Палітра · с. 13сторінка оригіналу ↗
ТВОРЧІСТЬ — ЦЕ ПОСТІЙНИЙ ПОШУК
Слово Просвіти, №07 за 2006 рік
— Пане Анатолію, остання виставка стала для Вас віховою подією? — Так. Ця виставка має ретроспективний характер і складається з двох експозицій: живопису та графіки. Вона підсумовує мою творчу діяльність в образотворчому мистецтві. У серпні 2005 року у Національному музеї літератури відбулася тематична виставка “Сакральна архітектура Києва”, яка складалася тільки з офортів. Ще серед останніх експозицій, які були дуже важливими для мене, — це відкриття картинної галереї у Макарові, де представлено 80 творів 60-ти сучасних українських художників. Це колекція, яку я збирав протягом 30 років. Відкрити в районному центрі, на моїй Батьківщині таку галерею, що з часом має набути статусу державного художнього музею, — моя давня мрія. До речі, це перша в області картинна галерея, заснована приватною особою. Гадаю, це подія не тільки для Макарівського району, а й для області та України загалом. Якби в нас був такий рівень культури, як у європейських країнах! Я вже 15 років пропагую українське мистецтво в Німеччині, і в інших країнах проходили виставки — там чи не кожне село має свою картинну галерею. Це в нашу свідомість не вкладається… У нас не всюди є магазин чи бібліотека… А про картинну галерею — годі й мріяти. — Чим це пояснюєте? — Там вищий рівень культури населення. В Німеччині кожна людина достатньо освічена в образотворчому мистецтві, в літературі, музиці: кожен другий — або художник-аматор, або пише вірші чи прозу. А в Японії дитинка 12 годин на тиждень займається образотворчим мистецтвом. У нас — одну годину на тиждень і часто буває так, що ці уроки дають нефахівці, немає спеціалістів, які могли б прищепити смак до образотворчого мистецтва. У нас навіть серед інтелігенції часто переважають штамповані смаки: мусить бути доступний мотив — чи то захід сонця, чи лебеді на ставку, — аби все зрозуміло й чітко, як на фотографії. А де є пошук нового, експеримент, то вже люди не сприймають. Раніше я працював реалістично, писав акварелі, олійні роботи. Усі мої друзі-журналісти й поети за цим страшенно жалкують, кажуть: от тоді ти так гарно малював... Вони навіть не передбачають моменту творчого зросту. Це проблема дуже багатьох художників, які знаходять, як кажуть, свій стиль у мистецтві. Вважаю, що знайдення свого стилю — то кінець творчості, бо творчість — це постійний пошук. Інколи можна спостерігати: у виставковій залі виставлено, приміром, 50 картин, і коли кидаєш оком, — то всі ці твори є ніби суцільним полотном, усі писані одним кольором. Мистецтво вимагає іншого: кожен твір має бути вирішений оригінально, має бути віднайдене особливе поєднання фарб. Трапляються художники, які кладуть на підлогу десять полотен, одну фар-бочку замісив, мазнув на одному полотні, перейшов до іншого — і так усі десять. Воно швидко тоді малюється, дарувати можна багато. — Якщо стикаєтеся із нерозумін* ням Вашої творчості, чи це не лякає, не навіює сумніву? — Мене це не те що не лякає, ай не хвилює. Кожен творець має передусім задовольнити свої творчі чи духовні потреби, а якщо його зрозуміє хтось інший, — то це прекрасно. Поціновувачі знайдуться, хоч би в якому стилі художник працював. — Що висловлюєте своїми творами — це на рівні певної думки, ідеї,
Як звикле в мистецькому світі, хтось його хвалить, хтось — критикує. Та загалом усі визнають його виняткове вміння реалізовувати задумане, не зупиняти творчих поривів — і в мистецтві, і в громадській діяльності, і в стосунках із людьми — на рівні ідеї, задуму, а втілювати їх у конкретні справи. А ще всі захоплюються його унікальним умінням збирати навколо себе людей. А ще — його вокальними даними. Наш гість — заслужений художник України, лауреат і дипломант міжнародних премій та конкурсів, експерт Київської галереї “Мистецький курінь”, меценат Анатолій МАРЧУК. Нещодавно у галереї “Мистець” експонувалася виставка його творів. І кількість присутніх на її відкритті, і щирі слова пошани, висловлені ювілярові (митець перейшов 50-річний рубіж), і нагороди від Київського голови Олександра Омельченка й Святійшого Патріарха Філарета свідчать про те, що Анатолій Марчук — постать непересічна.
чи на рівні емоції, відчуття? Що є поштовхом для творчості? — Моє мистецтво — на рівні емоції. Воно є асоціативним. Метод мого живопису, як я кажу, експресивно-емоційно-авангардно-реалістичний. Авангардний підхід, але він — реалістичний, завжди там можна знайти певний мотив, проте залишається місце для фантазії глядача. — Кому мистецтво потрібно більше: митцеві — чи людям? — Насамперед митцеві. Художник має отримати задоволення від творчого процесу. Ця тема обговорювалася не раз, мовляв, мистецтво — для народу… Це неправда, фальш. Є такі художники, поети, які цілеспрямовано пишуть, щоб бути зрозумілими людьми... — Кон’юнктура? — Так. Це може пробивати на сльозу, але це — не є високе мис-
Бузок. Полотно, олія. 2005
тецтво. Можна підлаштовуватися під вимогу, під смак часу. Гетьманів малювати, Голодомор малювати — ія зміг би. Але для мене це кон’юнктура. — От ми й дійшли до чистого мистецтва… А що важить для вільного художника визнання, нагороди? — Тут уже інший аспект того, про що ми говорили: чи повинне мистецтво бути зрозумілим для народу. Якщо воно зрозуміле кимось, подобається і люди тебе шанують, — тоді ти отримуєш подвійне задоволення від того, що пережив, творячи. Визнання й нагороди не роблять художника ні кращим, ні гіршим. Найбільше ціную нагороди, які отримував на міжнародних художніх конкурсах, — бо це визнання професіоналів. А нагороду від патріарха Філарета, вважаю, я отримав не менш заслужено, тому що крім створення згадуваної вище виставки “Сакральна архітектура Києва”, яка отримала благословіння патріарха, я — автор проекту пам’ятника святителю Димитрію Ростовському (Данилу Тупталу), уродженцю Макарова. Пам’ятник невдовзі буде встановлено у Макарові, зараз за моєї ініціативи будуватиметься церква, також у своєму селі я зареєстрував церковну громаду. Коли про тебе говорять добре колеги, фахівці, — це найвище визнання. Я довго до цього йшов, бо свій шлях в образотворчому мистецтві почав досить пізно. Роблю все можливе, щоб моя рідна Козичанка розвивалася як мистецьке село, наповнювалася художниками. Тут уже мають ділянки під забудову відомий скульптор Володимир Шолудько і колекціонер Володимир Біляєв-Беленджер з Америки, який заснував мистецький фонд для підтримки українських художників. Я їм допомагаю, бо маю бажання не тільки малювати, а й збирати навколо себе людей. Я радів, коли власним коштом видав історію Козичанки чи створив герб свого села... — Розкажіть про це докладніше. — Геральдикою ніколи не займався, хоч і художник-графік. Та попросили, щоб я створив герб Макарівського району до 80-літнього ювілею району. І коли працював над цим, подумалося: а чому б не створити герб рідного села? Тож зробив. Лише Козичанка має при в’їзді встановлений герб. І я пишаюся цим. — Часто художники нарікають, що немає коштів для проведення виставок... — Грошей справді багато потрібно для будь-якої організації, не тільки художньої виставки... Мабуть, усе залежить від того, наскільки людина загалом може зорганізувати власне життя. Починаючи з 1986 року, коли закінчив Академію мистецтв, заробляю власною творчістю. Як говорить мені більшість колег, це майже нереально. Як вдається? А це саме вміння організувати своє життя. — Нині мистецький ринок наповнений, конкурентний. Художник повинен бути сам собі менеджером? — Бути менеджером, уміти спілкуватися з людьми, і, безперечно, мати високохудожні твори. Мені
Анатолій Марчук (праворуч) і його земляк народний артист України Анатолій Паламаренко щастить, що мої картини знаходять своїх поціновувачів і їх купують. Є в Україні коло людей, які збирають тільки моє мистецтво. Але більше цінуються мої роботи за кордоном. — Існує особливий механізм продажу за кордоном? — Твори демонструються в галереях або організовуються виставки. Звичайно ж, щоб зацікавити людей, ти мусиш ввести глядача у світ свого мистецтва, щоб воно було не тільки баченим, а й зрозумілим. Тоді інтерес до картин значно більший. Потрібна рекламна продукція: плакати, каталоги, проспекти, запрошення. Або ти сам це робиш, або за тебе це робить галерист чи менеджер. Також мені в Німеччині допомагають друзі. — Дехто стверджує, що займатися саморекламою — недостойно митця. — Для мене — нормально, бо якщо не реалізую свого твору, завтра не матиму можливості створювати новий і втілювати в життя інші проекти. Адже ті ж симпозіуми й пленери я проводжу за власний кошт. А людям треба створити умови для комфортного перебування... — Звідки ця Ваша активність і діловитість, це бажання діяти? На* віщо Вам усе це — галереї, пленери, церкви? Меценатство? Адже це рід* кісне явище — художник-меценат. — Напевне, це риса характеру, завжди мав бажання щось організовувати. А звідкіля воно береться, — важко сказати. Мабуть, від батька передалося і, звичайно ж, від мами. Батько був активним до фанатизму, мені до нього далеко. Усе ж дуже вдячний батькові за такі гени. Приємно, коли допомагаю друзям, наприклад, видав за свій кошт поетичну збірку Олександрові Кавуненку, який охарактеризував цей вчинок як вияв мистецького побратимства. Також видав збірку сестрі. Я не мільйонер, живу зі свого мистецтва. Якби в мене було більше грошей — я робив би ще більше. — А може, тут потреба... — Слави? Сам собі пояснити не можу. Наприклад, ця моя колекція картин... Я міг би її продати й заробити гроші (вона була оцінена за мінімальними цінами у 150 тисяч гривень), — та подарував землякам. Чи заради слави? Чи щоб мої земляки, особливо діти, бачили твори мистецтва? Бо я, коли був малим хлопцем, такої можливості не мав. А якщо люди славитимуть за добрі справи — нехай славлять. — А якщо не стане слави? Якщо не будуть запрошувати, нагороджувати, якщо Марчук стане нецікавим? — Це неможливо, я в це не вірю. Якщо активно працюєш, займаєшся чи творчою працею, чи громадською
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
