Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і · с. 6сторінка оригіналу ↗

СПОГАДИ В’ЯЗНЯ НОРИЛЬСЬКОГО ПЕКЛА

Слово Просвіти, №07 за 2005 рік

ГУЛАГ Розвантажували нас у порту Дудінка. А далі новоутвореною залізницею, побудованою політв’язнями у заполярній тундрі, перевезли в Норильський політтабір №2 “Каєркан”, що мовою місцевих мешканців тундри — “мертва долина”. Там через майже постійну зимову пургу вони ніколи не ставили своїх чумів. У тому “Каєркані” під шаром вічномерзлої глини знаходяться десятиметрової товщі поклади якісного кам’яного вугілля. ЗАМІСТЬ ІМЕНІ — НОМЕР Шахта №18 була загазована і 1949 р. вибухнула від газу метану, поховавши живцем цілу зміну політв’язнів, після чого її закрили. Потім уже інша шахта під цим номером давала Норильському металургійному комбінату, Норильську й Північному флоту високоякісне вугілля. Нас привезли до політтабору, над брамою якого вражало гасло: “Только честным трудом ты выйдешь на свободу”. В таборі озвірілий конвой передавав нас вгодованому табірному начальству, як нове поповнення рабів. Ми знімали свій цивільний одяг і зодягалися в табірну “амуніцію”. Реєстрували нас політзеки під наглядом офіцерів-чекістів. Кожному з нас замість прізвищ та імен давали номер і серію, їх нашивали або малювали на спині, грудях і штанях, на шапках. Віднині це були наші імена, за якими щоденно ввечері та вранці нас викликали наглядачі, звіряючись із карточками. Не дай Боже, якщо в когось не було номера на одязі, — йому загрожувало покарання карцером і Буром (бараком посиленого режиму). Отже, я вже не Микола Барбон, а №698, серія Т. Коли в’язень помирав чи його добивали, то йому той номер чіпляли на ногу і з пробитим черепом і проколотим штиком серцем відвозили у вироблену шахту. На ніч табірні бараки замикали за сигналом сурми, який уранці будив на роботу. О будь-якій порі дня чи ночі до бараку могли увійти чекісти в супроводі “холуїв”, що їх вербували з кримінальних злочинців, стукачів і садистів. Бараки були двосекційні й чотирисекційні з вузенькими заґратованими вікнами. Ті ґрати скинули лише після смерті Сталіна. Вранці, бригадами, зеки йшли з бачками й коробами отримувати хліб, баланду й вівсяну кашу. Баланда — одна вода, в якій плавала на мотузці кістка, яка начебто з черпаком роздатчика попадала кожному в алюмінієву миску. Тих, що з кухні несли бачок із баландою та хлібом, охороняли бригадники з палицями, щоб із другого барака не кинулись інші голодні й не відібрали хліба (500 г на добу). Зчинялися бійки. На розводах і на вахті стояли начальники: начальник табору капітан Оленін, майор КДБ — Рижов, опер лейтенант Якобсон, Ходун та інші. ЛЮДИ ЯК ГЛИНА На роботу, в колоні по п’ять, виводили з холуями табірного начальства кримінальники й колишні наглядачі гітлерівських катівень, яких політв’язні називали “канати”. Озвірілий конвой із вівчарками водив нас у глуху тундру будувати залізницю до Норильська з Дудінки. Тачками насипали вічномерзлий ґрунтовий вал. В’язні довбали ту вічну мерзлоту до скали під фундаменти для будівель. День роботи мал. Є. Ґолибарда полярної зими, на 54-градусному морозі на станції “Каєркан” вантажили ліс-кругляк у вагони. Перед пургою стояла страшна полярна тиша, а небо розквітало всіма барвами полярного сяйва. Така тиша була тільки зимою в тундрі, в її безкраїх просторах із мовчазними снігами. Однієї такої ночі почулися з тундри лункі автоматні постріли. Над мертвими просторами прокотилося глухе відлуння. По спині пробігли мурашки. “Що це таке?” — запитували поляк Дзюблик і литовець Сакалаускас. Ми мовчали, бо знали, що-то чиниться червоний злочин проти людей, проти народу. Імперська Москва вважала, що про те, що коїлось у безкраїй тундрі, світ ніколи не дізнається. На північ від Норильська, за річкою Пясіною, геологи знайшли вогнетривку глину, потрібну для футірування металоплавильто Крайньої Півночі, з його басейнами, розаріями та іншими ознаками цивілізації, якими комуністи хизувалися перед світом. Прем’єр-міністр Канади Трюдо милувався фонтанами, монументами, сучасним міським транспортом. Він навіть оформив свій шлюбу Норильську. Та не знав Трюдо, що Норильськ — місто-меморіал, місто великих злочинів комуністів, місто, прокляте сотнями тисяч людей, на чиїх кістках воно побудоване, апофеоз смерті з прихованими пірамідами людських черепів. Єнісейський порт Дудінка політв’язні будували як транспортні ворота до Норильська. Це були ворота в пекло, ворота в царство смерті й нелюдських мук. Із ранньої весни до пізньої осені (а це 92 дні навігації) сюди йшли каравани барж із машинами, продуктами й, найголовніше, із живим вантажем невільників-політв’язнів, “врагов го втікача. Колись, ще в царські часи, в Сибіру місцеві мешканці часто допомагали втікачам із каторги. Проте більшовики залякали й розбестили місцевих мешканців — евенків і тунгусів. Навіть старовіри-кержаки, котрі рибалили й полювали в тих місцях, виловлювали втікачів і доставляли їх у чекістські караульні на Єнісеї. Бували втечі зі зброєю, коли політв’язні з Дудінки роззброювали конвой і добиралися через тисячі кілометрів тайги до Томських хуторів. Проте чекісти вміло використовували місцевих мешканців, нацьковуючи їх на втікачів. «ЧЄЛОВЄЧЄСКІЙ МАТЄРІАЛ» Перед тим, як завантажити в’язнів на баржі, їх везли через Сибір як худобу, в замкнених вагонах, воду давали раз на добу, а іноді й Од першої миті спілкування з Миколою БАРБОНОМ між нами виникла якась особ! лива зв’язуюча нить, як це буває з тими, хто мав у минулому щось спільне. Він майже десять років перебував на норильській каторзі, під владою сталінських катів, щодня на межі життя і смерті. Мені ж довелося працювати в Норильську добровільно лише три місяці, вже за брежнєвських часів, але так само по 12 годин на добу, без вихідних, нерідко — з колегами М. Барбона, котрим пощастило дожити до 60!их років. Я не ли! ше вислуховував страшні розповіді очевидців тих часів, а й на власні очі побачив за! лишки зон і закам’янілі у вічній мерзлоті трупи у відкритих ящиках!трунах, що їхні ві! ка змито весняними потоками під горою Шмідта. Вмістивши в розділі “Читацьке віче” нотатку Миколи Барбона “Пам’ятаймо про концтабори” в цьогорічному “СП” ч. 2 (275), ми висловили надію, що невдовзі надру! куємо детальніші спогади колишнього в’язня ГУЛАГу. Отож пропонуємо першу час! тину. Євген ҐОЛИБАРД

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин