Пам’ять · с. 15сторінка оригіналу ↗
І НІХТО НАМ ЇЇ НЕ ЗАМІНИТЬ...
Слово Просвіти, №07 за 2006 рік
РОКОВИНИ
Ось уже майже рік, як немає з нами славетної співачки, народної артистки України, кавалера всіх орденів княгині Ольги, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка й літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка “Осіннє золото”, Героя України — незабутньої Чураївни, Берегині української пісні — Раїси Кириченко. Але живе вона в серцях народу своєю чарівною піснею. Доля артистки була складною, і лише пісня підтримувала й рятувала її у скрутну хвилину. Як писала в своїй книзі Раїса Кириченко: “Досі відчуваю, як боліла душа в батька і в мами, що не могли нас нагодувати, не могли одягти і взути, дати того, що потребують малі діти”. (А їх у сім’ї було п’ятеро: чотири брати і Рая). Багато горя довелося зазнати цій родині. Старший брат Сашко не повернувся з армії — загинув, 1962 року помирає батько. Через деякий час — знову горе в хаті: 1991-го помирає брат Жора, і знову незагоєні рани на серці мами. “Схиляюся перед вами, Матусю. Вашої сили вистачило на роботу в колгоспі й дати лад у своєму господарстві, а доброти — на всіх нас, дітей. На вас тримався і колгосп, і затишок у домі, і наше майбутнє. Тому, якщо випадали вільні дні, на крилах летіла до мами. Завжди намагалася полегшити її життя, підставити своє плече. На час відпустки мама і рідна хата заміняли мені всі курорти і всі моря”. І коли вже не стало й мами, Раїса Кириченко линула серцем до рідного села Кореща, до рідної оселі, де витає дух її мами, її тяжкого, але такого цікавого дитинства... 1958 рік — початок творчої діяльності Раїси Кириченко. У Кременчуку вона почала співати в народному хорі автомобільного заводу, де й працювала. Хор їздив із концертами по селах, де сценою були колгоспні поля й ферми під відкритим небом. Але справжня творчість почалася після зустрічі з Миколою Кириченком, який став її першим і світлим коханням, а згодом — чоловіком. Почали вони спільну діяльність із Полтавської філармонії. Микола — баяніст, Рая — співачка. 1963 року їх запрошує до себе художній керівник ансамблю “Льонок” Анатолій Пашкевич. Так і проходила свою пісенну школу Раїса Кириченко — на репетиціях і на сцені, прислухаючись до кожного слова художнього керівника. Тож школа “Льонка” й Анатолія Пашкевича стала для неї добрим помічником при вступі на ди-
Автопортрет митця ригентський факультет Харківського інституту мистецтв. З Анатолієм Пашкевичем доля знову звела в Черкаському народному хорі, яким на той час він керував. Багато пісень композитор написав саме для Раїси Кириченко. Немає вже цих прекрасних митців — перших лауреатів літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка, та живе їхня пісня. Хоч насторожено зустріли Раїсу в Черкаському хорі, але саме тут вона розкрилася як співачка, яка співала не лише голосом, а й душею. Саме в Черкаському хорі вона стала заслуженою, а потім і народною артисткою України. Хор із концертами об’їздив усю Україну й усі колишні республіки Союзу, побували й за кордоном. Раїса Кириченко згадувала, що доводилося подорожувати в тяжких умовах. Спали не в готелях, а у вагонах, тут і їжу готували, але з великим задоволенням виступали будь-де, не вимагаючи кращих майданчиків і мерседесів. Але Раїсі Опанасівні хотілося більшого. Їй було вже замало місця в хорі, і вони з Миколою Кириченком створили художній колектив “Росава”, де вже самі добирали репертуар. Почали надходити запрошення співати з Оркестром народних інструментів, Естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення, з Духовим оркестром, де Раїса була першою солісткою. Працювала й педагогом у Полтавському музучилищі, створивши ансамбль “Чураївна”, де відтворила низку пісень Марусі Чурай, тож недаремно її називають Чураївною. Мабуть, саме важкі гастрольні умови й призвели до хвороби Раїси Кириченко. Ще в Черкасах зробили першу операцію. “Про свою хворобу я знала ще до операції і розуміла, яка доля мене чекає. Що залишалося робити, — скоритися, але це не для мене. І я пішла проти всього, визначеного природою. І коли хвороба знову підступала й потрібні були вже не одна, а багато складних операцій, я погодилася. Лікувалася в Київському інституті урології з 1996 року і вже з лікарні не виходила аж до того дня, коли була зроблена остання операція”, — говорила Раїса Опанасівна. Але, на жаль, здоров’я погіршилося: потрібне лікування за кордоном, яке коштує великих грошей, а де їх узяти? І тоді всі люди кинулися рятувати свою улюблену співачку. Гроші приносили просто в лікарню, — хто скільки міг. Друзі-співаки організовували концерти, кошти від яких перераховували на лікування Раїси Кириченко. Це був справді всенародний біль. І саме звичайні люди та друзі допомогли й організували поїздку до Німеччини, а не держава, для якої вона зробила так багато. А ось німець Бенно Аззоліні знайшов гроші для лікування в Німеччині. Він віддав під заставу свій будинок, аби внести завдаток за лікування Раїси Кириченко. Німці — народ пунктуальний, усе зробили швидко: візи й потрібні для виїзду документи — на відміну від наших чиновників, що зволікали з гарантійним листом, який обіцяли принести до німецького посольства. Але так ніхто його й не приніс, і німці на свій ризик видали документи, бо в Бремені хвору вже чекав літак і Бенно Аззоліні, — все вже було готове до операції. А потім ще стільки було перешкод, поки Раїсу відправили до Німеччини, про це дуже добре написала Лариса Король, яка працювала тоді у культурному центрі Ґете-інституту. Саме вони разом із Миколою Кириченком займалися відправкою нашої співачки за кордон і все зробили для того, щоб вона потрапила до Бремена. У Бремені, де Раїсі Кириченко зробили декілька операцій, її зігрівали любов чоловіка, щирі й лагідні усмішки німецьких лікарів. А Раїса так мужньо трималася, що професор Лізон залишив її долікуватися уже безкоштовно, а на прощання Раїса Опанасівна ще й заспівала їм пісню... Я захоплююся мужністю цієї жінки. Пам’ятаю, коли готувала програму до 75-річчя Дмитра Луценка, прекрасного лірика, поета-- пісняра, дуже хотіла, щоб Раїса Кириченко взяла участь у цій програмі, але вона тоді знову була в лікарні. Коли я до неї звернулася, співачка відповіла, що вшанувати “названого батька” — це “мій прямий обов’язок, моя шана і любов”, адже найбільше пісень вона виконувала на вірші цього поета. У них була справжня творча дружба. Багато зробила Раїса Кириченко і для рідного села. Побудувала для односельців церкву, про яку мріяла колись; школі, яку звели теж недавно, подарувала баян, піаніно й відкрила музичний клас. А в клубі, який колись будувала своїми руками, проходять зустрічі та концерти учнів Раїси Кириченко. І свій останній спочинок вона вибрала в селі, а не в Києві, бо хотіла бути ближче до своїх рідних, до своєї землі, до свого народу, який так любив її. Нещодавно в Палаці спорту відбувся Всеукраїнський пісенний фестиваль імені Раїси Кириченко “Я козачка твоя, Україно”. Дозвольте поділитися враженнями. По-перше, у цій великій і неестетичній залі проводити таке свято пісні просто неможливо, адже Раїса Кириченко ніколи тут не співала. Сцена була оформлена бідненько — лише емблемою фестивалю. Але якщо беремо для назви фестивалю таке величне ім’я, то чому б не нагадати глядачам і слухачам про творчий шлях Раїси Кириченко коротеньким відеофільмом, або хоча б оздобити відповідно сцену — портретом чи фотопортретом на тлі цієї емблеми. Освітлення просто жахливе, на сцені немилосердно гриміли динаміки: люди затуляли вуха, бо там щось шуміло, рипіло, і фонограми губилися серед величезної зали, яка була переповнена: люди йшли послухати справжню українську пісню. По-друге, якщо ми проводимо вечір пам’яті незабутньої Берегині української пісні, то чому так скупо було згадано її величне ім’я? Правда, завдяки народній артистці України Лідії Михайленко прозвучала улюблена пісня Раїси Кириченко “Моє рідне село”, а також дві пісні-присвяти “Зоре моя величава” Олега Марцинківського на вірші Миколи Луківа та “Моління за козачку” на вірші Вадима Крищенка в чудовому виконанні народного артиста України Іво Бобула. На жаль, із репертуару Раїси Кириченко не прозвучало жодної пісні. Правда, Черкаський народний хор та ансамбль із Полтави виконали декілька народних пісень, що викликали бурхливі овації в залі. Люди були обурені такою організацією фестивалю. Здавалося б, і пісні чудові, і співаки, назвати хоча б неперевершеного Володимира Гришка, Дмитра Гнатюка, Миколу Шопшу, Ніну Матвієнко, Віктора Шпортька, Надію Крутову-Шестак, Олександра Василенка, Іво Бобула й деяких молодих виконавців. А також талановитих дітей, які так професійно виконували свої твори, зокрема лауреати фестивалю — Едуард Романюта, який, як соловейко, проспівав “Аве, Марія”, Тетяна Комащенко виконала запальну пісню Олексія Чухрая “Чобітки”, і, звичайно ж, перспективна учениця Раїси Кириченко, яка й співає голосом своєї наставниці, наша пісенна надія — юна Наталочка Шинкаренко, яка разом із Миколою Кириченком виконала пісню “Червона ружа”, й інші виконавці, які гідно представили своє мистецтво. Звичайно, дуже добре, що такі фестивалі відбуваються, та прикро, що для вшанування співачки зі світовим ім’ям не знайшлося місця у Національному палаці “Україна”, де Раїса Опанасівна неодноразово виступала, чаруючи всіх своєю жіночою красою та магічною силою української пісні. І зробила вагомий внесок у розвиток української культури, пісні та духовності. Чому ж ми так швидко забуваємо про це? Прикро, що не вміємо цінувати й шанувати самих себе, свою українську душу, свою гордість, своїх співаків, свою культуру. І допоки ми відчуватимемо свою меншовартість, допоки будемо пасти задніх, а такі зали, як Палац “Україна”, обслуговуватимуть лише “грошові мішки” — ділків із сусідніх держав? І коли ж, урешті, престижні зали стануть доступними для справжнього мистецтва?
z
Лідія ЛУЦЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
