Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Якщо хочемо досягти свободи, демонструймо силу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

СЛОВО — МЕЧ ДУХОВНИЙ

Слово Просвіти, №07 за 2011 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 Що протиставив Австрійській імперії і польським шовіністам Маркіян Шашкевич — той молодий чоловік, що подарував світові тезу: “Замало знати — потрібно переживати”? МОВУ. 12 лютого 1834 року на семінарських урочистостях і 14 жовтня 1936 року в церкві Юра він, молодий студент-семінарист, виголосив вперше промови руською мовою. І повернувся до семінарії, наче витязь із поля битви, — щасливий і великий. Мова і тільки мова робила його собою. Тодішній директор львівської поліції німець Пойман сказав: “У нас по горло клопоту з поляками, а сі дураки хотять воскресити замертво поховану руську народність” [3: 309]. Таке обурливе зізнання слугує за найкраще аргументування суспільно-креативної ролі мови. Поляк І. Сінкевич так описав свої враження від промови Маркіяна Шашкевича 1836 року: “Це розсердило мене так, що півроку я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канаву; якщо він був би загинув у моїх руках, я не уважав би цього за злочин, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу…” [12: 47–48]. Для українців-перевертнів, двох Левицьких — Михайла, митрополита, і Венедикта, ректора Львівської духовної семінарії і водночас головного цензора з руської мови — підготовка альманаху “Зоря” (1834 р.), що був присвячений руській мові, і вихід у світ альманаху “Русалка Дністрова” (1837 р.) виявилися занадто загрозливими для австрійської імперії. Останній ухвалив рішення про заборону поширювати “Русалку Дністрову”. У протоколі допиту Маркіян Шашкевич сформулював головні наміри створення “Русалки Дністрової”: “Я випробовував свої сили руською мовою, оскільки це моя рідна мова, яка значно відрізняється від мови церковної і великоросійської (московської), і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку і тим самим зарадити нестачі руської літератури” [3: 94]. Шашкевичів задум висловив і Іван Франко: “В думах їх, а особливо у М. Шашкевича, росли і ясніли далеко ширші замисли: витворити одноцільну, полудневоруську мову і літературу і при їх помочі воскресити цілу полудневоруську націю до нового життя духовного і громадського” [т. 29, с. 161]. Що протиставив Московській імперії Тарас Шевченко? МОВУ. Не випадково київський генерал-губернатор Антоненков заявив, що: “Из праха Шевченко выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов” [11: 7]. Сам Тарас Шевченко на поліційному допиті відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані” [8: 214]. У його устах “мужицька” мова набула крахоімперної сили: як зауважив Іван Франко, для визволення імперії він зробив більше, ніж десятки визвольних армій… Шевченкова мова стала невідворотною українською реальністю — він спорудив фортецю зі слів, у якій усе решта стало вторинним і неминучим: “Тепер уже не мечем наше народне право на вражих твердинях зарубане, не шпаргалами і печатьми супротив лукавства людського стверджене: у тисячах вірних душ українських воно на самому дні заховане і тисячолітніми споминками запечатане… Під корогвом Шевченковим ми ніби вернулись до домівки святої з чужої чужоземщини, і рідна словесность сталась для нас службою Господу правди” [6: 493]. Шевченкова мовна концепція у простій тезі: “…у їх народ і слово ів нас народ і слово” [5: 440] — абсолютне ототожнення мови і народу як головного імперативу і двигуна сущого; аксіоматичне і природне відкидання неприпущенної зверхности над його народом та мовою; нерозуміння будь-якої підлеглости хоча б з огляду на факт лише верховної Божої правди; беззастережна оцінка історичного минулого як непрощенної помилки Хмельницького й українських катів — Єкатєріни, Пєтра, Ніколая I й усієї московщини чи польщини. Національна свобода для нього така природна, як життя. І ціна мови тотожна самому життю. Саме тоді, коли українська історія сягнула мінусово-критичної кульмінації, Тарас Шевченко запропонував країні абсолютний радикалізм іза формою, і за змістом — народну мову. Він безсумнівно, на відміну від своїх попередників, вірив у поневолену Україну: “Німим отверзуться уста, // Прорветься слово, як вода, // І дебрь-пустиня неполита, // Цілющою водою вмита, // Прокинеться…” (“Ісая. Глава 35”). Як зауважив англієць Г. Сетон- Вотсон, “формуванням визнаної української літературної мови завдячуємо йому більше, ніж будь-кому іншому. Вживання цієї мови стало вирішальною стадією у формуванні української національної свідомости”; його творчість започаткувала всю подальшу еволюцію українського націоналізму” [1: 99; 8: 188]. Його творчість створила українців як націю: “…і Слово моє станеться в них силою необоримою… Сотворив я вам Словом своїм вічную пам’ять, а самих вас учинив собі самому вічною пам’яттю міждо живими” (П. Куліш про Шевченка). В умовах колоніяльного поневолення України і належності її Заходу та Сходу до різних імперій мова набувала виразного політичного і державницького характеру і була головним чинником етнічно-національної єдности. Колоніяльний статус України стимулював поляризацію суспільства через одночасну асиміляцію та етнічну націоналізацію. Мова найочевидніше матеріялізувала ці протилежні процеси і невпинно готувала країну до самостійної держави. Одначе вона потребувала двох базових речей для внутрішнього самозбереження: граматичного опрацювання і літературного втілення. Саме це граматичне раціо Галичини і літературне емоціо Великої України були приречені зійтися в одному політичному організмі, аби вивести націю з тупика історії. Суть цього блискуче сформулював П. Куліш: “Отечество собі грунтуймо в ріднім слові: // воно, воно одно від пагуби втече, // піддержить націю на предківській основі…// хитатимуть її політики вотще ! // Переживе воно дурні вбивання мови; // народам і вікам всю правду прорече”. : “Найбільше ж величчє української нації явне з того, що, зоставшись без церков-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин