Суспільство і ми · с. 5сторінка оригіналу ↗
ВРАХОВУЙТЕ ТЕХНОЛОГІЮ БЮРОКРАТІЇ
Слово Просвіти, №07 за 2005 рік
МІКРОХРОНІКА
Історичні події, пов’язані з обранням всенародного Президента України, всенародної пані Прем’єр-міністра та молодого уряду, а також темп, що його вони набрали з перших днів своєї каденції, зрушив із місця ініціативи сотень тисяч, якщо не мільйонів, громадян держави. Цей рух ми спостерігаємо також серед відвідувачів редакції і дописувачів “Слова Просвіти”. Збільшилася численність “ходоків”, котрі пропонують надрукувати в газеті звернення чи відкриті листи до Президента Віктора Ющенка (наприклад, колективу працівників підприємства чи установи, котрі засвідчують факти власними підписами на кількох сторінках). Отримуємо багато листів, зокрема віршів, автори яких звертаються до пана Віктора Ющенка чи пані Юлії Тимошенко з різноманітними побажаннями, проханнями, викладають своє бачення ситуації й майбутнього. Зрештою цю тенденцію — коли громадяни усієї України звертаються зі своїми проблемами одразу до першої особи держави — можна побачити навіть у щоденних телерепортажах і замальовках із місць подій. Вчора прийшли до нашої редакції мама з дочкою, котрі приїхали до Києва з міста Слов’янськ Донецької області. Привезли фотографії з діяльності місцевого осередку “Просвіти”, а от розповісти про події в Слов’янську, про нинішню тамтешню ситуацію після виборів для публікації в газеті бояться. Бояться за своє життя. “От коли, — кажуть, — Президент і уряд наведуть там у нас порядок, тоді…” Відомо, що культ особи породжує не стільки сама особа, скільки оточення, причому не обов’язково найближче. Біля джерел культу
ДИВА ДИВНІ
Розповім про дива, які творяться в нашому стародавньому місті — Білій Церкві. У самому його центрі декілька років тому раптово згоріло приміщення Дворянського зібрання — визначної архітектурної пам’ятки позаминулого століття. Мабуть, воно комусь заважало, бо займало чималу площу, яку можна відвести під будь-яку забудову. Зате руїни, що лишилися після нього, вже потім не заважали нікому. Натомість давно вже заважає нашій мерії пам’ятник Тарасові Шевченку. Вже кілька років поспіль точаться суперечки між громадськістю нашого міста і його керівництвом, яке пропонує “перемістити” пам’ятник, бо він, мовляв, не вписується в архітектурний ансамбль: поряд із ним — Преображенський собор і капличка. Тоді як пам’ятник “вождю пролетаріату” з рукою, націленою кудись у бік ювелірного магазину, аж ніяк мерії не заважає. Мабуть, тому, що гарно сюди вписується. Зрозуміло, що кожний лишає ближче до себе те, що йому дорожче й потрібніше. Але ж тоді дуже дивним є факт, що чергову автозаправку, таку потрібну мерові, чомусь побудували не біля його помешкання, а поблизу улюбленого всіма білоцерківцями дендропарку “Олександрія” — гордістю не лише нашого міста, а й України, бо пов’язаний з її історичним минулим. Я пишу — “чергову” через те, що в Білій Церкві вже є кілька таких автозаправок, навіть на одній вулиці. Точну цифру не називаю навмисне: адже немає впевненості,
царя, імператора, диктатора лежить елементарний страх і лінощі “простих” людей, “рядових” громадян, котрі замість дати собі труд поклопотатися і вимагати на місцевому рівні розв’язання своїх локальних, місцевих (а подекуди й індивідуальних) проблем, одразу намагаються бити у найбільший дзвін в Україні. Тоді як в Україні, як у кожній державі, існує певний порядок і система правил спілкування між керівництвом і громадянами. Щоб хоча б поверхово з’ясувати, який порядок звернення громадян до вищого керівництва існує нині, я вирішив провести невеликий експеримент. Тим більше, що для цього знайшовся цілком благородний інформаційний привід, — вийшла друком моя книжка “По-сусідськи, Польський вектор”, в якій згадуються 383 особи, в тому числі особа Віктора Ющенка згадується шість разів: на 71, 184, 185, 210, 325, 404 сторінках. Отже, написав на титулі коротку присвяту і для чистоти експерименту не пішов до приймальні Президента України як журналіст, який усе-таки має якісь навички і привілеї, а “запустив” рядову громадянку — дружину, яку попросив виконати лише одну річ: передати книжку з присвятою до Приймальні. А там — як хочуть чи як можуть. Жодних вимог, жодних претензій. Книжка є книжка, з Віктором Андрійовичем ми знайомі особисто, мої проблеми я розв’язую сам, а від Президента мені потрібно хіба що те, щоб він був живий-здоровий. Вранці о 8.30 дружина увійшла до приміщення по вул. Шовковичній, 12, де розташована приймальня Президента України. У великому холі зліва за віконцем сиділа чергова, у глибині приміщення — ввімкнутий телевізор, стільці вздовж стін, кілька відвідувачів. З правого боку — кілька сходинок ідалі двері з написом “Приймальня”. Ввійшовши у ці двері, відвідувач потрапляє у довгий коридор. Назустріч дружині — якийсь службовець: “Якщо Ви про амністію, тоді треба зареєструватися. Ах, з іншого питання? Усе одно — зареєструватися”. Провів у кімнату реєстрації. Дружина підійшла до віконця, пред’явила посвідчення і пояснила мету свого візиту. Пані за віконцем записала персональні дані дружини на реєстраційну картку і запропонувала пройти до кімнати прийому відвідувачів зараз, зранку, бо вдень буває черга до 100 осіб.
Уже відомий службовець провів дружину в інший коридор, до кімнати, де сидів чоловік років 35, який одразу запитав: “В якій справі?”. Дружина відповіла, що прийшла залишити книжку в подарунок Президенту за дорученням чоловіка, який працює у “Слові Просвіти” і є автором цієї книжки. “Чоловік знову запитав, чи я зареєструвалася. Потім разом зі мною вийшов із кабінету, пішов до реєстрації, взяв мою картку і ми зайшли в перші двері в коридорі, яким я щойно йшла. Там було двоє чоловіків. Один подивився на книжку і сказав, що її, мабуть, можна взяти до бібліотеки, але запитав, чи є лист. Я сказала, що посвята написана на титулі книжки. Запитали, для чого написана ця книжка. Я пояснила, що для покращення наших стосунків із Польщею. Вони мені порадили написати листа і в ньому викласти мету подання книжки”, — розповіла дружина. І ще вони сказали, якщо цю книгу хоче подарувати автор, то нехай прийде сам, щоб реєстрація була на його ім’я. І це можна зробити завтра. Завтра була п’ятниця, дружина пішла на пошту і спокійно відправила книжку. Кінець зв’язку... Я так докладно виклав цей невеличкий епізод нашого життя не для критики, а для кращого уявлення читачам, в яких обставинах вони можуть опинитися, якщо захочуть звернутися до першої лінії президентського апарату. Навіть якщо прийдуть не з проханням про амністію, а з пропозицією прийняти у подарунок книжку, в якій наш Президент зазначений на шести сторінках, починаючи з 1996 року. А тим часом до Києва з областей і районів постійно збільшується потік “ходоків”, котрі категорично і негайно вимагають від нової влади розв’язати проблеми, що нагромаджувалися попередні 13 років.
z
Євген ҐОЛИБАРД
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
