, але у процесі команда зрозуміла: це важлива історія, яку має побачити і український глядач: “Наш фільм – це не просто історія про війну, це історія про людей, які попри різницю в культурах і мовах обрали боротися за справедливість і свободу. Історії іноземців, що приїхали до України, відображають не лише їхню відвагу, а й глибоку солідарність, яка є ключовою для на мене, про Перемогу сказав свого часу Микола Вінграновський: …Де той поріг? Нема порога. Де родовід? Не доведу. Цілує тихо Перемога Губами білими вдову… А горе горя ще народить, В порожній вигляне рукав… Стоїть народ мій і народи Із похоронкою в руках. Вірш про іншу Перемогу, давнішу. Але в ньому велике пророцтво про Перемогу майбутню. Де за фасадом сліпучого щастя – невимовний біль, безсонні роздуми, велика праця. Після Перемоги нам доведеться не лише відбудовувати зруйноване московськими нелюдами. Щоб іти далі, нам доведеться прожити й осмислити горе, багато працювати над собою, зробити висновки зі страшного історичного досвіду. Щоб вижити як нація й жити повноцінним життям, на яке заслужили своїм безпрецедентним Опором, своїми невигойними втратами, – треба буде позбутися інфантилізму, споживацтва, припинити вірити наперсточникам і фіґлярам від політики, порожнім обгорткам. Нам треба буде подорослішати. Часу на це небагато. Треба вже, зараз. “А ви працюйте і не сваріться”, – дуже актуальна мудра порада моєї улюбленої Софії Русової. – Дякую, пані Олено. Знаю, що це лише частина фантастичних історій, що випали на вашу долю. Сподіваюся, вони будуть оприлюднені у книгах ваших спогадів і спогадів вашої матусі. – Мабуть, пані Галино, найфантастичніша з моїх життєвих історій – саме життя. Наче величезна мозаїка, воно склалося з безлічі подій і зустрічей, втрат і відкриттів, любові й кохання, дружби і довіри, творчості й творення рідного Українського Світу. Спілкувалася Галина ДАЦЮК Редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро вітає нашу славну авторку з днем на" родження! Шановна пані Олено, бажаємо вам наснаги, оптимізму, здійснення усіх за" думів і ще багато творчих літ у щасливій вільній Україні! розуміння глобальної боротьби за мир”. “Стрічка виходить у широкий прокат на екранах кінотеатрів майже по всій Україні. Для нас це велика честь і водночас виклик. Але ми віримо, що фільм знайде відгук у серцях глядачів та глядачок, які прийдуть його дивитися”, – поділилася виконавча продюсерка фільму Богданна Семен. Фільм має надихнути і українців на мобілізацію для захисту рідної землі. Увесь прибуток від продажу квитків команда “Вавилон’13”, яка створила цей цікавий фільм, передасть на потреби Міжнародного легіону ГУР. Їхня велика мета – зібрати кошти на 100 FPV-дронів для різних підрозділів. Тож кожен квиток – це донат і не лише підтримка українського кіно, а й реальне збільшення донатів для підтримки оборони України. P. S. Свіжа сумна новина: на війні за Україну загинув 18-річний доброволець із Британії Джеймс Вілтон. Це було перше і останнє бойове завдання Джеймса, він став наймолодшим британцем, який заги" нув, захищаючи Україну. Вілтон приїхав до України наприкінці квітня 2024 року – через кілька місяців після закінчення коледжу. Він приєднався до Інтернаціонального легіону та пройшов базову програму підготовки. “Я ніколи не переживу цього. Я не хотів, щоб він їхав, але він був налаштований на це. Він хотів допомогти Україні”, – сказав батько воїна Грем. Навіки Слава Герою-добровольцю! Підготував Георгій ЛУК'ЯНЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин