Письменницькі нотатки · “Ми вічні борці й вічні пораженці. Ми важко виборюємо і дуже легко віддаємо свої перемоги”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ІМ’Я ЇМ — РЕГІОН, СИЛА ЇХНЯ — В НАШІЙ СЛАБКОСТІ
Слово Просвіти, №07 за 2011 рік
Катерина МОТРИЧ
...Більшість із них — з іменами, мало не щодня з’являються на екранах телевізорів — зовні мовби й впевнені, але то лиш оболонка віддає глянцем. У їхніх лицях щось зламалося, страх і відступництво провели там нові лінії, а в напружених поглядах відсвічує острах: “Викриють — не викриють? Посадять — не посадять?” Та не посадять! Бо ви ті вухналі, якими підковують ординських коней. Ви ті зручні сідла, на яких вмощуються ординські сідниці. Ви той кукіль у вівсі, який викинуть із себе неперетравленим ординські коні. Так, ми знову вступили у ту ж-таки воду, в яку входили не раз на своєму історичному віку. Таке ще нікому не вдавалося, а ми зуміли навіть воду, що давно збігла й випарувалася, повернути назад лише для того, щоб увійти в неї знову. Ми, упосліджені — вкотре! — діти землі рідної. Говоримо про долю України вже мовби пошепки — не від страху, а від утоми. Здебільшого мімікруємо та махаємо зневірено правицею. Та хто нині не говорить про неї, цю міфічну, містичну, таїною покриту долю України! Хіба лише той, що взагалі не говорить. І лексика полярна. Коли дивишся на сущих правителів з екранів телевізорів, лиця яких аж лосніють від добрих харчів, самовеличі, цинізму і якоїсь зоологічної ненависті до всього українського світу, то чомусь згадуєш класика, який вважав, що саме таких “надо біть подсвєчнікамі по мордасам”. На багатьох із них чітко вималювалися злодіяння, гріходіяння й гріхопадіння. Вавилон, Содом і Гомора розтління, у якому і піратам, і содомітам живеться солодко на провладних щаблях піраміди. І коли порівнюєш їх із сірими, недогодованими, виснаженими, деградованими і тихо озлобленими — з тими, хто тягає кравчучки, кучмовози, носить юшки (так народ назвав “транспорт” іменами трьох президентів) по електричках, у переповнених автобусах, то лексика враз міняється і ти вкотре запитуєш сам себе: “Як же це так сталося і чому? Чому борня довгих і трагічних століть зійшла на пси? А до слова “слава” прилипла частка “не”. І це все сталося на нашій землі, густо политій кров’ю, оспіваній-переспіваній, бороненій, пересіяній пучками землеробів-оріїв усіх поколінь, зрошеній українським потом і слізьми мільйони разів. Стонадцять раз пораненій, голодоморами убієнній. Але знову живій і готовій плодить життя. В ім’я чого і кого вона перейшла всі кола пекла? Варяжо-вороже збіговисько правує на ній, запевняючи, що нас уже немає, що вони і є тим утворенням, в ім’я якого тривали козацькі визвольні війни, усі муки й страждання краю нашого. Вони будують нову країну! Звісно ж, що не для нас і без нас! Нам відведена трагічна роль у трагікомедії із натуральними стогонами і жорстокими хижаками — нас кинули їм на розтерзання. Глядач у цьому амфітеатрі — це світ, який не втручається, а лише спостерігає. У нього, напевно, також закінчився ресурс віри в нас. Він у нас зневірився, як і ми. Парадокс! Бо ми вічні борці й вічні пораженці. Ми важко виборюємо і дуже легко віддаємо свої перемоги. У нас після перемоги настає оп’яніння, а потім починається важке похмілля, “гра у булаву”, тягання одне одного за чуби, биття довбнею по голові. Поки в ній макітриться, забуваємо, чого боролися і на що місто. Чи не княжі міжусобиці, розтерзання Київської Русі на князівства, уділи, за які йшли криваві бойні, часто з допомогою чужинців, і стали прабатьком розбрату, і саме вони й закликали “миротворця” Батия? Князі краю, переживши й подолавши переляк, рушили до ординця по “ярлик”. Ціна зради вимірювалася тими ж-таки “30 срібняками”. Зраджувалася Віра, втрачалася внутрішня свобода. В обмін на кращі наділи і ярмо неволі. Те ж повторюється й на іншому історичному витку, продиктованому вже спритнішим нападником. Але зло всякого поневолення не лише у його всезнищуючому пануванні, а в тому, що воно плодить покоління тих, які народжуються в неволі і яких вчать продаватися, страхаючи, купуючи, залещуючи, чіпляючи “ярлики”. Поневолювач плодить свою “еліту”, плебс і просто смердів духу.
Бо в часи гетьмана Мазепи вже не хтось інший брязкає тими “30 срібняками”, а сам генеральний суддя Василь Кочубей разом із “добірним товариством”. Це він зраджує і стукає-вистукує цареві на гетьмана, друга, кума, однодумця Івана Мазепу. Дарма, що його луплять царські сатрапи, як Сидорову козу і віддають Мазепі. Гетьман наказує відсікти йому голову. Відсікли й Україні… Бо зрадливість і розбрат вступили у пікову точку. Це не хтось із табору москалів наздоганяє військо Меньшикова, що відступало, вже далеко за Сеймом. Виснажене, голодне, вихолоджене, розлютоване двотижневим стоянням навколо валів Батурина. Це козацький полковник Ніс вночі, коли вимордувані козаки та батуринці заснули блаженним сном переможців, наздоганяє ворога і веде таємним входом од ріки. Руками північної орди топили гетьманську столицю в крові. Це вже не “30 срібняків”. Це торг кров’ю, що перетворила води Сейму у криваві. Палій із сорока тисячами козаків разом із царським військом воює під Полтавою проти Мазепи, проти України, тобто, проти себе. Це торг українською долею, історією, самим життям народу. Ціна зради — понадтрьохсотлітнє панування сусіда, окупація і неволя зі всіма жахами і трагедіями, які вона принесла. То чого ж дивуємося, що Народна Республіка також сконала, щойно народилася! І що нам із того, що домінувало політичне невігластво, державницька незрілість, недалекоглядність і просто інтелектуальна анемія й наїв очільників, які повірили у московських соціалістів, “які ніколи не зроблять зла братам-українцям”. Зробили, та так швидко, що ті не встигли навіть кліпнути очима. Загони більшовика Муравйова розстрілювали на вулицях Києва кожного, хто розмовляв українською мовою і був у вишиванці. За десять днів було розстріляно п’ять(!!!) тисяч українців. Бо російський шовінізм не має класового забарвлення — він за своєю природою кочовий. Його “генетика” вростає в набіги, войовничий дух і тупіт ординських коней по чужих землях. Росія століттями перебуває у військовому стані. Відняти свободу в будь-якого народу для неї цілком нормальне явище. Бо є в неї Іванушки-Альонушки, мирні “козльонушки”, і є вічні солдати-завойовники, виховані у переконаннях, що вони вічні “освободітєлі” на землі, на яку ступив росіянин своїм чоботом, живуть бандити, тож їх треба усмиряти російським духом. Бо російські шовіністи усіх століть живуть “попонятіям”, що “матушка-Росія” — це велика усурійська ведмедиця, а народи, землі навколо неї — це її харчі, без яких вона не може процвітати. Це імперський кочовий синдром, який минатиме поволі: усурійська ведмедиця худнутиме і перетвориться на невеличке мишеня. Розміри “звіра” визначать і розміри російського шовінізму. Може, він також переродиться у здоровий націоналізм.
Наша з вами історія — Незалежна Україна. Ми її бачили, ми її тримали в руках, як золотоперу птицю. А вона чи то спурхнула з наших рук, чи то сконала на наших очах. В руках лише кілька пір’їнок. Думаємо-гадаємо: була — не була. Почалася вона із Руху. І все нагадувало прекрасну казку, у якій романтичний герой рушив на семиголового змія і переміг його. Та з’явився головний герой усіх наших казок, легенд, історій. Князь і гетьман, отаман і батько-прадід лихого буття. “За паспортом” він Розбрат Сваридлович Роз’єдненко. Року його народження, навіть століття, а може, й тисячоліття, ніхто не знає. За національністю він скіф-ант-русич-українець. Таке буває. Принаймні у нас. Отож про Рух. Пригадую його перший з’їзд. Незабутнє. Хвилююче. Щемливе до завмирання серця і безмежно дороге. Святково прикрашена зала символікою, гербами. Дивовижні люди! Багатьох я просто обожнювала за Патріотизм,Сміливість, Справжність, якусь святу одержимість. Але чомусь запам’яталися дві яскраві постаті, дві особистості. Я омину їхні імена, але ви їх впізнаєте. Вона — мудра, освічена, талановита, натхненниця символіки, що прикрашала стіни святкової зали. Володарка ідей, оратор і просто яскрава особистість. Він — вродливий, елегантний, освічений, професійний, патріотичний і просто європеєць-денді. Його оксамитовий голос зринає понад багатотисячною залою. Він весь, як струна, чутлива мембрана, виструнчується при закличних звуках “Запорізької похідної”. І що ж? Отой, що владарює на нашій землі ще, може, зі скіфських часів, також їх сподобив і поклав на них, елітних, вибраних своє око. Кажуть, що саме із їхньої сварні сталася тріщина в Русі, яка виросла до розмірів канави. А далі — справа техніки “хлопців”, які вміють вклинюватися у всі задуми і все, і всіх знищувати тим-таки перевіреним методом — пересварити вчорашніх однодумців. Бо відомо ж, що “поділені царства впадуть”. Не впали, але змаліли, здрібніли і місію державотворення в Незалежній Україні втратили. Бо мали лише великий потенціал емоцій, амбіцій, “філологічної” боротьби, але не знали, як іти далі, як творити Державу — економіку, політику, весь її устрій. Рух зрушив лише патріотичний пласт українського буття, але не підняв цілинний степ свідомості й довіри мільйонів. Знову прозвучало те, що казали й наші предки, закликаючи варягів: “Ідіть, управляйте нами”. Прийшли й управляють. У відступництва є своя прелюдія, кульмінація і розв’язка. Прелюдія — зрада. Кульмінація — шок і осуд загалу. Розв’язка супроводжується крахом особистості, втратою моральних вимірів і нагородою в “30 срібняків”. Бо “купцеві” також потрібна саме елітна кров і йому треба побачити зруйнований дух і душу купленого. Того, що стояв по той бік барикад, а опинився в “купця” під п’ятою. Боляче. Бо обоє таки ж елітні. І обоє знімали Україну з хреста, тягли її разом із багатьма з Голгофи на Фавор. Але чомусь опинилися на “полі крові”, куди й спливли 30 іудиних срібняків. (“Полем крові” назвали в Іудеї цвинтар, де ховали мандрівників. Іудиними срібняками погребували, сказавши, що цих грошей не варто брати, бо це “плата за кров” і купили землю, щоб ховати безхатьків). Плаче Україна, бо вручила їм срібло-злото своєї душі, яке вони проміняли всього лиш на “30 срібняків”. За двадцять літ “поле” розрослося. Не оминули його і перші три очільники. А ми все обираємо, розчаровуємося і чекаємо такого, що все виправить і виведе на Божий лад. Що ось-ось і ми “З наступного року житимемо в державі для людей”. Але вона поки що для корупціонерів і мафії. Поява того чи іншого керманича — закономірність, бо він невіддільна частина загалу, і це цілком вмотивоване і гармонійне явище. Тож спробуймо заперечити це чи спростувати. У країні, де панують імперсько-комуністичні ідеали й мораль, до влади приходить той, що втілював ці ж таки ідеали і відповідав за ідеологію. Комуністичну. Він не зумів створити країну щасливого буття для всіх. Вийшло лише для якогось мізерного відсотку найщасливіших. Хотів, але не зміг. Бо як лідер новоствореної держави — пересічний. А потрібен був, як меч двосічний. Навіть чотирисічний. Щоб звів його проти північної, хворої на гігантоманію диктаторки. Тут важливо не злякатися, не прогнутися і не продатися ні за які цяцянки. Щоб сік ним у бік домашніх червоних динозаврів, бо їхня ідея несумісна із суттю України, її княжо-козацьким корінням, її куркульським вмінням працювати і плекати землю ще з часів оріївземлеробів. Бо комуністичний балаган із його варивом — порційною баландою із залізних мисок одного розміру — міг прижитися лише на землях, де оселився кочовий дух. Його дуже довго відторга-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
