Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Не можна допустити, щоби · український педагог не знав рідної мови, · історії, мистецтва і культури свого Народу». Національна еліта · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Народ, що не має своєї школи, попасає задніх!»

Слово Просвіти, №06 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 170 років! Данина шани і поваги великій українській Просвітниці Софії Русовій, будівничій національної освіти, соратниці визначних діячів українського відродження: В. Антонович, М. Старицький, П. Чубинський, Олена Пчілка, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Грушевський… Щира вдячність тим першим «піонерам»-сучасникам, які після тривалого періоду забуття кількома поколіннями славного імені Софії Русової, розпочали (на початку 90-их) чутливу розповідь про цю велику Жінку українського духу. Згадуються ґрунтовні розвідки Галини Дацюк в журналах «Україна» та «Початкова школа»; роман «Борвій» Юрія Хорунжого… Сама ж Софія Русова високоетично, з особливим благоговінням ставилася до тих, хто творив і міцнив силу духовного життя України, закладав у її підмурівок основи незборимої волі і віри. Усі її найсокровенніші мрії й надії були звернуті до Шевченка, якого вважала «найкращим народним поетом». До тих, хто талановито, віддано й жертовно «перекладав» Шевченкову Музу для рідного Народу. Серед таких у передньому ряду знаходився М. Лисенко, якого Русова у своїй праці «Микола Лисенко» називала «нашим великим Артистом і Громадянином». Поміж її педагогічних праць ця стаття заслуговує на особливу увагу, оскільки в ній сформовано ті ціннісні посили, яких нині так потребує «нова українська школа». Хоча цей термін також з’явився завдяки саме Софії Русовій в часи українських національно-визвольних змагань. Адже зміст, мета, завдання, філософія цієї школи, освітньої політики були закладені нею в роботі «Нова школа», надрукованій 1917 року в журналі «Українська школа». Самого Лисенка вона величала тим, що «він утворив у нас на Вкраїні той чарівний романс, ті музикальні поеми, в яких правдиво відбилась уся поезія нашого великого Кобзаря, і те, що зоставив він нам є коштовна національна скарбниця, мистецький скарб». Композитор стає знаковою постаттю для нової педагогіки, яку впроваджує Русова, оскільки символізує впровадження в зміст освіти двох стрижневих цінностей – українознавство і шевченкознавство. Такі підходи в ті смутні для українства роки міг зреалізовувати лише мистець і педагог, що був (як Шевченко) «до нестями закоханий у свою Україну, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі». Педагогічні принципи народності, культуровідповідності, україноцентричності, якими була просякнута вся життєтворчість Лисенка, Русова виокремлювала як пріоритетні чинники розвитку національної школи. Народні українські мелодії, народна пісня в Лисенкових творах були тією серцевиною творчості композитора, що уможливлювали «вимальовувати» Україну та життя народу так як «гарно вимальована в Кобзарі Шевченка». У перших найкращих творах Лисенка «не виявилися ні вплив німецьких композиторів Шуберта, Шумана, ні чужа поезія, ані російська, ані німецька». Маючи найвищу музичну школу в Лейпцігу, «його творчі сили прямують до найкращого народного поета Шевченка». І вона з великою увагою розставляє акценти, які характеризували талановитого композитора, в серці якого занадто голосно звучали мелодії народних пісень, рідні вияви життя рідного народу, картини рідного краю. Чому мелодії Лисенка стають такими близькими й доступними розумінню широких мас, як і повні правдивого змісту слова Шевченка з його вишневими садами і Дніпром, Берестецьким полем, солов’їним співом і стогоном полонян? Очевидно, стверджує Русова, що вони напоєні силою «своєї народності, своїми рідними музикальними формами». Хоча, насправді, ця умовна простота народних форм у музиці Лисенка («Гус», «Минають дні»…) набирає складних гармоній світового характеру. Трансформуючи його творчість на освіту, вона бажає, «щоб скоріш настав той час, коли навчителі співу візьмуться за дослід Лисенківських творів і даватимуть їх учням для розвитку, для виразу різноманітних сердечних рухів – від найніжніших до найвеличніших». Вона наводить слова одного з кращих виконавців Лисенкової музики О. Русова, що недалекий той час, коли артисти і артистки для навчання експресії будуть вчитися на «Плачу Ярослави». Цими далеко не пастельними мазками в поціновуванні творчості визначного композитора і педагога Софія Русова огранювала ядро його значущої просвітницької місії, завдання справжнього національного Мистця: «він працює не для свого власного захоплення, а виявляє найважніші національні риси свого народу, з’єднує музикальну творчість, етнографію і його психологічну вдачу». Вона зазначає, що цінність такої праці особливо важлива, бо трудився він у страшні для народу часи, коли злочинно чинилися всілякі перешкоди на шляху розвитку мистецьких творчих сил українського народу, переслідувалися його «передні ряди», руйнувалася історична пам’ять, культура, ідентичність. Адже Лисенко «пережив» часи найгірших заборон на все українське. Незадовго до його відходу А. Кримський 1911 року скаже про ці роки так: «…сьогодні минає п’ятдесят літ, відколи помер Тарас. Думалося, що по всій Україні, та й по всенькій Росії, велично одсвяткують пам’ять преславного поета. Аж виходить – ні! на Вкраїні – заборонено; там святкувати Шевченка – ще й досі злочинне діло, можна буде хіба десь у куточку, тишком-нишком, пошанувати свого пророка, – тільки не прилюдно!..» Микола Віталійович, пише Русова, все життя своє страждав від загальних утисків, але така була вдача, що в цього «славетного громадянина світилася гаряча віра в могутні сили українського народу», яку не знищити переслідуваннями, бо «пройнятий був активним коханням до рідного краю – Україна була тією Музою, яка направляла його творчість». Українськість помножена талантом зростили національного цього велета, що творив, оберігав ідеали Нації. І велика педагогиня вибудовувала свої теорію і практику, опираючись саме на цю безцінну спадщину. Адже він своїми високоетичними й естетичними творами виховував «почуття безмірної краси національної музики і віру в неї, що народ, який утворив такі думи, таку пісню, ввійде сміло і вільно в сім’ю культурних народів усього світу і принесе їх мистецтву свою незалежну творчу думку». Лисенко слугував найбільш яскравим і промовистим прикладом для теоретичної і практичної діяльності Русової, який своє ціннісною парадигмою творчості ніби методологічно, ідеологічно, дидактично доводив якою має бути нова українська школа. У статті «Націоналізація школи» (1917 р.), будучи суголосною з ідеями Лисенка, вона стверджує, що тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття своєї людської гідності». Бо чужою освітою, що домінувала раніше, можна виховувати тільки рабів, які зрікалися всього рідного. А тому, опираючись на ключові принципи класичної європейської і національної педагогіки, вибудовувала освітній процес передусім на основі освітнього україноцентризму, народолюбства, підкріплюючи їх аксіомою, що думка про єдність і силу, любов до Батьківщини і патріотизм перетворяться в пустопорожню й безплідну ілюзію, якщо молодь не знатиме своєї Історії, Мови, Літератури, Культури, великих творінь національних Просвітників. Бо «любов до рідної країни – се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности. Хай навкруги будуть рідні речі, щоб учень у них кохався, привчався любити все рідне, присвячував йому всі сили свого духа й тіла… А на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого Апостола правди й науки – Тараса Шевченка». (Нова школа. – 1917) Тому за жодних обставин не можна допустити, щоби український педагог ґрунтовно не знав поезії, літератури, рідної мови, історії, мистецтва, психології і культури свого Народу. Педагог мусить вірити в ті цінності, знання, які сам пропагує й обстоює, будучи правдивим у словах і ділах. Найпосутніше, що треба брати з кращих зразків античної, європейської, національної педагогічних культур, то це принцип формування такої якісної характеристики суб’єктів освітнього процесу, як непогамовна спрага знань. І розпочинати цю надважливу справу потрібно не з школи, а значно раніше. Софія Русова запевняла, що «усі нахили дитини, її здоров’я, її характер – усе це розвивається, бере напрям і зміцняється у перші роки життя». Тому найкращими навчителями, солідаризуючись із Гербартом, є передусім батько і матір, бо «рідна мати дитини – природна вихователька своїх дітей». Неодмінна вимога – поєднати родинну психологію, систему сімейного виховання з дидактичною, соціально-педагогічною атмосферою ранніх освітніх інституцій. Найважливіше при цьому переході не заподіяти шкоди на емоційно-почуттєвому, психологічному рівні, передовсім якомога оптимальніше зберегти ріднокультурну, рідномовну нішу. Русова вважає, що в цей період становлення особистості «мусить лунати її рідне слово, рідна музика й поезія». З великим болем Русова зізнавалася, що «сучасна українська школа не дає дітям освіти, суперечить вимогам педагогічної науки і життя, одриває дитину від родини, не відповідає національному духовному складові українського народу, який зневірився в цій школі…». Отож вона пропонує виробити нові підвалини доброї правдивої школи, нові відносини вчителів, учнів, батьків, модель патріотичного становлення і шляхів самостійної чесної праці. Головна мета такої школи (за Русовою) – збудити, виявити творчі сили, викликати духову діяльність. Але для цього треба пізнати і знати душевний склад молодої людини, усвідомити неповторність людської індивідуальності, нагадуючи: «Як нема в садку двох кущів однаковісеньких, так нема двох дітей з однаковими почуттями, думками, здібностями». А ще найпотрібнішим для «початкової науки» виховання є природознавство, як джерело найпотрібнішого наукового знання, як дисципліна розуму, як найкращий моральний, естетичний чинник. Екскурсії, робота в музеях, коло садка, ручна праця є такими ж важливими, як і читання, математика, наукові дисципліни. Надзвичайно важливими дисциплінами вважала музику, спів, малювання, художні заняття, вивчаючи й пропагуючи свою рідну культуру та мистецтво, а також високохудожні твори світової класики. Проте стратегічним посилом нової школи Русової була передусім пріоритетність української (рідної) мови. У її працях імперативно визначено, що «На Вкраїні рідна мова – українська…». Але навчання мови, доводила вона, складається не тільки із слухання літературних творів, навчання грамоти, уміння викладати свої думки у розмові і письмом, але й тоді, коли дитина малює, різьбить, ліпить, творить. Вона не метафорично стверджує, що «без малюнка, без глини неможна тепер і уявити собі яку-небудь нормальну школу». Оскільки дитині потрібна уява, образ, творчість, мотиваційність. Нова українська школа має виховувати пошану до рідного через розмаїття живої і неживої природи, що є довкола, пов’язувати минувшину, сучасне і майбутнє в єдине ціле. Софія Русова зазначала: «кохаючи свою національну культуру, дитина поважатиме і другі нації, знаходити у вселюдській культурі ті скарби, які можуть органічно пристати до її душі». Педагогічна спадщина Русової зберігає донині свої актуалітети, особливо якщо брати до уваги ключові компетентності сучасної школи: а) культурна компетентність, що передбачає залучення до різних видів мистецької творчості (образотворче, музичне та інші види мистецтв) шляхом розкриття і розвитку природних здібностей, творчого вираження особистості; б) вільне володіння державною мовою, що передбачає уміння усно і письмово висловлювати свої думки, почуття, чітко та аргументовано пояснювати факти, а також любов до читання, відчуття краси слова, усвідомлення ролі мови для ефективного спілкування та культурного самовираження, готовність вживати українську мову як рідну в різних життєвих ситуаціях. У них опосередковано й прямо містяться відповіді на стрижневі задавнені питання – «звідки беруться високорозвинуті нації?». Очевидно, з духовного простору, ріднокультурності, рідномов’я, особистої і національної гідності, творчості й креативності, з високих прикладів життєтворчості славетних Українців. Однак при цьому слід зважити, що «кожний вихователь, збуджуючи людські почуття, має діло з різними особами, має добирати до кожного дитячого типу відповідні засоби, методи, бо дітвора різноманітна, наче левада, вкрита усякими квітами». У зв’язку з цим перед сучасною педагогікою постають водночас і два важливі завдання, які є певними викликами для національної освіти. Варто визнати й відповідно діяти, що молода людина (дошкільник, учень, студент) потребують, щоб її уважно глянули в очі, пізнали й оцінили своєрідність її психологічної індивідуальності, яка за висловом Русової «виткана з особистих і фізичних, і духовних рис, та заразом вбирає в себе і усі культурно-етнографічні ознаки свого оточення». Отже, слід вибудовувати таку стратегію освітньої політики, яка б враховувала інтереси та потреби особистісного, етнонаціонального, загальнонаціонального (українського) характеру індивідууму, зміцнюючи й розвиваючи національну, громадянську, українську ідентичність. Справа полягає не лише в утвердженні «індивідуалістичної педагогіки», зважаючи на психоіндивідуальну натуру особистості, алей необхідно зважати на сув’язь різноманітних соціокультурних, національно-історичних, природних чинників, в яких відбувається процес становлення людини.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин