Культура без провінції · с. 12сторінка оригіналу ↗
«ЖИВІ ФОТОГРАФІЇ» З ФРАНЦУЗЬКИХ ВЕЧОРІВ
Слово Просвіти, №07 за 2006 рік
Посольство Франції в Україні та Французький культурний центр запропонували киянам новинки французького кінематографа. У чотирьох фільмах режисери представили сучасні погляди на життя французів різних поколінь.
Можна лише здогадуватися, як потішився б Луї Люм’єр, якби переглянув сучасні “живі фотографії”. Адже саме так далекого 1895 року в Парижі, в “Гранд кафе”, на бульварі Капуцинів, пан Люм’єр іменував свій винахід — проектор, за допомогою якого демонструвався фільм. Тоді він мав неабиякий успіх, хоч у його кіно були відсутні спецефекти, комп’ютерна графіка, без яких сьогодні не створюють жодного фільму. Стрічки 80-х років були коротенькі, 15—20 метрів, сеанс тривав 10—15 хвилин. Глядачів цікавив не так зміст, як незвичайне видовище. Оскільки кінотеатрів ще не було, то кіносеанси влаштовували в кафешантанах та інших розважальних закладах “легкого жанру”. Починаючи з 1903—1904 років, з’являються стаціонарні “електротеатри”, так звані ілюзіони. Відтоді ця розвага, вигадана французами, стає однією з найпопулярніших. А “живі фотографії” перетворюються на кіноіндустрію, яка переживає стрімкий розвиток. Згодом презентація стрічок у кафешантанах і навіть у кінотеатрах відходить у минуле, достойнішим місцем стає Каннський кінофестиваль, де кінокритики, актори, режисери переглядають відзняті стрічки, а найкращі з них нагороджують Золотою пальмовою гілкою. Франція не лише батьківщина кінофільму, а й країна, що випускає конкурентоспроможні стрічки й сьогодні. У цьому вже переконалися глядачі Москви й Санкт-Петербурга, які досі переповнені враженнями від фільму “Відок” (у головній ролі Жерар Депардьє), що недавно з’явився у російському кінопрокаті. Українським глядачам ще не пощастило подивитися цей новий шедевр французького кінематографа, натомість у кінотеатрі “Україна” на вечорах французького кіно були представлені чотири стрічки. Розпочалася культурна програма фільмом “Дитя” (режисери Жан-П’єр Дарденн та Люк Дарденн), який 2005 року на Каннському кінофестивалі отримав Золоту пальмову гілку. Без сумніву, однією з найпопулярніших тем сучасного кіно стає життя молоді. Вчинки головних героїв Бруно та Соні, які тільки-но стали молодими батьками, тримають глядача в напрузі протягом
95 хвилин. 20-річний Бруно живе одним днем, перепродуючи награбоване. Коли “товар” закінчується, він продає їхнього з Сонею сина Джиммі. Виникає запитання: де ж межа, яку не може переступити молодик? Саме у відповіді криється характерний присмак французького кіно: межа там, де її хоче бачити глядач. Стрічка залишає простір для роздумів і аналізу. Бруно потрапляє за ґрати, добровільно прийшовши до поліцейського відділку. Фінальна сцена — побачення Соні й Бруно у в’язниці, обоє плачуть. Та попри це, перегляд залишає по собі оптимістичний дух. Це ще одна характерна риса вечорів французького кіно. У літературі й кінематографі вже стало гарною традицією обговорювати життя жінок і чоловіків після тридцяти. Згадаймо роман сучасного британського письменника Майка Гейла “Скоро тридцять” або популярний серіал “Секс і місто”. Французький режисер Сесіль Телерман вирішила зробити свій внесок в обговорення теми “життя тридцятилітніх” і зняла комедію “Тридцять п’ять із лишком”. У героїнь фільму Жюльєтти, Флоранс і Марі життя сповнене аб-
КІНО солютно різних проблем: чоловік, який не заробляє грошей, деспотичні риси коханого або повна самотність. Та, незважаючи на це, вони жартують, прагнуть радіти життю, що неабияк їм допомагає. Вечори французького кіно запропонували українському глядачеві широку панораму сучасного життя, порушивши величезне розмаїття тем. Приміром, фільм “Йди, живи та зрос* тай”, присвячений таким актуальним сьогодні питанням расизму, війни на окупованих територіях. А стрічка “Один іде — другий залишається”, яка завершувала культурну програму — це драматична комедія, що спонукає знову і знову замислюватися над почуттями вічними. У ній — історія кохання, яке розставляє власні акценти. Хтось залишається, а хтось іде... Зазирнувши в особливий світ французького кінематографа, глядачі залишали кінотеатр із приємними враженнями та емоціями. Те, що вигадав колись Луї Люм’єр задля розваги, стало невід’ємною частинкою життя кожної людини. Тож французькі “живі фотографії” завжди матимуть свого глядача.
Марія ГОЛОВКО
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
