Палітра · с. 12сторінка оригіналу ↗
ВСЕ ЗІТКАНЕ Ç ЛЮБОВІ
Слово Просвіти, №07 за 2005 рік
Ім’я Зиновія Григоровича ФЕДИКА, доцента кафедри рисунка Національ! ної академії образотворчого мистецтва й архітектури, можна знайти в престижних довідниках “Українське мистецтво” та “Українські художники”, а також у багатотомній фундаментальній праці про художників і скульпто! рів, яка видається раз на сто років у Лейпцизі (ФРН) — “Allgemeines Kuntzler Lexikon. Die Bildender Kuntzler aller Zeiten und Volker” — “ВСЕСВІТНІЙ МИС! ТЕЦЬКИЙ ЛЕКСИКОН. Мистецтво всіх часів і народів” (2004). Його роботи знаходяться в музеях і приватних колекціях на Батьківщині та за кордоном, а також представлені на пересувній виставці, яка відвідає більшість вели! ких міст у рамках мистецького проекту “Україна на порозі III тисячоліття. Портретний образ сучасника”, організованого Центром сучасного мистец! тва “Сузір’я”.
Трипільська берегиня
Уперше відвідала майстерню Зиновія Федика разом із французьким художником і скульптором Темистоклем Вірстою. Останній дуже тепло відгукнувся про роботи українського колеги та побажав йому нових успіхів. Мене ж найбільше вразили скульптури за трипільськими мотивами. Трипілля… Модна течія чи поклик предків? У 2004 році до Ржищева на Київщині з’їхалися скульптори з різних реґіонів України, щоб переосмислити трипільську спадщину в своїх нових роботах і залишити їх тут на згадку про загадкову цивілізацію. Серед учасників був і Зиновій Григорович Федик, який видався мені людиною тонких і глибоких почуттів, залюбленим в історію свого народу, напрочуд скромним і водночас веселим, хоча його мистецький шлях дуже нелегкий.
ЕКСТРИМ ПІД ЧАС ВИСТАВКИ
“Пригадую 1987 рік. Ніч перед республіканською виставкою не сплю, прикручую підставки до скульптур, начищаю їх до блиску. Ось уже ранок, а в мене ще не все готове, а час біжить, як шалений. Примчалися на виставку. Вивантажив. Переніс. Розставив. А тут уже наближається іншими залами виставкова комісія. Я тихенько виходжу, ледве переводячи подих, а в душі сумніви — чи все гаразд? Фізична втома й нервове напруження раптом відпускають — на душі така полегкість. Що буде, те й буде! Встиг! Через деякий час один із членів виставкому виходить і ще здалека, широко посміхаючись, махає мені рукою: — Старий! Вітаю! Твої композиції одібрали на республіканську, а кращі (в числі робіт інших митців) — на всесоюзну виставку, яка проходитиме в Манежі! Пригадую симпозіум зі скульптури в Польщі, в місті Смоляни, куди на запрошення реґіонального управління культури з’їхалися скульптори з різних країн Європи. Я приїхав із деяким запізненням, іна мою долю залишилася тільки чотириметрова товстенна сукувата дубова колода, сира й тверда, як камінь. А оскільки в мене вже був готовий ескіз скульптури святого Володимира Великого, то приступив до роботи одразу, спершу з сокирою, далі — з бензопилою, а тоді вже з тоншими інструментами, і так два тижні з ранку до вечора. Для мого фаху треба мати неабияку фізичну силу”.
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином. На росах і дощах настояний бузок. Оця реальна мить вже завтра буде спомином, А післязавтра — казкою казок. Ліна Костенко
Недарма говорять: “Усі ми родом із дитинства”. Дитинство Зиновія Григоровича пройшло на Львівщині в селі Забір’я. Мальовничі ліси і поля, рідна земля, яка славиться своїми майстрами по дереву, розписними дерев’яними іграшками з рухливими елементами, глиняними птахами, свистульками, розписаними листочками, гончарством, увійшла в серце назавжди. Пригадує з теплотою: “Я виріс у стружці”. Ще зовсім малим він полюбляв роздивлятися проти сонця золотаві пахучі кільця струж-
Трипільські мойри ки, що з дзижчанням відлітали від дідового фуганка, який був чудовим теслею, робив фігурні меблі та ставив зруби — хати з дерева без єдиного залізного цвяха. Красою та поезією були сповнені бабусині писанки. Рідні дуже тяжко працювали на землі, батько любив прищеплювати яблуні, садити сади. Кожна гілочка, посаджена дбайливими руками, проростала, немов за помахом чарівної палички. Батько, Григорій Іванович, простий садівник-агроном, уважно слідкував за розвитком здібностей сина, бережно й нібито несамохіть створював йому умови для творчості, підтримував. Мріяв про незвичайну професію для сина. Мама, Марія Іванівна, як і бабуся Ганна, дуже гарно вишивала хрестиком, гладдю. На свята діставала з скрині убір, прикрашений, крім вишивки, ще ґерданами, які веселково вигравали на сонці.
Буває мить якогось потрясіння: Побачиш світ, як вперше у житті. Звичайна хмара, сіра і осіння, Пропише раптом барви золоті. Ліна Костенко
Ніколи в дитинстві й гадки не мав, що стане знаним митцем. Але коли батько вперше подарував йому кольорові олівці, то так сподобалася райдуга кольорів, що як би не набігався за день, не напустувався, тягло до святого — малювати, ліпити з пластиліну. Це народжувало глибоко в душі відчуття небуденності. Дуже тонко відчував форму, в глибині душі починала, мов музика, звучати таємнича струна, хоча насправді усвідомив себе скульптором тільки на другому курсі Львівської академії мистецтв. А до цього було в містечку Івано-Франковому на Львівщині художнє ремісниче училище, куди вступив разом із другом після восьмого класу в 1964 році, де опанував усі види різьби, орнаменти плоскі, геометричні, ажурні. Подобалося різьбити шкатулки з липи (ніж іде, як по маслу, дерево пахне медом), а особливо — власне яворівська різьба — на темно-вишневому тлі білі листочки, колосочки, квіточки. Під час служби був армійським художником, далі — Львівська академія мистецтв, де його педагогами стали професори В. Н. Борисенко, Е. П. Мисько. Спочатку більше приваблював живопис, але на другому курсі викладачі помітили його здібність до відтворення об’єму і вже на четвертому курсову роботу Зиновія (гіпсову статую натурника) відібрали як кращу в фонд інституту. По ній і досі студенти вчаться, навіть від частого переставляння одна нога відпала, але робота не перестала бути взірцем. “Мій улюблений педагог Д. Кривавич. Якщо ми не встигали виконати завдання, реагував із гумором: — Кіно, весна, дівчата?.. — але ця іронія була дієвішою за дорікання, тим паче все найкраще в нас він підтримував беззастережно. Саме він першим побачив у мені скульптора. — Ви ж серйозно відчуваєте скульптуру, а чого серйозно не займаєтеся? — Ці слова стали поворотними, відтоді моя свідомість
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
