Абетка відомих імен · с. 10сторінка оригіналу ↗
АНАТОЛІЙ ПОГРІБНИЙ: «ЦЕ ТЕ, ДЛЯ ЧОГО Я
Слово Просвіти, №07 за 2006 рік
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Т. ШЕВЧЕНКА
На адресу радіопередачі Анатолія Погрібного “Якби ми вчились так, як треба” листи надходять з усієї України. Тут і вдячність, і побажання, і туга за усім українським — призабутим і спаплюженим. “Просто важко передати словом, як ми вдячні Вам за Вашу нелегку працю”, “Ваші передачі лікують моє хворе серце, дають мені сили”, “Ваші передачі згуртовують націю”, “Ведіть народ, кличте”, “Мені дуже подобаються Ваші передачі й Ваше ставлення до всього українського”, “Коли слухаєш Вашу передачу, душа болить, але сповнюється і надією, що кара Божа, якої зараз зазнає Україна, відійде в минуле. Тому, шановний, пане Анатолію, ведіть свої передачі частіше, наполегливо, переконливо, гордо, так, як Ви завжди їх ведете”, “Перемога буде за нами, коли є такі патріоти,
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Т.
— Григорію Джамаловичу! В очах багатьох Ви людина успішна. Хотілося б, аби Ви розповіли про справжні обставини, в яких Ви живете й працюєте. Цього року виповниться 12 років “Кур’єру Кривбасу”… — Жодним чином не можу вважати себе патріотом чи фанатом Кривого Рогу, бо приїхав сюди, коли було мені вже за тридцять. Як журналіст, сформувався після закінчення Одеського університету в чарівному місті над Південним Бугом — Вознесенську. До Кривого Рогу заманили перспективою отримати житло, і це був самісінький початок 80-х років, у повному розквіті — брежнєвський маразм. Я був коротко випусковим, а потім, десять років, — відповідальним секретарем міської газети. Давно вже наміряюся написати про тодішнє криворізьке журналістське зібрання. Буде це одночасно дуже сумна і так само іронічна історія. Багатьох із героїв майбутньої книжки життя розкидало по світах: Ізраїль, Америка, Європа. Ще хтось — на цвинтарі… Кривий Ріг — це нахабне, малоосвічене, позбавлене толерантності й культури гігантське робітниче селище. З іншого боку, Кривий Ріг любили Дмитро Яворницький і Адріян Кащенко. Тут бували Аполлон Скальковський, навіть родичі Пушкіна та останнього російського царя. Бюст Олександру ІІ для Кривого Рогу виготовляв знаменитий Олександр Опєкушин, автор низки пам’ятників Пушкіну. Тим часом Віктор Нєкрасов, дружиною якого була криворізька актриса, називав це місто “пустынным, почти миллионным”. Тут ніколи не було фахових істориків, тому так ніхто і не знає, коли місто засноване. Театр носить ім’я Шевченка, але десятиліттями тут ставлять “Сільву” і “Містера Ікс”. Краєзнавчий музей розміщується в крихітному будиночку. Ніхто ніколи не збирався відкривати тут картинних галерей чи нормальних концертних зал. Коли влада запросила на якийсь із ювілеїв вихідця з Кривого Рогу як Ви, пане професоре”, “Спасибі Вам. Вас слухає і любить багато народу”, “Хай Вас Бог благословляє”. Такі щирі відгуки, як, між іншим, і нарікання на кшталт “Добалакався вже до того, що закликає не тільки говорити, але й думати по-українськи”, тільки надихають плідні-
Я хочу, щоб ми відчули пульсування України. Анатолій Погрібний ше працювати на утвердження української мови. Ось і взявся доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, Вільної Української академії наук (Нью-Йорк), дійсний
Павла Глазового, то виступити йому запропонували в цирку. Він відмовився і грюкнув дверима. Після цього довгий час до Кривого Рогу він не приїжджав. У центрі міста встановлено погруддя Олександрові Полю, який першим став добувати тут руду, але, як мені не раз доводилося пересвідчуватися, майже ніхто не знає, кому ж це пам’ятник, а меморіальну дошку встановили на будинку, побудованому лише через десять років після смерті Поля. Просто саме цей будинок сподобався, хоча поруч стоїть справді Полівське помешкання. Чверть століття прожив у Кривому Розі жебраком лауреат Шевченківської премії художник Григорій Синиця. Він був інвалідом дитинства, ходив член Наукового Товариства імені Т. Шевченка, автор понад 20 книжок і сотень наукових статей, не літературну критику писати, а ділитися тим, що турбує. Так і створив “Розмови про наболіле”, “По зачарованому колу століть”, “Раз ми є, то де?” та “Поклик дужого чину”. Ці книжки й представили 9 лютого на авторському творчому вечорі Анатолія Погрібного в Будинку вчителя. І хоча привід був вагомий: висунення на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, голова ВУТ “Просвіта” П. Мовчан і голова Національної спілки письменників України В. Яворівський, які вели вечір, створили тут домашню атмосферу. Без пафосу вручив В. Яворівський А. Погрібному Почесну нагороду Спілки письменників, якось ніяково приймав і сам пан Анатолій квіти, мовляв, не ювілей. Щиро вітали автора артисти Едуард Драч, Василь Нечепа, “Берегиня”, постійні радіослухачі — родина Янівських. Щиро аплодували присутні, що сиділи навіть на сходах і стояли на балконах. Аби вони відчули “пульсування України”, Анатолій Погрібний звертався до отриманих з усіх куточків України листів. А найбільше пишуть з півдня, з Донбасу, з тих теренів, де українське винищили найстаранніше. Найвищою нагородою назвав А. Погрібний листи радіослухачів, уперше написані українською мовою, заяви про рішення послуговуватися рідною
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
