Традиційна культура · с. 9сторінка оригіналу ↗
ЦЕЙ ДЕНЬ ОСІЯ
Слово Просвіти, №07 за 2006 рік
кропили скотину й бджоли, саме цю воду знахарки виливали на того, кого зурочили, звичайно, із певними замовляннями та заклинаннями (а їх дуже багато й у записах фольклористів Т. О. Єфименка, Я. П. Новицького та ін.). Воду цю використовують відьми і ворожбити, і ті, що нібито “одробляють” кому що “пороблено”… Прийдіть цього дня до православного храму — і ви побачите довгі вервечки людей, які стоять із величезними посудинами годинами в черзі, аби набрати води, купити свічку чи проскуру, — в інші дні ви й не побачите їх коло церкви… Абсолютно ж благочестивий звичай, пов’язаний із цим, зафіксував П. П. Чубинський: “Если чумак выходит в дорогу, то хозяин дает ему хлеб, соль и окропляет сретенскою водою волов, воз с приговором: “Боже тобі поможи!” О. Воропай додає: “Як син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою і промовляв: “Боже тебе збережи”. От і судіть самі, де тут справжні цінності, а де — фальшиві. Із метою урожайної магії використовувалася й свічка: “У день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали “громничну” свічку, — “щоб весною повінь не зашкодила посівам, щоб мороз дерев не побив”. Ворожачи на врожай, виставляли цього дня тарілку з зерном на ніч у двір: якщо вранці є роса — на врожай, немає роси — на неврожай. Особливо багато було народних прикмет, пов’язаних із погодою, — звичайно, ці спостереження насамперед викликані турботою хлібороба про майбутнє настання весни, літа. За матеріалами, зібраними М. О. Максимовичем, дізнаємося, що хуртовина цього дня вважається прикметою непогідної весни. Якщо на Стрітення буде мороз, ждуть ранньої весни, а коли “зі стріх вода капле, то зима капатиме”, “та ще з очей капатиме” — через нестачу кормів (якщо трава пізно з’явиться, то худоба буде голодна. — Л. І.). Про відлигу на Стрітення кажуть: “Як півень з порога до схід сонця нап’ється води, то хазяїн лиха зі скотом набереться”. Це саме підтверджує й П. Чубинський: “Якщо нап’ється півень води, набереться пахар біди”, — зима буде затяжна, і господарі бережуть пашу і хліб. Але найпоширеніші в Центральній Україні були вірування в те, що цього дня зустрічаються Зима з Літом або з Весною і сперечаються між собою чи борються. Вони зафіксовані М. Максимовичем (“зима з літом зустрічається і літо зиму поборить”), М. Маркевичем, П. Чубинським, О. Воропаєм та ін. Якщо під вечір потепліло, вважалося, що літо перемогло, і “зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима”. Саме тому цього дня, за свідченням М. Маркевича, дівчата збиралися гуртами й починали співати веснянки, закликаючи весну, — як розповідала мені одна бабуся з Житомирщини, — стоячи босими ногами на проталинах або й на снігу! За висловом Івана Франка, релігія первісного чоловіка була його поезією, а поезія — релігією. Справді, найкращим виявом язичництва були антропоморфні уявлення про сили і явища природи (згадаймо статтю О. Шалак “Під крилом у Янгола. Народні уявлення про Сонце”, надруковану в числі 2 “Слова Просвіти” за 2006 р.) Це високохудожні поетичні образи, які створила народна уява, якими вона живить фольклорні твори: казки, легенди, пісні. Звичайно, тут теж є елемент віри, але він настільки слабкий, що й сам оповідач уже не сприймає художній образ як предмет поклоніння, а лише як художній образ. Це саме те язичництво, яке влилось у літературу, зокрема поезію, музику, інші види мистецтва, яке прикрашає наше життя, надає самобутнього, національного колориту нашій культурі. Персоніфікації (уособлення) сил природи (Вітер, Дощ, Мороз), пір року (Зима, Весна, Літо, Осінь), місяців (Март, Апріль і Май), днів тижня (Неділя, П’ятниця, Середа), навіть категорій часу (“добра година”, “зла година”) як зародок політеїзму, тобто, багатобожжя, характерні для всіх народів, особливо слов’янських, але ці вірування давно перейшли в поезію, і важко зараз знайти людину, яка б вірила в те, що “сонце має очі, рот і ніс”, а весна — це красива дівчина в зеленому вінку. Поетичні уявлення про зміну пір року якраз були пов’язані зі святом Стрітення — вірування в те, що цього дня зустрічаються зима з весною або з літом, зафіксував П. Чубинський на Поділлі й Слобожанщині. Звичайно, вони не мають ані найменшого стосунку до християнського свята. Цитатою з 1 тому “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край” (Спб, 1872) хочу закінчити розмову про Стрітення: “Ушицкий уезд. Относительно борьбы зимы с летом народ рассказывает следующее: около зачатия св. Анны (22 грудня. — Л. І.) зима сходится с летом; зима хорошо одета, “в сім кожухів” (тулупов), а лето в одной только “сорочци” (рубахе). Они начинают между собой спор. Лето и говорит зиме: — Я лучше тебя, потому что от меня все для жизни человека: хлеб, овощи; у меня все люди свободны и веселы, я всех кормлю, а ты только сгоняешь людей в кучу,
как свиней, и они теснятся для того только, чтобы нагреться. А зима говорит: — Если бы не я, то ты бы не паршивело. — И так они спорят до Сретения (2 февраля), после чего расходятся. Литинский уезд. Лето и зима представляются живыми существами. Лето олицетворяют в виде молодой девушки, а зиму — в виде старухи, с огромными зубами и костлявыми пальцами. Девушкалето очень щедра и богата, а старуха-зима чрезмерно скупа и бедна. Существует верование, что в праздник Сретение Господня личности эти встречаются и ведут между собой такой разговор: “Девушка-лето спрашивает старуху-зиму: — Зачем ты уходишь из такой-то стороны, и что ты доброго там сделала? — Нечего мне уже быть там, — отвечает зима, — все, что было, я съела, истощила все амбары, клуни и склады и теперь, думаю, не скоро все это пополнится. Девушка-лето говорит: — Жаль мне тех людей, — нужно спешить к ним, я всем, чем могу, их подарую!” Харьковский уезд. “Іде літо проти зіми і несе квіточку таку гарну-гарну, а зіма несе казанок льоду. Літо як тилько показало свою квіточку, так лід той у одну минуту і розстав. А на зіму — уже іде зіма проти літа у кожусі і червоних чоботях, в капелюсі і в руковицях; як показала свій лід, так тая квітка так у одну минуту і обсипалась”. Цікаві вірування зафіксував у 30—40-х роках XX ст. на Черкащині етнограф Олекса Воропай: “В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо — де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою: — Боже поможи тобі, зимо! — каже літо. — Дай Боже здоров’я! — відповідає зима.
Сергій Васильківський. Взимку в селі Опішня
— Бач, зимо, — дорікає літо, — що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила! За народним віруванням літо зустрічається з зимою двічі на рік: на Стрітення — 15 лютого, та вдень Святої Анни — 3 грудня восени (очевидно, це більше було приурочено до свята Введення, 4 грудня, яке є початком різдвяного циклу. — Л. І.). Весною зима — стара баба, а літо — молода дівчина. Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде. Кожух на бабі-зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри прогризли, із тих дір сиве волосся стирчить. У руках зима несе надщерблений горщик із льодом, а через плечі в неї порожнісінька торба. У літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта — весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці. При зустрічі на Стрітення стара зима і молоде літо сперечаються між собою, — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше — літо пересилило зиму, а якщо холодніше — зима. Подібні вірування довелося фіксувати й мені на Київщині, Полтавщині, Хмельниччині в кінці XX ст. Такий образ літа знаходимо і на книжкових гравюрах XVII—XVIII ст. Це свідчить про те, що вже тоді він був опоетизований і втратив своє первинне значення. Про те, що зима справді була колись божеством, якому поклонялися і навіть творили жертвоприношення всі народи Європи, про обряди й ритуали, пов’язані з цим, їхню справжню й уявну “українськість”, трансформацію у фольклорі, — поговоримо в наступних статтях. На завершення розмови про персоніфікацію явищ природи й часових категорій я хочу подати шедевральний твір — уривок із листа Катерини Білокур до мистецтвознавця Степана Андрійовича Таранущенка, написаного в березні 1956 р. Художниця вводить нас у чарівний світ вірувань своїх односельців — мешканців с. Богданівка Яготинського р-ну Київської обл. (колишня Полтавська губ.). Завершую уривком ще й тому, що якраз цього року “всеїдний тиждень”, про який ідеться (коли опускається піст у середу і в п’ятницю, то весь тиждень можна все їсти) за церковним календарем випадає на час від 12 по 19 лютого. “Це ще давно-давно, ще як була я малою та молодою, і були ще живі мій дід і баба, та і сусіди такі ж самі старі, ті старі давні люди, які держались різних стародавніх звичаїв, казок і приказок, — так от у тих старих людей був такий тиждень, що звався масницею, а той тиждень, що перед масницею — пущальний, а той тиждень, що перед пущальним — усеїдна. То було як підніметься завірюха на перших днях того тижня, що зветься усеїдна, то вони і кажуть: оце усеїдна їде в гості; а як підніметься на послідніх днях, то кажуть, що це усеїдна їде з гостей. Ну, а як підніметься вже на пущальному та ще і таке, що не видно ні землі, ні неба, — така уже велика завірюха, — так кажуть, що це усеїдна їхала з гостей та загубила дитину, так оце, мов, шукає тії дитини, — так ото підняла. Так оце ж і я вам пишу листа в таку годину, що уже усеїдна у гостях побула і назад вернулась, та тільки, видно, без халепи не обійшлося, мабуть-таки, усеїдна загубила свою дитину, бо оце як почала я цього листа писати, так таке надворі піднялось, що нехай Бог і милує, не видно і світа білого. Мабуть, усі вітри піднялись та й пішли-полетіли усеїдні допомогти дитяточки тії шукати...”
z
Людмила ІВАННІКОВА
Стрітення. 1929. Із празникового ряду головного іконостаса Успенського собору Києво(Печерської лаври
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
