«Кажуть, що речі зберігають · характер майстра. Якщо це так, · то звірятка Ніни – точне її віддзеркалення». Пошта «СП» 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗
Глина, що усміхається
Слово Просвіти, №06 за 2026 рік
Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Її глиняні звірятка завжди усміхаються. Маленькі, кучеряві, трохи наївні й дуже теплі, вони ніби зійшли зі сторінок доброї казки. Здається, що ось-ось заговорять або тихенько засміються, коли на них ніхто не дивиться. У цих фігурках є щось живе й дуже особисте – вони дивовижно схожі на свою авторку.
Гончарка Ніна Дубинка і сама така ж відкрита, світла, з постійною усмішкою, яка не зникає навіть тоді, коли життя випробовує на міцність. Можливо, саме тому її кераміка має особливу силу – вона несе відчуття радості й спокою.
Народилася Ніна на Полтавщині,
у Лубенському районі – на землі, дез покоління в покоління передається любов до ручної праці та краси. Її мама й бабуся були творчими людьми, вишивали, вкладали у візерунки тепло рук і серця. Мама була людиною надзвичайного світла.
«Вона завжди шукала щось хороше, з усмішкою підходила до будь-якої проблеми, ніколи не показувала суму й не вміла ображатися», – згадує Ніна.
Саме від мами майстриня успадкувала головне – вміння йти по життю легко й з добром.
Хоча в родині панувала любов до вишивки, сама Ніна з дитинства тягнулася до малювання. Малювала всюди: на уроках, у вільні хвилини й навіть тоді, коли часу зовсім не було.
«Я думала, що по життю буду малювати», – говорить мисткиня.
Тому й навчалася на художникаоформлювача в місті Полтава, а після повернення до рідного села працювала за спеціальністю, оформлювала плакати з лозунгами. Та одноманітність швидко набридла, і доля зробила несподіваний поворот. Випадкове газетне оголошення про набір до заводу «Художній керамік» привело Ніну до Опішного – серця українського гончарства. Спершу вона не планувала там залишатися, здала документи й хотіла їх забрати. Але екскурсія заводом, знайомство з процесом і «живою» глиною змінили все.
«Я побачила готову продукцію – таку красиву, блискучу, що аж очі світилися», – згадує майстриня.
Опішне дало їй те, чого не могли дати інститути: свободу експерименту, доступ до матеріалу, печей, випалу. Вона жила роботою – приходила в цех вечорами, малювала ночами, тренувалася до знемоги.
Поступово Ніна почала відчувати внутрішню потребу більшої свободи, не творчої навіть, а життєвої.
«Я зрозуміла – якщо будеш малювальницею, то весь час будеш залежною від того, що хтось тобі має зробити виріб», – пригадує вона.
Малюючи готові форми, вона дедалі частіше ловила себе на думці, що хоче пройти шлях від початку до кінця самостійно. Так у її житті з’явився гончарний круг. Спершу глина здалася їй «грязною», важкою, зовсім не схожою на чисті аркуші й фарби. Вона не приваблювала й не слухалася рук. Але Ніна вперто сідала за круг знову й знову, працювала повільно, терпляче, навчаючись відчувати матеріал. День за днем глина почала відповідати взаємністю, із безформної маси народжувалися перші впевнені вироби – знак того, що знайдений шлях уже не відпустить.
Перший баранчик маленький, за зразком гончаря Михайла Китриша, вийшов напрочуд вдалим. А далі були норми, шалені темпи, нічні роботи й захоплення колег.
«Я могла зробити три норми блискавично. Роги, хвостики – все летіло», – усміхається Ніна.
Її вчили майстри, підтримували колеги, особливо Петро Омеляненко, який наголошував: «Не поспішай, працюй чисто! Швидкість прийде сама!»
Творчість так захоплювала Ніну, що вона часом зовсім випадала з реальності. Старі гончарні круги були гучні, важкі, вони гуділи на весь цех, але, заглибившись у роботу, вона цього просто не помічала. Ніна наробляла заготовок, відкладала їх і вже бралася за інше, не звертаючи уваги, що круг усе ще крутиться й шумить. Майстри з сусідніх місць не раз сміялися й кричали їй через цех: «Вимкни його та сиди роби далі!» А вона лише здригалася, усміхалася й вимикала круг, щоб за мить знову повністю розчинитися в глині. Цей гул, що залишався не
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
