Традиційна культура · с. 8сторінка оригіналу ↗
СТРІТЕНСЬКА СВІЧА
Слово Просвіти, №07 за 2006 рік
СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ
Отже, щоб Господь міг народитися як людина, Він повинен був приготувати Собі оселю — Жінку, що, будучи людиною, стала б Його Божественною Матір’ю. Із усіх поколінь, із усіх народів знайшлася лише одна така Діва — Марія. Була вона царського роду царя Давида, якому Господь обіцяв, що через них прийде в світ Месія (Спаситель). Батьки Її, Іоаким та Анна, були довгий час бездітними й обіцяли, що коли народиться дитя, посвятять його Богові. Так вони й учинили — трирічну дівчинку урочисто, як царівну, ввели в Єрусалимський храм і там залишили аж до повноліття. Живучи при храмі, Марія вивчала Святе Писання, безперервно молилася і навчалася рукоділля. Святитель Димитрій Ростовський у Слові на Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня) пише, що Діва Марія здебільшого молилася за завісою в тій частині храму, яка називалася Святеє Святих, і священик Захарія, батько Івана Хрестителя, не раз бачив, що у вівтарі вона довгими годинами про щось бесідувала з Ангелом, який, між іншим, приносив Їй у корзині їжу. Це було найбільше чудо в історії людства, — Діва Марія з дитинства готувалася прийняти в Своє лоно Господа, що створив небо і землю. А ще більше чудо сталося на Благовіщення, коли Вона непорочно зачала Божого Сина й народила Його як людину. Очищена й освячена Духом Святим, нагодована тією духовною їжею, яка подавалася їй Ангелом із Неба, Вона одна могла послужити тій незбагненній для людства таїні. Через Неї прийшов у світ Господь, який, ставши людиною, не перестав бути Владикою Всесвіту, хоча й повинен був виконувати всі закони, встановлені Ним Самим для людства. Один із таких законів — кожна жінка після народження дитини повинна на сороковий день прийти до храму і принести подяку Богу: жертву у вигляді однолітнього ягняти і двох голубенят, — для очищення за гріх. І священик повинен ввести її в храм, очистивши молитвою. Цей обряд під назвою “вводини” досі існує в Православній Церкві: кожна жінка через 40 днів після народження дитини зобов’язана прийти до храму для очищення (священик читає над нею молитву і вводить до храму), а без цього вона — нечиста і не має права торкатися святині, брати участь у церковних відправах і таїнствах, переступати поріг храму. Цей обряд смиренно виконала й Мати Божа, хоча, народивши Самого Господа, Джерело чистоти, не була вона скверною, як звичайні жінки, а навпаки, чистішою від самих Ангелів. Христос пройшов крізь Неї так, як сонячний промінь проходить крізь скло або кришталь, не руйнуючи й не пошкоджуючи його, а ще більше освітлюючи й очищаючи. Тому й називаємо Її Вседівою (Пріснодівою), Пренепорочною, Пречистою, Пресвятою, бо Дух Святий зробив Її такою. Марія була бідною, тому замість ягняти принесла в жертву голубенят, а викуп дала із золота, подарованого волхвами. А разом із тим Вона принесла до храму і Новонародженого Ісуса, щоб також, за законом Мойсеєвим, немовби віддати Його Богові (за законом, кожен первенець посвячувався Господові, але робилося це символічно, й мати нібито віддавала дитя Богові, якого уособлював архієрей, але тут же давала за нього викуп — пожертву на храм, — і відразу забирала назад). У той час, коли Діва Марія виконувала цей обряд, до храму прийшов керований Духом Святим Старець Симеон, чоловік праведний і благочестивий, що добре знав Священне Писання і чекав на прихід Месії, який має спасти все людство. Симеон був останнім праведником Старого Завіту, і йому обіцяно було Духом Святим через одкровення, що він не зазнає смерті доти, доки не побачить Христа Спасителя. Тож Симеон, глянувши на Пречисту Діву й на Младенця, що був на її руках, побачив благодать Божу, яка оточувала Матір із Дитиною і, пізнавши від Святого Духа, що це і є Той, на Кого чекає все людство, швидко підійшов до них і з невимовною радістю прийняв Бога в свої обійми. Саме тому Свята Православна Церква називає праведного Симеона Богоприїмцем (пам’ять його святкуємо 16 лютого). Взявши Дитя на руки і благословивши Його й Матір, старець проспівав свою останню пророчу пісню, в якій прославив прихід у світ Спасителя людства і висловив розуміння, що, нарешті, прийшла та година, коли він може відійти від земного життя до вічності. Після цього св. Симеон звернувся до Пречистої Матері Ісуса і прорік їй долю і призначення Її Сина та Її власні гіркі страждання: — Цей послужить для падіння і вставання багатьом: на падіння тим, котрі не побажають вірувати словам Його, і на вставання тим, котрі з любов’ю приймуть святу проповідь Його. І меч душу прошиє Самій же Тобі (див. Євангелію від Луки, глава 2, вірш 22—38). Під мечем старець розумів той біль і жаль, який прошиє душу Божої Матері, коли Вона побачить Сина Свого на Хресті розп’ятим. Тут же, у храмі, була й 84-річна Анна-пророчиця, що прожила зі своїм чоловіком лише сім років і, овдовівши, все життя провела в храмі, постом і молитвою служачи Богові день і ніч. Прийшовши в той час до храму, вона також багато пророкувала про Новонароджене Дитятко. Так цього дня зустрілися знову Божество й людство, в образі Симеона й Анни, тому й саме свято назване одним словом Зустріч (що слов’янською мовою звучить як Стрітення). Святкування Стрітення Господнього встановлено було Церквою 542 р. в часи царювання імператора Юстиніана Великого. Приводом до цього стали такі події. У Візантії та її околицях протягом трьох місяців (починаючи зсередини листопада) був сильний мор, спочатку вмирало по 5 тисяч людей на день, а згодом по 10. Тіла навіть багатьох високопоставлених осіб залишалися без поховання, бо й слуги, й раби — всі вимерли, і не було кому це зробити. Ав столиці Сірії Антіохії до морової хвороби приєдналося ще одне лихо — сильний землетрус, від якого зруйнувалися всі високі будинки та храми й загинуло багато людей. У цей час одному благочестивому чоловікові було одкровення, щоб встановити урочисте святкування Стрітення Господнього, як і інших Господніх і Богородичних свят. І коли почали святкувати з усенічною відправою і хресними ходами, морова язва і землетрус відразу ж припинилися. Чи не від тих часів встановилася традиція освячувати воду та свічі в день Стрітення Господнього. Стрітенську свічку запалюють у дні нещасть, хвороб і в будь-якій скрутній ситуації та на випадок стихійного лиха. Вода, освячена вдень Стрітення, вживається для зцілення від різних хвороб, для відігнання демонічних сил і людей, одержимих бісами: чаклунів, відьом, недоброзичливців і всіх ворогів — видимих і невидимих.
ГРОМНИЦІ. БЛИСКАВИЦІ. ЗИМОБОР
І тут уже вплітається поетична фантазія українського народу, що є носієм своєї давнішої культурної традиції — і спробуй тепер відділити язичництво від християнства — де є що? Цікаво (і важливо, між іншим), що в цьому випадку язичництво зовсім не торкається християнської суті свята й абсолютно ні в
Стрітення. Перша половина XVI ст. Галичина чому не посягає на неї! Вона залишається повністю відстороненою, особливо яскрава зовнішня сторона, обрядодійство, яке язичник сприймає, і приймає, і освоює, і пристосовує до своєї власної традиції, намагаючись доповнити його власним звичним для нього змістом. Отже, спостерігаючи перелому природі на весну, іноді навіть першу грозу, язичник вірив, що свічі, освячені цього дня, допомагають від бурі, граду, грому і блискавки. Тому й сьогодні в народі існує звичай запалювати перед образами стрітенські свічки в час грози, щоб уберегти свій дім від удару блискавки, від пожежі, — тому ці свічки ще називають “громничні”, а відповідно їхня назва перенесена й на назву свята — ГРОМНИЦІ, а в деяких місцевостях — БЛИСКАВИЦІ. П. Чубинський зафіксував також звичай давати стрітенську свічку в руки помираючому — і тут нічого немає антихристиянського, а навпаки, цілком християнське побажання ближньому при відході душі від тіла зустрітися з Господом (про що і в молитві на освячення свічок мовиться). Найпершим зафіксував повір’я, пов’язані зі стрітенською водою, М. Максимович у книзі “Дни и месяцы украинского селянина”
(1856): “Стрітенська вода дуже цінується. Знахарки печуть цього дня коржі від пристріту. Ці коржі дають хворим разом із стрітенською свяченою водою. Покійний Авксентій Київський не раз казав мені, що стрітенська проскурка й хрещенська вода (освячена на Богоявлення, 19 січня. — Л. І.) особливо помічні для хворих”. “Больному вытирают этой водой больное место”, — пише П. Чубинський у вже згаданій праці. Але до чого тут корж, і що це за корж? Виявляється, ворожільниці цей корж замішували на сніговій воді, що капає зі стріхи (примітивна асоціація: “стрітення” — “стріха”), і від хвороб годували ним людей і худобу. Особливо цінувалася вода: “За цією водою найстарший у селі дід ходив уночі. Над колодязем він повинен був вимовляти такі слова: “Здоров, колодязю Романе, й водо Оляно, і ти, земле Тетяно! Дай мені, Романе, води од усякої біди!” Надзвичайно тонка грань між добром і злом у випадку, коли християнська святиня використовується з метою господарської і урожайної магії, тобто, вплітається в традицію язичницьких календарних обрядів і звичаїв, суть яких — заклинання врожаю та приплоду худоби, сімейного благополуччя (знову ж таки, не духовна, а повністю споживацька). Знову читаємо П. Чубинського: “Этой водой окропляют также скот и дают ему пить. Прежде окропляли пасеку каждую “перву недилю”, т. е. первую во время новолуния”. Звичайно, нічого поганого немає в тому, щоб окропляти святою водою і сьогодні господарство й худобу, і треба це робити на відігнання злих духів і хвороб, — але з вірою і молитвою, а не з різними “домішками”, які здаються нам “магічними”. А ось ще одна асоціація: Стрітення, стрічання — пристріт. На її основі виникло найголовніше повір’я, пов’язане зі святою водою, що тепер дуже модно в міському середовищі: що вона лікує від “пристріту” (російською мовою “сглаз” або “порча”). Пристріт — це хвороба, наведена поглядом недобрих очей на людину або на худобину: кажуть “відьма пристріла” або “хтось пристрів” (іноді “зурочив”, “наврочив” і т. ін.). Відомі випадки, коли людина справді хворіє, може навіть померти від цього, якщо не звертається до церкви, до молитви, до очищення від гріхів через покаяння і причастя святих Таїн, адже демони чіпляються до душі неочищеної, не наповненої Божою благодаттю, не захищеної хрестом, молитвою, вірою. Тож і будь-яка святиня, й вода зокрема, справді захищає від цього, — але уява народу приписувала цей захист саме стрітенській воді. Тому саме стрітенською водою
У попередній своїй статті я говорила про цілісність нашої традиційної культури, про гармонійне співіснування в ній двох гілок: язичницької, народної, і православної, християнської. Ця гармонійність, щоправда, виявляється у взаємопроникненні, взаємонасиченості народних і християнських обрядів, вірувань, фольклору, мистецтва. Тайна боговтілення, яка сталася 2000 років тому, не має нічого спільного з тими святами, обрядами, звичаями, повір’ями, які завжди існували, існують й існуватимуть у народі. Тож дві сутності, які, хоч і співіснують у нашій культурі й у нашій душі, проте завжди розрізнені, бо мають абсолютно різні значення і смисл. Хоча й та, й інша торкаються нашої душі, наповнюють її і, залежно від того, що вибирає людина, ведуть її в протилежні боки. Усе це ще будемо обговорювати в наступних наших статтях, а тепер — про Стрітення, яке ми святкуємо 15 лютого і в якому якраз дуже чітко простежуються дві непоєднувані складові — язичницька й християнська.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
