Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Буде спокій і буде сила, Буде щастя таке земне!..” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Павло ГІРНИК СРІБНА ПАМОРОЗЬ ДУМИ НІЧНОЇ

Слово Просвіти, №07 за 2009 рік

* * * Як літати — то тільки душами. Обійматися — то крильми. …Посідаймо отут, під грушею, де сиділи батьки й мами. Поговоримо і помовчимо, заспіваєм на все село. І по-божому, і по-вовчому, і по-всякому нам було. Бо не сила, а доля зрушила потихеньку — одна на всіх. Посідаймо собі під грушею, пом’янімо усіх живих. Бо й самі вже у вирій линемо, наче ниточка сирова. От і був хоч на мить людиною, яка плаче, а не вбива. * * * Хочу і маю відвагу йти самітно і бути собою. Б. І. Антонич Золота самота над пером, Срібна паморозь думи нічної, І молитва, відбита луною, І свіча над схололим Дністром… Мово рідна! Навіщо й мені Прорізаєш вуста осокою? Крижаніє папір під рукою. Уклякає душа при вогні. На пісні і на зорі ясні Над гіркою стрімкою водою, На грозу, що була молодою, Як розхлюпаний дзвін вдалині, Я повільно іду уночі, А мину стороною — Грім наосліп гукне і за мною І вогонь одійде від свічі. * * * Останній день, остання воля, Остання тиша на піску, І поминальна грудка солі На крижаному рушнику, І сірий вітер проти ночі, І тихе слово при кінці. І Україна очі в очі Стоїть зі свічкою в руці… * * * І тільки жар підків упав на луки — Серпневий кінь прогупотів у ніч. Не вичахай, пречиста моя муко, Такою ти й судилася мені. Люблю тебе. А все ніяк не звикну. Так само в невщухаючу грозу Я цілував би пустку в чорні вікна, Губами випікаючи сльозу. Ти блискавка, якої не вблагати. Та громом обізватись не мені. Сивіє жар осіннього багаття. А вітер попіл сіє по стерні. Минем і ми, як спалахи сліпучі, Як серпень цей, завійний, мов юга. …Палає пустка на самотній кручі — Вогонь до мене руки простяга. * * * І. М. Заграй мені, коли печаль насуне, Якого лиха пальці намовчать. Є душі дротяні, а єсть — як струни. Ось поведи смичком — і зазвучать. Одне життя тобі співає скрипка, А мабуть, що спиває не одне. Ой мамо-скрипко, скрипонько-покритко, Та ж носиш ти під серцем і мене. ґ Ще вистраждаєш, вимучиш, зголосиш, Ще сльози кинеш в ніженьки гульбі. І що той Бог, і що ті поголоси, Коли болить струні, а не тобі! Зціплю вуста і вже тебе не рушу. Нехай по нас трава чи й кропива. Чого ж ти плачеш в отемнілу душу? Який музика скрипку продава? Ще кожен звук ятриться, наче рана. Ще хтось тебе за серце перейма. Як душу сповідатимеш, Іване, Коли на ній живиночки нема?.. * * * …А як впали гуси на поле, бо крила їм пообмерзали, то багато хто з киями тоді ходив бити. З розмови Чуєш, брате-соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила. Похилили голівоньки, край дороги стали І дзьобами до порогу сніги прогортали. — Що ж ви, гуси-гусенята, поморили тіло? Підрізатиму вам крила, аби не летіли, Продаватиму у місті цілісіньку зиму, Купуватиму на старість добрячу лозину Та й битиму себе, дурня, аби не ридати… Стали гуси його сльози дзьобами втирати. Зимували, домерзали у дідовій хаті. А старий ходив по людях пшениці прохати. Насміялися сусіди із дурного діда — У самих щербата ложка суха до обіду, І самих нужда здавила — куди твоє діло! …Гуси тислися до діда і крилами гріли. До весни таки діждали, знялися над ставом, А старенького по тому за літо не стало. Чуєш, брате-соколику, — село стороною. Нема кому в цілім світі піти за труною. Налетіли дикі гуси, натрудили крила, Все шукали-виглядали старого Кирила. Чи їм тіло поболіло, чи неба замало, Чи почули, як над дідом земля западала? Ой ви, гуси-гусенята, птахи перелітні! Не знайти вже вам Кирила на оцьому світі, Не поплутати дзьобами сухенькі сивини, Не зігріти у могилі крилами своїми… * * * Скінчились муки, надія не ошукала… З щоденника С. Руданського Сповідаймося, друже, але не тужімо — Перелітна розмова серця виміта. Край твоєї дороги дощіє ожина. Край моєї дороги чорніє сльота. Поки наша зоря ще не впала на крицю, Поки вперта рука ще тримає перо, Є у нас Трахтемирів, козацька столиця, Що вже сунеться з кручі в зелений Дніпро, Є дорога далека, туман при долині, Є пісні незабуті, степи і гаї. Фото Ніни Гнатюк Творчий вечір Павла Гірника (праворуч) відбувся в Національному музеї Т. Г. Шевченка у Києві. Виступає Василь Портяк Є де вмерти — спасибі й на тому, Вкраїно. Упаду головою на руки твої. ТРУПА САДОВСЬКОГО Оце вже і вдома. Холоне під вітром калина, А біля калини упав сивий кінь на бігу… Пустіть ночувати, дорого і хуртовино, Нас так небагато сьогодні іде по снігу. Чи нас не палила одвічна нужда поодинці, Чи нам попід ребра дочасний мороз не вгорів, Коли ми вертались додому, як ті погорільці, Питаючи шлях у останніх сліпих кобзарів? І що буде потім? І хто ми тобі, Україно, — Причинні актори, пройдисвіти, знані будь-де, Чи тиха сльоза, нерозкаяна, неопалима, Яка ще тремтить на щоці, та ось-ось упаде? Оце вже і вдома… За комір накидає снігу, Ледь видні вузенькі сліди замете на полях. Пусти ночувати, країно ласкава і тиха, Де падають зорі і небо доточує шлях… * * * А я боюся знати, моя пташко, Що й ти колись засвітишся мені Так само незурочено і тяжко, Як срібна зірка в сивому вікні. А я боюся нині розуміти, Яка печаль між нами пролягла, І чути вітер, скрижанілий вітер, Що душу розтина на два крила. Бо я не владний над тобою, мово, І часом, проклинаючи знання, Так стережуся сказаного слова, Як блискавки, що цілить навмання. * * * Ніколи свого серця не щерби, Аби лише виспівувати гарно. Не промовчи Шевченка у собі. Не прокричи Стефаника задарма. Творив Тараса гнів, а не жура. А що поробиш, люде без’язикий, Коли з-за ґрат у душу зазира Твоя свобода, змучена до крику, Коли поети пнуться в паничі, І побратими цвенькають потроху, І кобза почорніла на плечі, Як домовина вбитої епохи?! Не возлюби себе. Не розгуби. Ні голосу, ні стогону, ні слуху. Шевченко йде дорогами доби І завжди обирає кручі духу. Іде і йтиме у тривожний час, І вже його не зупинить нікому. Ви чуєте? Минаючи Парнас, Шевченко повертається додому! * * * Відбери мені мову, Господи, Трохи пам’яті відбери — Буде вільно і буде просто Навзнак падати на вітри. Довго мовчки іти туманом, Посміхаючись в тихім сні, По якому ходила мама, По якому ходить мені. Забуватиму окрім болю, І Чернечої, і Дніпра Самовбивчу свою неволю І від неба, і від пера. Буде спокій і буде сила, Буде щастя таке земне!.. Тільки більше не буде сина… І навіщо мені мене? * * * Зозуленько моя, над тихою водою Уже не ти, а тінь, уже не тінь, а зойк. Текла оця ріка, мабуть, з палеозою І знову потече собі в палеозой. Підуть за нею в світ тополя і калина, Піде вода з криниць, сади і спориші. Питатимеш тоді хіба що тільки в глини, Чи треба Україні інакшої душі. Тече свята ріка — і вже не буде з нами, Вдивляється вогонь у небо не своє. З останніх рушників забутими словами І мертвим, і живим зозуля прокує. * * * Згасала свічка, і згасала ніч. Мені не спалось — слухав калатало. І вмер вогонь. І стелі — як не стало. І вітер ліг до ніг — холодний пес. Прислухався… А хтось і справді йде І будить обважнілу тишу. Та спить село. Дітей лише колишуть Натомлені до пісні матері. То все, мабуть, причулося вночі. Заскімлив пес — пригрівся. Засвітало. …Я сам був дзвоном. Серце калатало. Цю ніч і ти послухай, як себе. ОРАНКА Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні. Над ними знущався батіг і погонич: — Гаття, вороні, гат-тя! Крилами поле орали коні, Які обтяло життя. Чи ти вгамуєшся, ситий світе, Чи зійде віще зерно, Чи допоможе мені злетіти Крилате, але — ярмо?! Бо той погонич, і кінь, і крила — Це все моє і в мені. Гаття, мої коні. Гат-тя, мої милі! І падаю в борозні…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин