Слово многоцінне 6 · «Нема жодного суттєвого факту, · події, явища, процесу в минулому Росії та її · теперішнім, які не були би сфальсифіковані». · с. 6сторінка оригіналу ↗
Постання української мови, українського народу і п е р ш о ї у к р а ї н с ь к о ї н а ц і о н а л ь н о ї д е р ж а в и
Слово Просвіти, №06 за 2026 рік
Дмитро ЧОБІТ
Продовження.
Початок у ч.ч. 2–5 за 2026 р.
Хоча в статті журналу «Советская этнография» 1947 року В. Мавродін відмовився від терміна «давньоруський народ» і застосував замість нього «русский народ», а українців назвав «народністю», така явно імперська та відверто шовіністична теза зазнала критики, що змусило його повернутися до терміна «єдиний давньоруський народ» у наступних працях, зокрема, монографіях «Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»95 та «Происхождение русского народа»96.
У книзі «Утворення давньоруської держави» В. Мавродін стверджував: «Від Карпатських гір і Західної Двіни до верхів’їв Оки і Волги, від Ільменя до Чорного моря і Дунаю жили «русские племена» напередодні утворення Київської держави»97. Цей вислів В. Мавродіна не має нічого спільного з історичною дійсністю, але подібні тези пронизують усю його роботу. Варто звернути увагу й на той факт, що ленінградський професор називав різноетнічні народи на величезних просторах Східної Європи «русскими племенами» і «русским народом». Тобто мався на увазі саме російський народ; українцям і білорусам відводилась другорядна роль.
Концепція домінуючої ролі росіян
(русскіх) в історії Київської держави припала до вподоби комуністичним ідеологам «єдиної і неділимої Росії». Як наслідок вона була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р. У радянські часи цей документ мав силу закону і був обов’язковим для всіх дослідників. У тезах було записано: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня – древнерусской народности, создавшей древнерусское государство – Киевскую Русь». У такий директивний спосіб концепцію Шахматова – Мавродіна щодо єдиної давньоруської народності та єдиної давньоруської мови перетворено на офіційну державну доктрину; будь-яке її заперечення чи критика не допускалися. Вважалося, що спільна давньоруська народність сформувалася в період Київської держави – Русі, а після її розпаду в XIII–XIV ст. вона стала основою для постання трьох східнослов’янських народів: російського, українського і білоруського. Походження із «спільної колиски» передбачало їх наступне «злиття» в «общерусском единстве» та єдиній державі. Цілком очевидно, що мета полягала в запереченні самобутності українців і білорусів та звеличенні росіян (русскіх). Водночас українців і білорусів зображали якимось «неправильними» росіянами. У цьому суть терміна «давньоруська народність».
«Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» внесли ще одну директиву в історичну науку – новий термін «возз’єднання» замість «приєднання» України до Росії. Основа нової догми полягала в пропаганді так званої «дружби народів» і твердження, що «возз’єднання» увічнило споконвічну мрію українців об’єднатися з росіянами, стало великим благом для України, потужним поштовхом її економічного і культурного розквіту. Будь-яке повернення до попереднього терміна чи критика нового не допускалися і жорстоко переслідувалися.
Прикладом може служити випадок з Михайлом Брайчевським. У статті «Приєднання чи возз’єднання» він підважив і зруйнував компартійний канон академічним словником російської мови, який тлумачить слово «воссоединение» таким чином: «Вновь соединять разделёленные части целого (народа, колектива и т.п.), снова собирать воедино распавшееся целое». Тобто йшлося про возз’єднання одного народу, а не народів. Україна і Росія до 1654 року ніколи не були об’єднані. Своєю принциповою і справедливою позицією М. Брайчевський викрив брехливість нових постулатів в історичній науці. Внаслідок цього Михайло Юліанович був увільнений з Інституту історії АН УРСР98. Розправа над чесним і сумлінним істориком М. Брайчевським яскраво засвідчувала, в яких умовах перебували українські історична і мовознавча науки в колоніальний період.
Варто звернути увагу на ще одну суттєву обставину. Оскільки термін «возз’єднання України з Росією» («воссоединение Украины с Россией») суперечив дійсним історичним обставинам і навіть правилам російської мови, напередодні широкомасштабного вторгнення в Україну президент Росії Путін влітку 2021 р. вигадав нову антинаукову нісенітницю про те, що нібито «росіяни і українці – один народ». Так за допомогою чергової брехні росіяни намагалися виправдати агресію та обґрунтувати потребу відновлення єдності «одного народу» та Російської імперії.
Отже, після публікації «Тез ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» низку принципових термінів, у тому числі про так звану давньоруську народність було зведено до статусу беззаперечних і обов’язкових канонів.
Досить точну і влучну оцінку доктрині так званої давньоруської народності дав академік НАН України Григорій Півторак: «У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики радянського керівництва,
яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, алей на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов’янських народів»99.
До речі, антинаукову тезу В. Мавродіна про те, що в часи Київської держави – Русі жителі Прикарпаття, Волині, Києва, Новгорода, Ладоги та Білого озера розмовляли однією мовою («русским языком»), а тому усі вони насправді є не українцями, а «русскімі», у ході російсько-української війни не раз вживали російські політики, державні діячі та пропагандисти, включно з Путіним. Використовуючи доктрину про «єдиний давньоруський народ» і «єдину давньоруську мову», російські шовіністи стверджували, що «украинцы – это русские, только они не понимают, что они русские». Для того, аби вони це зрозуміли, особливо впертих російські рашисти пропонували розстріляти, а решту відправити в Сибір на «перевиховання». Такі зухвалі людиноненависницькі погрози рашистів відверто звучали з екранів телебачення у ході російсько-української війни.
Таким чином, концепція Шахматова – Мавродіна про так звані «єдину давньоруську мову» і «єдиний давньоруський народ» не тільки обґрунтовувала великоросійську імперську експансію, а й стала ідеологічною основою для виправдання російської агресії й загарбницької колоніальної війни проти суверенної України та самобутнього українського народу. Завдяки цій імперській доктрині Росія привласнила історико-культурну спадщину
Київської держави – Русі, приписала собі її історичне минуле, до якого вона насправді непричетна. На превеликий жаль, внаслідок системної й багаторічної пропаганди в російські імперські міфи повірили не тільки українські історики, мовознавці та археологи, а й західні вчені та політики.
Неіснуюче історичне явище давньоруський народ є одною з найбільших вигадок російського великодержавного імперіалізму, головне призначення якої полягало в привласненні Московією давньої історико-культурної спадщини Русі-України. Цим ідеологічним обманом і історичним міфом десятиліттями дурили голови школярам і студентам усього Радянського Союзу, виховуючи у них викривлене та спотворене уявлення про так звану «велич» Росії та її нібито не менш «велике» і «героїчне» минуле.
Заперечуючи цю доктрину, зазначимо, що єдина народність передбачає однорідність у мові, характері, способі господарювання і харчування, звичаях і традиціях; їх не було не тільки між слов’янським населенням Наддніпрянщини та угро-фінами далеких північних країв, але й навіть на самій Півночі: на Чудському озері жила чудь, на Неві – водь, на Ладозі – іжора, на Білому озері – весь, у межиріччі Оки і Середньої Волги – мурома, ерзя, мещера. І хоча всі вони належали до угрофінської сім’ї народів, але розмовляли вони різними мовами. Тобто однорідності не було навіть на всьому просторі від Північно-Східної Балтики до Середньої Волги та Білого моря.
Незважаючи на переконливі історичні факти, які заперечують і спростовують нісенітниці про так звану «давньоруську народність» і норманську доктрину походження Русі та її державності, в Україні продовжують нав’язувати російські імперські доктрини учням і студентам. Такі дії українських науковців викликали обурення громадськості, в пресі пролунала гостра критика на адресу Інституту історії України НАН України, з «благословення» співробітників якого «улюблений кремлівський міф потрапив 2022 року до навчальних програм з історії для закладів загальної середньої освіти, – писала журналіст Ірина Костенко і наголосила: – І тепер українські школярі витоки української державності вивчають не за висновками фахових істориків, а за ідеологемами «русского міра»100.
Під впливом хибних постулатів недостовірні наративи щодо так званої «єдиної давньоруської народності» і норманської «теорії» походження Русі та її державності заполонили не лише шкільні підручники, а й посібники з історії української державності вищих учбових закладів і науково-популярні видання. Так, у досить цікавій та інформативно насиченій книзі «Антиукраїнець» відомий економіст, професор Олександр Савченко повторює академічні вигадки: «Український народ має два джерела свого походження: норманське і слов’янське», а далі стверджує: «Саме нормани формували першу еліту Русі, яка довший час визначала і формувала природу першої української держави»101.
На превеликий жаль, подібні імперські тези подекуди поширюються в українських виданнях і в наші дні, але вони домінували в колоніальному минулому України та не допускали ні критики, ні заперечень. Цю імперськоколоніальну традицію вже давно слід викинути на смітник історії.
За умов радянської дійсності критику концепції єдиної давньоруської народності та єдиної давньоруської мови здійснювали лише історики та мовознавці української діаспори в США, Канаді, Великої Британії, Німеччині; вони руйнували російські імперсько-шовіністичні міфи та утверджували правду про справжнє минуле українського народу й постання його мови.
Але суть такого обману й інших імперських міфів добре розуміли та їх викривали самі ж російські історики. З цього приводу неможливо оминути Юрія Афанасьєва.
5. Юрій Афанасьєв про московитські фальсифікації історії Русі
Юрій Миколайович Афанасьєв
(1934–2015) став знаковою постаттю новітньої історії Росії. Доктор історичних наук, професор, академік Російської академії природничих наук, ректор Московського історико-архівного інституту (1986–1991), ректор Російського державного гуманітарного університету (1991–2006). Обирався народним депутатом СРСР (1989) і депутатом Верховної Ради Росії (1991). Ю. Афанасьєву належить нищівна, але правдива оцінка історії Росії як держави, яку він назвав наскрізь сфальсифікованою. У зв’язку з цим наведемо його оцінки історії Русі, оскільки вони відображають реальний стан справ і сприятимуть кращому усвідомленню суті нашого дослідження.
Квінтесенцією є такі слова Ю. Афанасьева: «Вся сучасна Росія в усій своїй феноменологічній цілісності й соціокультурній системності, разом з усією нашою історією, включаючи протоісторію, є брехня, міф, фальсифікація, марево, фантом. Нема ні одного суттєвого факту, події, явища, процесу в минулому Росії та в її теперішнім, які не були би сфальсифіковані, або не являли б собою міф»102.
Надалі подаємо вислови Ю. Афанасьева про так звану Київську Русь мовою оригіналу, аби їх краще зрозуміли прихильники «руского міра» в Україні та за її межами.
«Написано по этой теме много книг, учебников и монографий, полно толстенных изданий, тысячи диссертаций. Писали их не кто-нибудь, а выдающиеся наши академики – русские и советские. Проблема, однако, в том, что Киевской Руси как эмпирической реальности никогда в истории не существовало. Даже у Нестора в его «Повести временных лет» ни о какой Киевской Руси не упоминается. Само словосочетание «Киевская Русь» впервые появилось только в ХIХ веке. Однако писали,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
