Сторінка · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 6 (1335), 12 —18 лютого 2026 Поезія мудрості «Серця»
Слово Просвіти, №06 за 2026 рік
Георгій ФІЛІПЧУК
Такою є «самоволя неба», коли безперервні сирени тривог, холод й неосвітлений простір лише підсилюють бажання жити, а не вегетувати. Природня реакція людей на світ, які воліють бачити його не здичавілим, «олюдненим». Саме такі враження і почування від співпережитого, побаченого та відчутого впродовж тижня на презентаціях літературно-мистецьких творів номінантів на Шевченківську премію-2026: Василь Іванина – історичні романи (двокнижжя) про родину Розумовських «Поціловані Богом»; Юрій Щербак – книга підсумків і пророцтв «Мертва пам’ять. Голоси і крики»; Ігор Мацієвський – мистецький проєкт «Народжені у вогні» (серія художніх робіт українського скла).
Подією в житті столиці, що викликала чималий інтерес громадськості, була також дискусія в кризовому центрі Українського дому книжки академіка Миколи Жулинського «Під знаком двох сонць. Провісник Юрій Щербак».
Однак п’ятничний вечір завершувався не менш знаковим мистецьким явищем – «ШЕВЧЕНКОЛОМ» у Будинку-музеї Тараса Шевченка на Козиному болоті в Києві (давня історична назва біля Хрещатицького майдану), обрамленим творчою зустріччю з поетом Павлом Мовчаном.
Водночас цією подією «Просвіта»
імені Тараса Шевченка розпочинає і свою традиційну ходу, приурочену Шевченківським Дням. Навдивовиж тепла своєю суголосністю атмосфера. Поет чутливо, лірично-натхненно читає такі свіжі й рівночасно давні вірші. Відчутно, що вони продовжують жити в ньому повсякденно, не перестаючи, а Його Слово ніби зіткане оголеними нервами. І навіть тоді, коли воно стає менш дзвінким, затамованим душевною емоцією, то наділене такою силою життєдайності, що спонукає до руху кожну частку присутньої живої і неживої матерії.
Глибоко філософічна, по-громадянськи мужня й ніжна поезія. Колись Іван Дзюба ще на порозі Павлового «злету» скаже, що він є непростим, нелегким для читання Поетом.
Насправді, навіть добре вдивляючись,
його трудно «розпізнати», оскільки він не звик «виходити на біс», бо вічно прагне вловити всі миті часу, йому ніколи. Його вабить уже наступний бар’єр, новий образ, подія, захопленість чином і він кристалізує їх у публічному слові, новонародженій книжці, ідеї і римі. Це той, хто дивиться за обрій Буття свого Роду і Народу. Дуже сутужно, лише формально читаючи та гортаючи поетичні пласти, наблизитись до світознання і світопочування Мовчана, добратись до його глибинних «материків», відшукати «цілющу сіль», відчути биття душевної «серцевини» цього вершника Слова.
Мабуть, пізнати – це довіритися,
відчути суголосність тональності і мелодики серця, бо тільки воно (за Сковородою) є істинним людським «Я», осередком любові, духовної матриці і правди. А ще, вникаючи в надзвичай вишукану архітектоніку його думки і мови, треба бути ментально розкутим, розкріпаченим. Бо лише Шевченкове «розкуйтеся» є тим правдивим ключем до пізнання і «стрітення» з Мовчановим словом, часами утаємниченим, але завжди надихаючим і нуртуючим непереборною силою «благоговіння перед життям».
Він творить попри все, навіть з невигоєними ранами не згасає його жага прагнути верховин життя, «чути себе українцем», особливо тоді, коли злії сили чинять зло твоєму Народу, душать голос його Пам’яті, витолочують гідність особистого і національного «Я».
У широкому діапазоні творчих розвідок, сотворених не тільки любов’ю і красою, але й драматичними сюжетами Нації та власними родовими болями голодоморів, етноцидів, геноцидів і війн, Поет звертається до всіх живих, «хто вмер і хто загинув!», щоби голосом «з висоти хвалу природі міг воздати ти».
Але цей голос (чутний чи згнічений)
мусить бути, застерігає Павло Мовчан, завжди «твій» – не зраджений, не куплений, не знекорінений. Бути «собою» і бути гідним!
…Та голос горошинкою з стручка вилущується: – Світоньку, яка Це мука – бути не собою!
Оця тяглість поетично-етичного образу і поведінкової норми українства, буття якого торувалось і на дорогах волі, а ще більше на бездержавних, огранованих несвободою, пронизує його музотвори. І на пам’ять спливає через епохи зболене слово Богдана Лепкого, «який гіркий з чужої ниви хліб», коли ти на своїй-несвоїй землі, перегукуючись у позачассі з «неметафорою» Мовчанового «Я». Тому й стали для нього такими близькими обереги людських діянь – вірити, бути, чути, творити, любити й боротися.
У «Роздумах» Поет відчуває сокровенні чесноти, щоби «свою тінь на землі обганяти», коли під вигином неба душа прямостійна навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, і вітру степлілого хвиля олійна лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі , на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка цукру чи солі у роті…
Такими незбагненними, незвіданими, часами світлими, а нині все більше темними, солонуватими та терпкими є принади і реалії життя. Павло животворить у ньому ось уже друге півстоліття в тому ряду національних просвітників, які жертовно й віддано повелися з тим даром Божим, що зветься талантом, творячи для України (і світу) високість поетичних дарунків, заклавши в них душею і серцем сенси, краси помислів, благочинність доріг, злети чуттєвих спалахів народжених Муз.
Не перебільшую, але все це рукотворне багатство вирощується Мистцем, для якого чин громадянина, сина свого Роду і Народу, України є найверховиннішою цінністю.
Громадське і творче тло для Мовчана є зовсім не святошною усталеною матрицею, а буденною, кропіткою й нервовою справою, щоденним плебісцитом, який безкомпромісно вимірює безперестану не стільки те, чим ти «був», а те, «ким є зараз», формуючи й кристалізуючи себе як Поета, Просвітника, Державника, Людину.
Учора в цій затишній Шевченковій садибі-музеї знову, як багато десятків років тому, відчував силу й реактивність Павлового Слова, що пронизувало душевним протуберанцем кожного в залі, наповнюючи навіть збайдужілі «порожнечі» у затихлому середмісті Києва, що постійно «очікує» набридлого виття сирен. Війна, любов і трагедії, жорстокість сучасного світу додавали гротеску тим поетичним образам, що емоційно вибудовувалися в правдиві картини реалій сьогодення. І тоді Його емоційний голос ставав дзвоноподібним, озвучуючи для себе та інших, як Божу заповідь, вічну істину, що «поїхньому таки не буде».
У ті миті відчувалася тверда хода Поета, а «ширина кроку – (вимірювала) – снагу ходи». Він закладав упевненість поступу, коли все, здавалося, якось звично вміщувалося у свої природні ніші, славлячи життя. Бо на подвір’ї цього «теплого» музею «навіть сніг (за Мовчаном) випав для того, щоб відмінить одне, аби утвердить інше».
Оце ствердження Поета й Громадянина аж ніяк не прирівнюється до фантастичної ілюзії, романтичної ідеї чи ліричного самообману, компенсуючи нестачу аргументів, або їх зайвість.
Ні. Він славить поетикою правдивість,
яка є одним із великих скарбів його по
ВІРА БОДНАРУК
ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК
ОЛЬГА ХОДАЦЬКА
16
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
