Культура · с. 14сторінка оригіналу ↗
МОРАЛЬ І ПОЛІТИКА — НЕСУМІСНІ?
Слово Просвіти, №07 за 2005 рік
кативної практичної філософії, які послідовно намагаються довести можливість і необхідність моральних дій політиків, незалежно від того, до якої культури вони належать. Аристотель пов’язує політику зі спілкуванням і називає політичним спілкуванням таке, що є найважливішим та охоплює всі інші сфери спілкування, прагнучи до найвищого з усіх благ. Політика виявляється сферою спільного досягнення блага завдяки спілкуванню. Ряд чеснот, що їх розглядає філософ у своїй “Нікомаховій етиці”, мають поширюватися і на державних мужів. Неоаристотелики також виявляють прихильність до традиційної етики чеснот, вважаючи при цьому, що категорія особистості цілком застосовна і щодо політики. Однак традиційні чесноти та усталені політичні інституції ще не гарантують наяв-
Фото О. Цеацури ності універсальних моральних критеріїв поведінки політика. Поперше, вони часто не можуть реагувати на історичні виклики та нові ситуації, по-друге, не враховують відмінностей між культурами. Чи здатні адекватно зрозуміти один одного китайський та західноєвропейський державні діячі? Так, — вважають представники популярного нині напряму комунікативної практичної філософії. Вони акцентують увагу на морально-практичному дискурсі (тобто обговоренні й арґументації за певними правилами), в якому мають змогу взяти участь і домагатися значущості всі, хто має певний інтерес і арґументи; при цьому правила дискурсу передбачають обов’язкове врахування його учасниками права на претензію на значущість за іншими учасниками й урахування інтересів і арґументів іншого. Усі дискутанти несуть взаємну відповідальність. Контроль за процесом обговорення, дотриманням зобов’язань іт. ін. має здійснювати критично резонуюча світова громадськість. Натомість скептики, що взяли участь у дискусії, бачать політику як “мистецтво здобуття, утримування й поширення влади”, а владу визначають як “мистецтво нав’язування власної волі”. При цьому дії на благо народу пояснюються не моральними якостями можновладців, а прагненням втримати владу. У ході диспуту скептики доводили власну позицію переважно завдяки зверненню до історичного досвіду. Дисидентську діяльність вони трактують як діяльність суто громадянську, а не політичну. Створення механізмів контролю за владою не означає гарантії її моральних дій, а лише запобігання її свавіллю. Етичну риторику, мовляв, представники панівної верхівки застосовують лише для прикриття власних дій та поширення в народі міфу про власну моральність. Інколи влада може свідомо занижувати етичні стандарти в усьому суспільстві, якщо не в змозі відповідати наявним стандартам. ЗМІ в цій картині — не інструмент громадського контролю за владою, а засіб міфотворчості й маніпулювання свідомістю мас. Чи покаже історія, хто правий у цій дискусії? Навряд. Швидше за все, проблема належить до невичерпуваних і досвідом не перевіряється. Проте сподіватимемося, що влада прагнутиме бути, а не лише здаватися моральною.
z
Олексій ВЄДРОВ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
