Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Дитяча сторінка · “Світ який — мереживо казкове! Світ який — ні краю, ні кінця!” Василь Симоненко · с. 15сторінка оригіналу ↗

ДІТИ НЕБА, ЗЕМЛІ І ВОДИ

Слово Просвіти, №07 за 2009 рік

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО КОМАШКА ЗАВБІЛЬШКИ З МАЧИНКУ — От добре бути таким малесеньким-манесеньким, як мачинка, — сказав неповороткий індик Гиндя. — Заберешся куди тільки захочеш, навіть у порцелянову чашечку білої конвалії, і ніхто тебе там не знайде… А тут стоїш посеред двору, як опудало, — і всі тебе ж бачать… — Зате й усі тебе чують: “Гир-гир-гир! Гир-гир-гир!” Там, у порцеляновій чашечці білої конвалії, таких звуків у тебе не вийшло б. У порцеляновій чашечці й звук порцеляновий… біленький, ніжний, — сказала комашка завбільшки з мачинку. — Ось ти мене розчулив самою згадкою про той дивний музичний куточок. Люблю там бувати. О-о, як я люблю розкошувати у тому білостінному храмі. Ти ж, Гиндю, навіть не уявляєш, як то цікаво. Не уявляєш. Гиндя стояв собі та слухав малу щебетушечку. Слухав, бо й справді не міг уявити всього того, що вона розповідала. І тільки аби не здатися якимось мовчазним невтямком, іноді підтакував малій: — Гир-гир-гир! Так-так-так!.. — Ото залітаєш до порцелянової чашечки, станеш на дні, глянеш — а в чашечці біло та гарно. Засвітило сонце — порцелянова чашечка замерехтіла живим сяйвом, по стінах сонячні зайчики плигають, ана білій високій колоні, що посередині стоїть, золота корона блищить. Вилетиш на ту колону, а то медок на тичинці поблискує. Що вже добрий та пахучий! Поласуєш трохи медком — так і хочеться по тому білому храмові політати. Отут і починається найщасливіша мить, бо такої музики я ніде не чула. Ой Гиндю, Гиндю, то такі чарівні звуки… Ледве махнеш крильцями, а вони й розсипались перелунням по білих стінах білого храму. Я дужче замахаю — тонко-тонко розлягається, мов дзвенить, мерехтіння сонячного зайчика: “З-з-зз…” Отак швидше-повільніше погойдаюсь у повітрі, а тоді принишкну — а перелуння коливається втому білосяйному палаці… коливається і виплітається у найтоншу милу музику білого світу… — Гир-гир-гир! Так-так-так… — О Гиндю, я не стримаюсь і зараз же полечу в порцелянову чашечку білої конвалії. І сама намилуюся тією чарівною музикою, і тобі на крильцях трохи тих гарнюніх звуків принесу… У самісіньке вушко тобі занесу, аби ти почув… — Гир-гир-гир! Так-так-так… Полетіла комашка завбільшки з мачинку до порцелянового білого храму, а індик Гиндя стояв собі посеред двору, розпустивши віялом хвіст, і думав: “От добре бути таким малесеньким-манесеньким, як мачинка…” ДОБРІ ЛИЦАРІ Довгою дорогою ідуть муравлики. Розвідники донесли, що коло пенька Великого Зайця в торішньому листі лежить чимала смачна кислиця. Тепер усі взялися до роботи, щоб завидна перенести її до господи. Довгою колоною ідуть муравлики. Та враз налетіла жовна і багатьох поклювала. Як раптово вона з’явилась, так раптово і зникла. Зійшлися докупи муравлики тай засумували: — Як далі бути? Як урятуватися від напасниці? Дорога до кислиць нічим не прикрита, й жовна може будь-якої хвилини напасти… Стоять муравлики та й журяться. Коли це з-під листочків голос: — Не журіться, любі трударики, ми вам допоможемо. — А хто ви? — Ми добрі лицарі, а люди нас називають рястом. Вийшли з-під листочків добрі лицарі та й стали понад стежкою до пенька Великого Зайця. Самі високі, в зеленому вбранні, а на головах по десять шоломів рожевих. Наткнулася жовна до муравликів — аж бачить: грізні лицарі стоять, шоломи, як багнети. О-о, непереливки їй — треба тікати. А муравлики тільки сміються: “У цих лицарів навіть зброї нема”. Та й пригощають своїх оборонців настояним за зиму медом великої кислиці. А із села прилетіли дударики з золотими крильцями, золотими пасочками і золотими дудами. Посідали вони добрим лицарям на плечі й грають: Ду-у-у-ду-у-у-ду-у-у…. Добрі лицарі заслухалися та й розчулились: порозчиняли свої шоломи, а в шоломах повно меду. Ду-у, ду-у, ду-у-у, Пісенька на меду-у-у, — ще веселіше заграли дударики. Почула це жовна та як закричить: — Бджо-о-о-ли!.. — і з переляку тільки зашуміла. Так і досі до муравликів не потикається. КОНИК КОНИКОВІ БРАТ Плигнув зелений коник із травинки на травинку — ой зелено, ой гарно як навколо. Плигнув ще — на високу билинку сів. А з билинки ще далі видно. А трава он проти сонечка вилискує та хвилюється. Он які хвильки вітерець по траві жене. “Ану я просто в ті хвильки пірну”, — думає зелений коник. Та плиг! — на зелену хвильку лискучу сів. Вона його ж гойдає, гойдає, а він плиг! — та й на іншу сів. Ще гойдливішу. Гойдь-гойдь! Усе вгору та вниз, угору та вниз. Коник зелений плигнув далі — аж на щось тверде попав. Сюди — круть, туди — круть, на всі боки роздивляється. — І що воно таке? — сам себе питає вголос. — Як що? Підкова. Моя підкова. Глянув зелений коник, а перед ним ціла гора стоїть на чотирьох ногах, ще й головою махає. — Хто ти такий? — питає зелений. — Коник. — Ні, я — коник. — І ти коник, і я коник. Тільки ти зелений, ая гнідий. — А чого ж я маленький, а ти — як гора? — Бо ти живеш у траві, а я у стайні. — Та і ти ж прийшов у траву. — Це я попастися прийшов. — А що, ти траву їси? — Атож. — А мене не з’їси? — Ні-і-і… я чемний. Живини не вживаю. Мені трава зелена — найдобріша. — А що ж оце таке, на чому я сиджу? — Підкова. — А її коні їдять? — Ні, носять. — На спині? — Ой який ти, не збагнеш… На нозі. Коли настає зима, ти ховаєшся десь у дупло, а ми мусимо й по холоду ходити, щось возити. А надворі слизько, наші копита ковзають… — Які копита? — А глянь мені на ногу. В тебе на нозі пружинка — щоб легше плигати, а в мене — рогове копито, щоб твердіше стояти. А щоб ми не спотикалися на льоду йне падали, то господар до того копита прибиває підкову. — Чим прибиває? Цвяхами? — Атож, вухналями. — І тобі не болить? — Тут треба вибирати: пожалієш копита — голову розіб’єш… А так і копита ціліші, й підківки коп-копкоп. Аж дзвенять. — О-о-о, ця підкова така тверда. — Бо залізна. — Я тільки сиджу на ній, і то тверда. А тобі на ногах… А як на щось живе наступиш? — А взимку все живе спить. Це тільки ми та люди товчемося. А на літо господар мені підкови знімає. Тож не бійся!… — Та я й не… — І маєш знати, зелений конику: ми, гніді, вороні, сірі коні, дуже обережні й добрі. Чи вдень, чи вночі, знай: кінь ніколи не наступить на луках ні пташки, ні ящірки, ні коника. Така вже вдача… — Виходить, коник коникові брат? — Авжеж. Неодмінно. А люди ще кажуть: хто знайде підкову, той щасливий. Ось ти… — …і щасливий. — Плигай мені на спину — покатаю. Зелений коник плигнув Гнідкові на спину, Гнідко побіг кружка луками, луками. А зелений коник сидів верхи на Гнідкові й весело гукав: — Я щасли-и-ивий! Коник коникові брат! БІЛЕ — Біле, біле, біле, — грайливо лепече гайворон на вербі, — а що таке біле? А тоді думає, думає, думає. Ізнов як зателенькає: — Біле, біле, біле, біле… І що таке біле? Аж тут хлопчик іде. Підводить голову вгору: — Це ти мене питаєш? — Те-бе, те-бе… — Гм… Як тобі й сказати… — Як, як, як… — Добре, спускайся на нижчу гілку, я тобі покажу. — А не… — Спускайся, не бійся. Не зачеплю. Ось так… Тепер нищечком дивися он туди. Бачиш? На білому пеньочку сидить білий котик і білою лапкою ловить білу сніжинку. Ловить і ловить… — …та ніяк не спіймає. А я ось… — мах! і теж не спіймав, тільки сам похитнувся. — Дарма, я краще по-своєму! — та як махнув чорним крилом, то й усі білі сніжинки від себе відігнав. — Посидь, братику, тихо та помилуйся, як на білому пеньочку сидить білий котик і білою лапкою ловить білі сніжинки. Що вловить, то вона й розтане… До речі, а де ти почув оце “біле”? — Тут, тут, тут… Ішла собі дівчинка та як вигукне: “Ой, яке біле все!..” — Біле та гарне, — додав хлопчик та й пішов собі. А гайворон: — Гар-не, гар-не, гар-не, гар-не… ТРИ ЛІХТАРИКИ В ТЕМНОМУ ЛІСІ Було темно-темно в лісі. Навіть пташки не співали, муравлики з дому не виходили, а метелики спали. Тоді з-під землі вийшли три зелені хлопчики. Вони засвітили білі ліхтарики, що були в них на голові, — і в лісі стало видно. Виглянув один муравлик у вікно: — Гей, браття, надворі вже день. Повибігали усі муравлики — світло та ясно. Пораділи вони й почимчикували вервечкою на полювання. Позліталися птахи й заспівали. А метелики сплять. — От лінивці! — сказали три ліхтарики та й стали їх будити. Під-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин