Поетичний автограф · с. 15сторінка оригіналу ↗
ПОМАРАНЧЕВИЙ ВІТЕР
Слово Просвіти, №07 за 2005 рік
СПРОБА ПОЕТИЧНОГО ЕСЕ
* * *
Вітер кольору сонця на Майдані шумить. То народного серця Зачарована мить. Вітер кольору сонця на Майдані гуде. То нове покоління до свободи іде! Покоління без страху променить до мети. Добігають до краху можновладні хорти. Так! Нарешті підвівся України народ! За роки натерпівся крадіїв і заброд. Із кучминського чаду, до жаданих свобод, Нас звільняє від зради Проарійський Бог Род! Нагадав нам звитяги праотців, прадідів. Помаранчеві стяги нам Тарас заповів. Уставайте! Боріться! Хто себе поважа! Святий подих з небес Вам серця зогріва. Вітер кольору сонця На Майдані гуде. То нове покоління До свободи іде! Вітер кольору сонця на Майдані шумить То народного серця зачарована мить.
* * *
Українське слово, мово моя рідна, Скільки ти зазнала бід від людей негідних. Як тебе плюндровано, нищено і гнуто. Скільки на серця людські одягали пута Різні там цариці і царьки пихаті, А ви не вмираєте в українській хаті, А ви буйно квітнете в українськім полі, Правнукам шукаєте щастя на роздоллі… Те, що було, не минуло, воно завше з нами. І праслово й прадержави світять за віками. Дбаймо, браття, аби серце наше не заснуло і пращурів України
УКРАЇНО МОЯ
В тобі і сум, гордість, і тривога, Безсила й сильна, ніжна й смішна. Давно твоя розкрадена дорога, Не раз твоя розстріляна весна.
Здавалось все, загинула, пропала, І щезне мова, струситься наш люд. Ти пробудилась, відродилась, встала. Змиваєш з себе всякий рабський бруд.
За легендою — Христос в городі Ориса На санскриті вчився, як з душі гнати біса. В миру знаний, як Ісса, ходив по Тибету Славив Господа творця і арійську Веду. Поміж Тясмином і Бугом праміста зростали. Діти сонця, руки Бога їх побудували. І ні в кого не просили ім’я собі дати Горді арії, праславні орачі з Аратти… Їх богиня води Дана річкам назви дала. Дунай, Дністер і Дон з Дінцем, Дніпро-Славута і Двина з Десною… Слов’янські ріки голубим кільцем Скохалися, засватались з весною… Веснянки наші, коляда, купайло, Існують так давно, як сам існує світ. По Україні, у Трипіллі, в Подунав’ю Віками квітне папороті цвіт… А назва Русь пішла від Бога Хорса. Від сонця світанкового, з рожевої роси. Звідтіль Росава, Роставиця. Ні, не просто, Текла історія із Росі по Русі… Вже потім з’являться урочища Перуна І Рінь Перунова і Велесовий яр, Савварка, Стрибож і Зелені Вруна, І Сваричів, який пішов від свар. Сварилися в історії багато.
Хто дбав про гідність, хто про злато. За злато купувались брехуни. Тепер їх по-другому величають. Політтехнологи, простіше — крутії. Викручують цілим народам руки. За ті, политі кров’ю, срібняки свої, Готові кинути усіх людей на муки.
* * *
Лукаві твердять: трипільці то семіти. І тільки від Кирила променить освіта. Кирилиця! А глибше — то вже зась… Яка приходила, таке і гнула власть. Ті брехуни й Христа зробили іудеєм. Євангеліє та і самі євреї Знають: Ісус походив із галеліян! Із галлів, тобто із арійського коріння. Арійське животвoряче насіння Розвіялось по землях Індії, Європи. Свої сліди скрізь залишили галли. Часи, епохи і тисячоліття пролітали, Народжувались нові етноси-держави, Що досягли нетлінної, гучної слави! Ми українці, правнуки Аратти. Нам треба більше про праматір знати!
Час невблаганний істину ховає, В туман легенди правду загортає. І літописець, взявшись за перо, Не скаже точно, як воно було… Лиш відгомін подій ляга в рядок. І в який бік потягне поводок Пресвітлий князь, а чи служивий Нестор Повідає про те, на що вказали перстом.
Так всю історію перекрутили, Романовим, більшовикам годили. Що ж, можна оббрехати будь-кого. Історію, як карти, перетасувать, Чужим назватися, не маючи свого Порядного і чесного наймення. Спочатку оббрехали плем’я, А потім вже взялися за народ. “Які там арії?! Яка іще Аратта?! Ніколи їх у світі не було! На цій землі завжди була Росія! Романови! І цар Петро-месія! А ви хахли, тримайтесь постулата, І раді будьте, що дали вам роль Меншого брата!” Російські мудрагелі мають знати, Що оселедець — то чуприна, Що хох — то сонце! Ол — дитина! Ми діти сонця! Мати наша — У к р а ї н а! А та підступно-щира братня рать, Усе загарбать прагне, все до рук прибрать! Та не дає Господь їй душу українців Під самий корінь підрубать!
* * * Українське слово, мово моя рідна! Скільки ти зазнала бід від людей Негідних. Як тебе плюндровано, нищено і гнуто. Скільки на серця людські одягали пута Різні там цариці і царьки лукаві, Що віками прагнули нас лишити слави. А ми буйно квітнемо в українськім полі І таки досягнемо бажаної волі! Вітер кольору сонця в наших душах співа. Для нас більшого щастя, ніж свобода, нема! * * * Шукаючи себе в прабатьківських краях, Визбируючи зерна пам’яті потроху, Я усвідомлюю: Я — українець! Арій — я! Сучасник всім, що відгули, епохам… А грядущій епосі мій доземний уклін. Ми просили у Бога значних перемін! Вітер кольору сонця на майдані буя, Посміхається, квітне Україна моя. м. Київ
* * *
Поле запахло травами-рутами, Так тривожно кричать журавлі. Ті студенти, що впали під Крутами, Вже навічно лежать у землі.
Там, на кручі Дніпра, над могилами, Поховали студентів в грозу, Чайка квилить, махаючи крилами, Чиясь мати втирає сльозу.
БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА КНЯЗЮ ВОЛОДИМИРУ
Вітаю, князю, чом ти зажурився, Ти цілу вічність хрест тримаєш свій. Та ні, з цим світом ти не примирився, Ти вистояв, ти виграв знову бій.
Знову біда: золотоверхий Київ Під попелом Чорнобиля стоїть. Та душі наші стронцій ще не виїв, Бо ти стоїш з хрестом тисячоліть.
Пануєш, князю, вславлений навіки, Стоїш ти твердо на своїй землі. Час розмиває імена і лики, — Та істина у часу на крилі.
Покинь, мій князю, гору на годину, — Молися за народ свій і Дніпро, Хрещену й нехрещену Україну, — За честь її, за совість, за добро.
м. Київ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
