Пошта «СП» 9 · «Завдяки нашій неймовірній українській незламності вже скоро скресне крига в багатостраждальній країні». · с. 9сторінка оригіналу ↗
С і ч е н ь – л ю т и й
Слово Просвіти, №06 за 2026 рік
Ольга САМОЛЕВСЬКА
Від бабусі Жені – маминої мами –
мені залишилися прислів'я, які вона любила. Деякі я теж повторюю: «Погана іскра поле спалить і сама згине». «Кожна хата своєю бідою напхата». «Хоч вовну м'яти, аби руки не складати».
Тільки в труні моя тиха бабуся склала свої натруджені руки. А за два десятиліття до того, наприкінці 1941 року, вона вивозила в евакуацію cвою молодшу доню Надійку і малесеньку онуку Інночку на руках. Їхня беззахисна зграйка, як і промерзла спільнота усього поїзду, дуже заважали фашистському пілотові, котрий вислідив поїзд і, мабуть, пишався тим, що вдалося влучно скинути бомбу.
Він весело полетів подалі від вирви,
кривавого снігу, криків та стогону. Ударною хвилею Інночку викинуло в кучугуру, і це її врятувало. Надя і бабуся добралися до сумнозвісної Мордовії дуже пораненими, але вижили.
Тому стала можливою наша зустріч у цьому житті і наша єдина спільна фотографія. Пам'ятаю темну кімнату «Держфото“, яка раптом відрізала від мене сонячний день. Чужий дядечко посадив нас під ліхтарі, а сам бігав від нас до маленької хатинки на трьох ніжках, чимось схожої на оселю Баби Яги. Дядечко повертав мою голову так, як я не хотіла, потім біг до хатинки і накривався чорною ганчіркою, кричав, щоб я не рухалася, і знову підбігав повертати мою вперту голову...
… А невдовзі вибухнув той жахливий спекотний день мого четвертого літа, коли до нас на дачу раптом явилася заплакана тітонька Муся, мамина сестра, і стала зривати всі квіти вздовж доріжок. Я знаю, що коли я зриваю голівку айстри, мама лає мене. А тут тітонька Муся творить в саду щось апокаліптичне, а мама не звертає ніякої уваги, одягає дорожню сукню, розчісує косу і так гірко плаче, що цілий світ для мене перестав бути захищеним.
Я розревілася, відштовхую кашу, яку намагається залити в мене тітонька Тася, татова сестра. Вона раптом говорить: «Не плач, Олечко, я буду твоєю бабусею!» Від цієї фрази мене аж знудило – я уявила, що тітонька Тася забере у бабусі її одяг, окуляри, і все це натягне на себе, як Вовк із «Червоної Шапочки»...
…Моя бабуся Євгенія Зиновіївна
Іванченко була заможного роду, з Житомирщини. Та коли прийшли більшовики-ленінці – забрали в родини все, а найстрашніше – вбили її маму Меланію прямо в хаті. Молодші діти, затамувавши подих, сиділи під столом і через густі китиці скатертини беззвучно дивилися, як ленінці ріжуть мамі пальці, щоб зняти обручки...
Чужинці в Україні, початок ХХ століття.
Бабусиного чоловіка, маминого батька Антона Івановича Рихальського, сталіністи розстріляли „за антирадянську пропаганду“.
Бабусин син Іван пішов на фронт і двадцятирічним загинув за державу, яка забрала батька і все родинне майно.
На все життя бабуся залишилася удовицею, але ніколи не знімала своєї золотої обручки. Коли Євгенія виходила заміж, ця обручка була товстенькою, як бочечка. В кінці бабусиного життя обручка стала тонесенькою і тріснула...
...Крім мене в нашому роду ще були
Ольги, і коли я їздила до старожилів Чорнобиля, то згадувала чомусь саме двох Ольг – одну розкуркулили ленінці і назавжди вивезли з сім'єю на схід. Другу Ольгу гітлерівці погнали як остарбайтерку на захід.
А от мене вже нікуди не женуть, але чужинці на моїй рідній землі спричи
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
