Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Для Володимира Мельниченка Шевченко — це святий · національний прапор, який повинен бути дорогий всім · прихильникам націоналізму гуманного і етичного...» Письменники і час · с. 4сторінка оригіналу ↗

Осяяний Шевченком

Слово Просвіти, №06 за 2026 рік

А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Тарас Шевченко А таки буде! Не сумніваюся. Дуже удатний до роботи цей невтомний трудівник, учений-подвижник Володимир Мельниченко. Треба ще пошукати такого трудолюбного вченого, який (не повірите!) половину своїх книг і статей, (а він є автором понад 50 книг і 900 статей – що скажете?) створив у пенсійні роки. Навіть із ліхтарем Діогена такого не знайдеш. «Хто може зрівнятися з…» Отут годилося б назвати бодай книги, витворені ним у так званий московський період, коли він очолював Культурний центр України на Арбаті. Про статті, інтерв’ю, доповіді на конференціях та інших культурних і наукових заходах годі й говорити. Цифра буде вражаюча – десь наближається до тисячі. Може обійтися переліком звань, посад, нагород?... Також вийде довжелезний список. Хіба що найважливіше: доктор історичних наук, академік Національної академії педагогічних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка… Отут ми пригальмуємо з переліком, почувши ім’я українського генія. Шевченко, передусім Шевченко – це та духовна свіча, яка осяює його творчу і життєву стезю, своїм вічним палахкотінням – світлом істини розвиднює кожен день ученого, який так зосереджено і системно осмислює і просвітлює «труди і дні» Шевченка, його Слово і Долю. Володимир Мельниченко нині живе і трудиться, і, дай Боже, буде й надалі наповнювати свої дні і роки науково-дослідницьким «перечитуванням»- співпереживанням життєвої і творчої долі виразника і хранителя національного духу українського народу. Отож, віримо, що «осяяний Шевченком» учений-шевченкознавець буде й далі «мережати білії листи», тихенько, без гучних (війна – не до святкувань) ювілейних торжествувань, відзначить своє 80-річчя, переконаний, за робочим столом, радо «занурючись» у свої «духовні криниці», однією – і найголовнішою!, бо вона невичерпна, є Тарас Шевченко. Так, для Володимира Мельниченка «Шевченко – се той «святий національний прапор», «який повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного…». Ні, не випадково учений згадав ці слова – ними він оглавив перший розділ своєї книги статей та інтерв’ю ХХІ століття «Ці духовні криниці» (2019), сказані Михайлом Грушевським у 1914 році з нагоди століття з дня народження одного із найкращих «умів української нації» Тараса Шевченка. Саме в ті заборонні часи Михайло Грушевський оголосив Шевченка «одним із найвизначніших символів української спільності», закликаючи розділені частини української землі зібратися у великий собор і стати «вже одноцільним національним тілом, оживленим одним серцем, одною мислю, одною кров’ю і одним мозком». Це намагання читачам шевченкознавчих роздумів й оцінок Михайла Грушевського про вкрай необхідну духовну консолідацію українського народу, пекучу потребу національного самоствердження, національної єдності в умовах подальшого пригнічення і придушення поривань українського народу, до свободи і незалежності було викликано тривожним усвідомленням В. Мельниченком наростання агресивного військового поглинання путінською Росією українських земель. Тому для В. Мельниченка важливим було закцентувати цими публікаціями на актуальності висловлених Михайлом Грушевським ідеологічних і політичних тез і висновків. Проживаючи в центрі путінського авторитарного режиму, вчений зримо переконувався в неминучості прямого російсько-українського зіткнення. Підтвердження цьому він бачив не тільки в першому українсько-російському конфлікті навколо острова Тузла в 2003 р., в захопленні й анексії Криму навесні 2014 р. та воєнній агресії на Донбасі, а в перетворенні самої Росії і суспільства в нову суспільно-політичну форму - тоталітаризм-рашизм. Його тривожило передусім те, що російське суспільство абсолютною більшістю голосів вітало ці агресивні акції проти України, виявляючи своєрідну версію садо-мазохічного єднання мас і влади. А це свідчило про те, що в суспільній свідомості сформувався образ ворога і цей ворог – Україна, і російський солдат готовий підпорядковуватися будь-яким наказам, навіть злочинним. Мине декілька років після нашої розмови і Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Буча, Маріуполь, село Ягідне та ряд інших українських міст, містечок і сіл, стануть символами жорстокості, страшних звірств, що викликають жах і гнів, злочинів російських окупантів. На очах Володимира Мельниченка Росія перетворилася на ідеологічних засадах «рускаго міра» в тоталітарну систему. По суті, відбувався політичний переворот, для якого був підготовлений відповідний ґрунт. Я переконався, що В. Мельниченко – не лише високопрофесійний вчений-історик, ґрунтовний літературознавець, але й досвідчений політолог-аналітик, який відслідковує усі – політичні, соціально-економічні, культурно-інформаційні події – події та процеси в Росії. Він звернув мою увагу на переродження комунобільшовизму, який базувався на ідеології леонізмусталінізму, в нову форму автократії – путінський рашизм. Згодом, я вичитаю в книзі Лариси Якубової «Рашизм. Зір з безодні» чітке узагальнення. «Отже, усе це – фашизм, нацизм, комунобільшовизм, рашизм – явища однієї родової групи, ім’я якої тоталітаризм»1 Для появи та утвердження тоталітаризму в Росії соціальний ґрунт був підготовлений попередніми режимами, особливо комунобільшовицьким, який Мельниченко-історик пізнавав, досліджуючи ще раніше біографії та діяння чільних діячів цього режиму. Про це свідчила цілеспрямована реанімація імперських настроїв, особливо після окупації Криму, посилена мілітаризація країни, поширення рашистського шовіністичного чаду. Оскільки путінський режим підпорядкував собі медія, російські пропагандисти схвалювали авторитарні методи володарювання, проголошуючи сильну владу ідеальною формою правління, та вели системну інформаційну війну проти України. Так, упродовж 1992–2007 рр. в Російській федерації було засуджено кожного десятого росіянина – понад 15 млн. осіб. Кожний шостий росіянин мав кримінальне минуле – 18,2 %2. Отже, путінський режим мав достатньо тих, хто готовий був убивати українців – жінок, дітей, взагалі літніх людей, демонстративно виказуючи тотальну жорстокість і звірства. Тож хіба не ці переважно ув’язненні за кримінальні правопорушення або ті, що відсиділи певні терміни в тюрмах та виправних колоніях, чинили жорстокі злочини в Україні, часто хизуючись званням «гвардієць» - приналежністю до елітних військових частин? Тому В. Мельниченко у своїх дослідженнях постійно акцентував на потребі повертатися до історичних явищ в Москві. 31 жовтня 2013 року. Зліва направо: Сергій Гальченко, онід Кучма, який надавав завжди, як очільник Уряду України, як Президент України особливого значення діяльності першої державної культурної установи за кордоном. І справді, завдяки подвижницькій діяльності і подій, пов’язаних із агресивною політикою Московії-Росії щодо України, попри те, що Україна принесла їй ученість і культуру. Далеко не випадково автор статей про Грушевського оглавлює розділи кожної статті ідейно-світоглядними максимами, які були чітко зорієнтовані на сучасний стан російсько-українських взаємин: «Вважаю віджитою нашу орієнтацію на Московщину», «Аби лише не з Москвою», «Українці мусять стати нацією», «Москва впаде, Україна встане…». Володимира Мельниченка, який обійняв посаду Генерального директора першого культурно-інформаційного центру України за кордоном через два роки після його створення, Культурний центр став найпотужнішим і найдосвідченішим культурологічним суб’єктом України за кордоном. Згодом В. Мельниченко наголосить: «На мій погляд, створення Культурного центру України в Москві було геніальною ідеєю – він став останньою могутньою спробою незалежної цивілізованої, європейської України показати Росії єдину можливість мирного, культурного співіснування абсолютно різних держав». Головне, на чому хотів наголосити Володимир Мельниченко, публікуючи свої розмисли про сприйняття М. Грушевським Шевченка і його творчості, це на вкрай необхідній духовній і суспільно-політичній єдності українського народу та потребі патріотичної злютованості нації перед загрозою масштабної інтервенції Росії в Україну. Незабутні багатогодинні екскурсії по Москві, що їх проводив директор Центру, його розповіді про перебування в російській столиці не лише цих трьох великих українців, яким він присвятив окремі монографії: «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55» (2005), «Тарас Шевченко в Москві» (2009), «Микола Гоголь у Москві» (2016), але й Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна та багатьох киян – «найвидатніших діячів у Москві». Нагадаймо, Володимир Мельниченко статтю «Михайло Грушевський: «Шевченко не розділяє, а єднає», які і дві наступні «Михайло Грушевський: «Шевченка признає пророком вся Україна» і «Михайло Грушевський: «Обвинувачення Шевченка в малюванні карикатур…», опублікував у 2016 році. Що ж, на перший погляд, це зрозуміло. 2016 рік – 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського. Ювілей. Знаковий. Адже Грушевського ще за життя називали «Шевченком ХХ століття», а 2016 рік – це і 200-річчя з дня народження українського генія. Серед тих, хто з Києва до Москви переніс ученість і культуру, були переважно випускники Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький, майбутній «проводир усієї київської вченості в Москві» Єпифаній Славинецький, вихованець і викладач Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який був ректором Слов’яно-греколатинської академії і 1700 року місцеблюстителем Патріаршого престолу з титулом екзарха… Та прицільна науково-дослідницька увага до постаті Михайла Грушевського з’явилася в історика Володимира Мельниченка значно раніше. Не стану гадати, саме коли, в якому році, бо Мельниченко-історик ще задовго до свого перебування в Москві був знайомий з його працями. Та коли він вияснив, (вичитав у листі М. Грушевського до Сергія Єфремова: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55»), що Михайло Грушевський як політичний засланець Російської імперії продовжував після Казані відбувати заслання в Москві, Мельниченко повністю занурився «в атмосферу неповторних і знакових історичних подій за участю наших національних геніїв» - Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Миколу Гоголя та інших видатних українців, які, за його словами, «збудили Москву од віковічного дрімання». Володимир Мельниченко щедро «засипав» мене іменами і київських професорів, які працювали в тодішній Московії, і українських священників, які «українізовували» російських церковників та їхню паству, українських книгодрукарів та продавців привезених із України книг, окремих українських співаків, регентів церковних хорів та вчителів партесної музики… А скільки велося розмов про барокову літературу, малярство та архітектуру. Так, всього впродовж 1701-1763 років, зазначав Володимир Юхимович, прибули із України до Москви до 95 професорів, із яких 18 були ректорами і 23 – префектами. Зберігаю в пам’яті неодноразові відвідини Культурного центру України. Мені приємно сьогодні згадати про те, що постанову Кабінету Міністрів України «Про створення Культурного центру України у м. Москві» судилося й готувати мені як віце-прем’єрміністрові України з гуманітарних питань. Постанова була прийнята 14 травня 1993 року. Підписав її тодішній прем’єр-міністр України Ле­ Усі ці названі й не названі, відомі та досі невідомі українці, яких запрошували і заманювали до Московії, передусім до Москви, до Петербурга, своєю вченістю, освіченістю і культурою, українською духовною присутністю взагалі фактично відігравали роль єв­ Відкриття погруддя Тараса Шевченка в Національному культурному центрі України Микола Жулинський, Володимир Єльченко, Володимир Мельниченко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин