Читацьке віче · “Хочеш стати досконалішим — досконало вивчи мову!” · с. 6сторінка оригіналу ↗
ПОВЧІМОСЯ У ЧЕХІВ ТА ЄВРЕЇВ!
Слово Просвіти, №07 за 2011 рік
Із любов’ю синівською Без пихи та зненавиди Говоріть українською, Щоби душу не збавити.
Не чужою — дідівською, Бо себе не обдурите! — Говоріть українською, Українською думайте.
Василь ГОДЯК, м. Соснівка Львівської обл.
21 лютого — День рідної мови. У цей день 1952 року в Бангладеш (держава на північному сході Індії у нижній течії та гирлах рік Брахманутри і Гангу) було жорстоко розстріляно демонстрацію захисників мови банго, які вимагали визнання рідної мови державною. Через 47 років, у жовтні 1999 року, на 30'й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було встановлено відзначення Міжнародного дня рідної мови і приуроче'-но цей день до трагічних подій 21 лютого в Бенгалії. Мовна ситуація, яка склалася нині в Ук' раїні, не краща, ніж у Чехії на початку ХХ сто' ліття. Беру із книжкової полиці книжечку “Сі' лезькі пісні” Петра Безруча і вкотре перечи' тую вірш “Бернард Жар”, у якому автор “дає ляпаса всім ренегатам усіх епох і народів” (Володимир Житник). “Бернард Жар із Фридка” став Жором і робить усе, щоб му' жицької мови у його домі не чули. Гості в дім, матір — із дому, щоб “не червоніти син' кові” за її мужицьку мову. Ніяк не діждеться тої днини, коли винищать отой проклятий звичай говорити на нестерпній йому мові. Лише на смертному одрі “гомонить він му' жицькою мовою щось в маячні”. Чи не за ре' негатство передчасно скосила його смерть. “Панською мовою молиться хор, і панською мовою хрест промовляє”.
“А хто це придибав на цвинтар тихенько? Пани розійшлися — з’явилася мати. Мужицькою мовою молиться ненька (то в неї не впертість або непокора — Не вміє інакше: вродилась у горах!), Шепоче свої молитви ледве чутно, Щоб не розгнівити, з труни не підняти Небіжчика сина Бернарда Жора”.
“Пане докторе, буду Вам дуже вдячний, якщо надрукуєте того вірша. Я хотів у нім схарактеризувати фридецьких ренегатів”… Такого вірша і листа більш ніж сто років тому одержав редактор празького політич' ного тижневика “Час” від поета Петра Без' руча. Це був крик зраненої душі великого патріота, будителя чехів. Прочитав збірочку і задумався, скільки у нас отих Жарів'Жорів, скільки моляться чу' жинецькою мовою, і тією ж мовою промов' ляють хрести на могилах. А скільки ще зайд, що не терплять “собачої мови” не те що у своєму домі, а й в усій Україні. За своє життя я одержав десятки таких ляпасів, як і Петро Безруч: увесь час жив і працював у російськомовному середовищі, звичайно, що в Україні, а користувався вик' лючно українською. Сорок п’ять років тому йду з п’ятирічною дочкою. Розмовляємо. Назустріч наступає на мене “визволитель” і сичить мені в обличчя: “Дурак, зачем кале' чишь своего ребенка. Он все равно по'рус' ски будет говорить”. А вже напередодні здобуття Україною незалежності мій знайомий Михальченко9в цинічно заявив: “Рано Горбачев начал пе' рестройку. Надо было подождать лет 25— 30, и вы (мав на увазі Західну Україну) были бы как Донбасс. Вот тогда и можно было бы перестраиваться”. Не дивуюся цим ренегатам і шовіністам. Вони не усвідомлюють, що ганьблять себе, росіян, і Росію. Дивуюся порядним росія' нам, а їх переважна більшість, що терплять із'поміж себе отаких типів, що терплять оту “п’яту колону”, яка не дає і не дасть, поки іс' нує, стати Росії демократичною. Але повернімося до Чехії. На час здо' буття незалежності 1918 року стан націо' нальної мови у цій країні був такий, як у Донбасі в наші дні. Чеською мовою корис' тувався лише невеликий відсоток селян і дехто з інтелігенції. Збувалося пророцтво' переконання Фрідріха Енгельса, який у 50'х роках позаминулого століття писав, що на землях західних та південних сло' в’ян повинна повністю запанувати німець' ка мова, нехай навіть ще сто років дехто користуватиметься своєю. На щастя, це пророцтво'бажання не збулося. Завдяки рішучим діям першого Президента Чехо' Словаччини Томаша Масарика і керовано' го ним парламенту почалося мовне від' родження. Чеській мові було надано статус державної, чехів, які не знали своєї мови, посадили за шкільні парти; освітні, адмі' ністративні й культурні заклади переведе'-но на чеську мову. І через декілька літ уся Чехія заговорила рідною мовою. Тут варто додати, що чехи — не українці, а Австрія — не Росія. Опору національному відроджен' ню на землях, що до Першої світової війни входили до складу Австро'Угорської імпе' рії і здобули незалежність, з боку колиш' ньої метрополії не було. П’ятої колони теж. Вона (п’ята колона) була організована вже напередодні Другої світової і не Австрією, а гітлерівською Німеччиною. Допомогла спочатку розчленувати, а невдовзі й загар' бати Чехію, але знищити національну мову вже була безсила. Інший приклад в історії: майже мертва мова євреїв — іврит — за рішучих дій лідерів народу відродилася. До 20'х років минулого століття цю мову знало не більше кількох ти' сяч рабинів. Євреї на поселеннях користува' лися мовою ідиш — південно'німецьким діа' лектом із домішками івриту, або мовами на' родів, серед яких жили. У багатонаціональ' них державах — мовою панівної нації. Після Першої світової війни Велика Бри' танія, одержавши мандат на управління Па' лестиною, дозволила євреям повертатися на землю своїх прапрадідів, з якої у VII сто' літті н. е. їх вигнали араби. Із проголошенням держави Ізраїль 1948 року питання мови стає одним із головних. Усі без винятку іммігранти, щоб тримати громадянство й відповідну роботу, зо' бов’язані були вивчити іврит. Було створено денні й вечірні курси, масово видавалася відповідна навчальна література. Цій справі сприяла багата писемна традиція і воля са' мого народу, ЗМІ й освіта. Нині в Ізраїлі не' має жодного громадянина, який не знав би національної мови. Можна ще говорити про Італію і Фінлян' дію, наводити приклади відродження націо' нальних мов у інших державах, а в Україні… Багато говоримо і мало робимо. Можливо, нам, і насамперед нашим державникам до' цільно було б взяти приклад і навчитися у чехів та євреїв. А ще в Японії — як опікувати' ся рідною мовою. Адже у цій країні створено понад сто державних інституцій, які забез' печують усебічний розвиток і функціонуван' ня національної мови.
ЛЕГЕНДА ПРО НАШУ МОВУ Це було дуже'дуже давно. Ще за пра' прадіда Ора і прапрабаби Орини. Оре пра' прадід нивку, а прапрабаба воли поганяє. Скиба до скиби лягає, рілля ширшає, а ду' ша радіє. І ця радість дзвенить піснею: Благослови, Боже, Цю ниву зорати, — лине до небес сопрано прапрабаби Орини. Благослови, Боже, Допоможи, Боже, Її засівати, — вторить баритон прапрадіда Ора. Зупинилися хмаринки у небесній блаки' ті, стих вітерець, не чути пташиних весня' нок, журавлиний ключ закружляв у небі над орачами: всі зачаровано слухають надзви' чайної краси спів. Навіть соловейки замов' кли у гаю: соромно їм, що орачі співають краще від них. Слухають диво'спів і Янголи з Янголятами. Доорана і засіяна нива, воли пасуться, а Орина з Ором знову співають: Слава пану Богу, Хвала пану Богу Нам за допомогу. — Господи, — просять Янголята, — по9 даруй щось цим людям за їхній прекрасний спів. — Нехай їхня мова буде такою прекрас' ною, як їхні голоси і пісня. Пам’ятаймо, що наша українська мова одна із наймелодійніших, — це подарунок Бога. Не втратьмо її, бо як прийдемо на суд до Всевишнього, то він спитає: “А чи збе' регли ви той найцінніший скарб, який я вам подарував?” “Зберегли ми, Господи, збе' регли”, — скажемо Йому! Тож бережімо.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
