Пам’ять · “Геніям в очі зазирає тільки вічність”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ДО ПИТАННЯ «ПУШКІН І УКРАЇНА»
Слово Просвіти, №07 за 2009 рік
Народ — це мова. Щоразу, як великий твір перекладається іншою мовою, відбувається мовби нове втілення того народу. Скільки перекладів, стільки й перевтілень. Український народ уже сотні разів знову й знову народжувався у безлічі перекладів Шевченкових поезій. Шевченко безсмертний завдяки українській мові, а українська мова безсмертна завдяки Шевченку. Чи є в Шевченка слова “відтак”, “рвійно”, “сливе”, “покіль”, “буя”, “мрево”, “завше”, “затим”, “певний” (у значенні “деякий”), “котрий” (у значенні “який”), “тощо”? І чи є такі покручі в піснях і думах народних? А ми вперто засмічуємо таким “доробком” сторінки своїх писань. Ось уривок із сучасного роману про Шевченка. Автор пише: “Вірші його замучували. Вже третій місяць. Злива!.. Де б він не був, що б не робив, терзають душу, пестять і рвуться, рвуться на білий світ…” Одне слово “пестять” — і немає Шевченка. Не треба й дантесів. Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур’янів і козацького реготу. Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній. Він пишався своїм родом, дідом-гайдамакою, поколіннями предків-бунтарів, історією, народом. Рівний з рівними і пан між панами, визнавав тільки ієрархію розуму, талановитості й порядності. Ненавидів нездар, лакиз і паразитів. (У “Трьох лірниках”: “Нема хисту, то й не бреши”.) Природа дала йому життєрадісний дух, який помагав Шевченкові долати найтяжче горе і пережити страшні роки, а буйна уява і пам’ять рятували від зневіри, туги, розпачу. Рєпніна не бачила Тарасових очей, коли він прийшов до неї в Москві після заслання. Геніям в очі зазирає тільки вічність, і тільки вона бачить в них сліпучий блиск, велике сяйво. Про поетів найкраще сказав Гоголь: “Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это — огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его”. Ще він сказав, що справлені поети: “Точно разнозвонные колокола”. Чи знав Шевченко заздрощі? Чи боявся, що хтось напише краще за нього? Він не знав цього принизливого почуття. Дрібні душі вмирають і забуваються навіки, а справжня велич живе і торжествує. Коли Шевченко був у Вільні, йому, мабуть, показували базиліанський монастир, водній з келій якого ув’язнено було на півроку (жовтень 1823—березень 1824) А. Міцкевича за належність до таємничих товариств філоматів (друзів науки) і філаретів (друзів доброчинства). Тоді Петербург, смерть Пушкіна і його безсмертя, невмирущий дух декабристів… Згодом це проросло кирило-мефодіївцями і наміром змінити весь слов’янський світ. Чому в Шевченка жодного вірша про Київ? Петербург був столицею, там цар,
ПОЖЕРТВИ НА ТАРАСОВУ ЦЕРКВУ
Продовження. Початок у 2003–2007 рр., ч. 10, 15, 21, 24, 34, 49 за 2008 р.
Билявська, ім’я не вказано, м. Київ 500,00 Галак О. В., м. Київ 100,00 Коева О. М., смт Іванівка Одеської обл. 33,00 Марценюк-Кухарук М. Г., м. Київ 500,00 Маслова Д. О., м. Вінниця 50,00 Митюра В. І., м. Київ 100,00 Романенко Ю. М., м. Вінниця 50,00 Саратовкін І. Г., м. Харків 100,00 Саратовкіна Л. В., м. Харків 200,00 Сулима С. О., м. Луцьк 30,00 Тарабрина Л. В., с. Орлове Мелітопольського р-ну
1974—1984 рр.
Запорізької обл. 50,00 Трач М. М., м. Львів 200,00 Трофимчук М. І., м. Новоград-Волинський Житомирської обл. 150,00
Учні 8-Б класу спеціалізованої школи I—III ст. з поглибленим вивченням інформаційних технологій та технологічних дисциплін ім. О. Маковея м. Заліщиків Тернопільської обл. хочуть долучитися до великої всенародної справи — спорудження Тарасової церкви. Тож нехай храм патріотизму, національної гідності, а також віри, надії та любові доведе всьому світові, що українці — нація! З повагою Світлана Винницька
Безручко Тарас 10,00 Бензак Павло 5,00 Бурак Ігор 10,00 Винницька Світлана Степанівна, класний керівник 50,00
Асан ХУРШУТОВ, історик, культуролог, м. Ялта
Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звезды блещут. Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы.
Із травня 1820 р., коли двадцятирічний Олександр Пушкін їхав через Київ до місця своєї висилки — Катеринослава, надалі, з осені того самого року до кінця липня 1824- го, спершу дорогою на Північний Кавказ, а потім, замешкавши в Одесі й мандруючи Україною, мав безліч нагод живого спілкування з ліричною українською природою, з українцями. Ці зустрічі залишили помітний слід у поезії Пушкіна. Немає сумніву, що певні стереотипи масової свідомості росіян, точніше, правлячих кіл російського суспільства, представником яких був аристократ Пушкін, впливали на оцінку й художній опис поетом українців початку XVIII сторіччя у поемі “Полтава”, на його ставлення до натяку на загрозу, тоді ще нереальну, втрати Росією українських та білоруських земель. Однак не можна стверджувати, що оцінки і стереотипи Пушкіна повністю збігалися із загальноприйнятими. Творчість поета відобразила самий факт існування самобутнього українського етносу з його власною національною самосвідомістю та національною ідеєю. Вона — проста відповідь-спростування на вигадки деяких політичних провокаторів-українофобів, які й досі стверджують “штучність” самих понять “Україна” та “українці”. Характер українців, зокрема, запорозьких козаків, їхнє історично зумовлене ставлення до Росії, її державницьких порядків, що вступали у суперечність з українським національним досвідом, найповніше віддзеркалені в поемі “Полтава”, яку Пушкін, за його власним свідченням, хотів спершу назвати “Мазепа”.
Украйна глухо волновалась. Давно в ней искра разгоралась. Друзья кровавой старины Народной чаяли войны. ………………………… Теперь бы грянуть нам войною На ненавистную Москву!
Головний герой поеми, прагнучи скористатися своїм, як йому гадалось, історичним шансом, використовує для втілення задуму особливості демократичного козацького світогляду, занотовані в історичній пам’яті народу негативні приклади ставлення деспотичної Московії до вільнолюбних “синів неба” (етнонім “хохол” у тюрських мовах визначається як неба (кок) син (огул, оол). Старий гетьман і діє відповідно:
Его подосланные слуги: Там на Дону казачьи круги Они с Булавиным мутят, Там будят диких орд отвагу; Там за порогами Днепра Стращают буйную ватагу Самодержавием Петра.
Перед читачем у діях і словах бунтівного гетьмана визріває національна ідея-імператив хоч і спорідненого з росіянами, але іншого за етногенезом, національним характером і способом життя народу. У поемі досить об’єктивно показано існування ідеї незалежності України, планів і спроб її реалізації на початку XVIII cторіччя:
Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора…
1845 року видатний український історик Михайло Максимович, працями якого захоплювався Пушкін, у листі до свого “північного” друга-опонента Михайла Погодіна зазначив: “Мені приємно згадати, що про “Полтаву” Пушкіна я першим (1829) в “Атенеї” писав, як про поему народну та історичну”. (“Атеней” — тогочасний літературно-критичний журнал.) Те, що Пушкін глибоко цікавився українською історією, доводив у дослідженні відомий пушкініст, професор Юліан Оксман, який, зокрема, пише: “У паперах Пушкіна зберігся начерк, який точно фіксує схему якоїсь періодизації історії України. Цей начерк давно відомий з друку, але досі майже не привертав уваги дослідників”. Інтерес поета до української історії поглибився 1831 року в зв’язку з польським повстанням, що, під гаслом “За нашу і вашу свободу” поширилось на землі Правобережної України. Не забуваймо, що Пушкін жив у часи найвищої військової могутності Росії, був свідком її звитяжних воєн проти Османської імперії (“Кто покорил вершины Тавра”), Персії (“Пред кем смирилась Эривань”, її колоніального просування на північному заході, півдні, Далекому Сході (“От финских хладных скал до пламенной Колхиды”, “…от потрясенного Кремля до стен недвижного Китая”), врешті, її перемоги над самим Наполеоном. Уся ця великодержавницька пиха, якою була пройнята правляча верхівка Петербурга, не могла не зачепити свідомості навіть далекого від політики Пушкіна, що видно і в “Полтаві”, і в сумнозвісних віршах “Бородинская годовщина” та “Клеветникам России”. Одначе, він не перебував в ейфорії, передчуваючи нелегкі випробування для Росії у майбутньому, її можливий геополітичний відступ:
Куда отдвинем строй твердынь? За Буг, до Ворсклы, до Лимана? За кем останется Волынь? За кем наследие Богдана?
Поет добре усвідомлював, що Україна існує як арена зіткнення цивілізацій та як країна, розташована на дотичній західнохристиянського та русько-християнського світів. Він визначає межі можливого відступу імперії — від Західного Бугу, нинішнього українсько-польського кордону, Ворскли на добре знайомій Пушкіну Полтавщині, населення якої й тоді, й нині розділене в орієнтації на Схід або ж на Захід, і, врешті-решт, до Лиману, близько східного кордону теперішньої України. Так само і пушкінська формула-образ “наследие Богдана” має різнорівневе смислове тлумачення. Це Україна як культурно-історична цілісність, що намагалася самовизначитись як незалежна держава усередині XVII cторіччя в результаті переможної війни українських козаків проти гніту Речі Посполитої. Це сама ідея самостійності, що заглиблювалась корінням в історію Запорозької Січі. Це і певна політична традиція, геополітичний вибір, що був не до кінця реалізований Хмельницьким та його наступниками. Нині “наследие Богдана” по-різному сприймають у різних частинах України народні маси й “еліти”. Продовжуючи роздуми, Пушкін запитує себе й читача:
Наш Киев дряхлый, златоглавый, Сей пращур русских городов Сроднит ли с буйною Варшавой Святыню всех своих гробов?
У цих, актуальних і сьогодні рядках — визнання особливого статусу Києва, який позиціонує себе окремо від Москви та Петербурга, давньої багатовекторності українського політикуму, припущення думки про можливу відмову Києва від “наследия Богдана”. Пушкін, попри своє виховання і погляди, вмів ставитися до інших народів (навіть тих, хто, відстоюючи свою самобутність та волю, мусили протистояти могутній імперії, чи ж тих, хто у недалекому минулому були її рівними суперниками) як до природних людських колективів, кожен з яких мав свою “національну душу” і право на збереження власного життєустрою.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
