Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 7 (644), 16—22 лютого 2012 ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ ВІТАЛІЙ ШЕВЧЕНКО ««АА ннее ввссёё ллии ррааввнноо,, ннаа ккаакккоомм яяззыыккее??!!..»»
Слово Просвіти, №07 за 2012 рік
Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки й техніки України Ні, не все одно. Якби було все одно, то чехи давно б уже перейшли на німецьку мову, адже вона ще в по! заминулому столітті повністю опанувала чеські міста й переможно захоплювала села. Якби було все одно, то поляки не повертали б польську мову в свою повніс! тю зросійщену на початку минулого сто! ліття Варшаву, євреї б не відроджували з такими зусиллями своєї вже мертвої ста! родавньої мови — івриту. Якби було все одно, то росіяни в Україні давно б уже за! говорили й українською мовою. А недавно я натрапив на моторошне повідомлення, що 1951 року за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мо! вою. І це називається “всё равно”? Пригадаймо, що було ще так недавно і все!таки давно, бо минуло понад два! дцять років. Пригадаймо, як це пригадав відомий письменник Анатолій Дімаров: “Говорітє на чєловєчєском язикє!” — чув не раз, пробуючи звертатися українською мовою. А бувало, що й обзивали банде! рівцем. І я поволі!поволі привчився від! повідати на російську російською і щиро заздрив грузинам, азербайджанцям, вір! менам, узбекам, які не соромилися роз! мовляти поміж собою рідною мовою на Хрещатику чи в магазинах. А ти — загово! риш по!українському, і на тебе весь вагон оглядається, як на розцяцькованого пір’ям зулуса. Принизливе відчуття чу! жинця на рідній землі”. А ми й досі… І до! сі справедливі Шевченкові болючі слова: “І всі мови слов’янського люду — всі зна! єте. А своєї дастьбі…” Така була державна політика. Прига! даймо рядки з грізної постанови 1983 ро! ку тодішнього найвищого органу влади: “Добиватися, щоб вільне володіння ро! сійською мовою стало нормою для моло! ді, яка закінчує середні навчальні закла! ди, громадським обов’язком кожної мо! лодої людини”. Добивалися й добивали мову аборигенів, тобто українську… Рідна мова — це найбільше багатство і народу, й кожної людини. Вагу рідної мо! ви розуміли ще ті, кого ми спогорда вва! жаємо далекими від цивілізації. “Наші матері, — свідчив свого часу представник одного з індіанських племен Америки, — витрачають щодня по дві години, навча! ючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не во! лодіє своєю мовою з абсолютною пра! вильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слу! хачам, особливо дітям. Через те наші ма! тері витрачають величезну кількість часу, домагаючись ідеальної точності у відтво! ренні нашої дуже складної граматики”. Саме рідна мова, мова рідного народу й рідної землі, помножує інтелект люди! ни, підносить її духовно. Бо ж не єдиним хлібом живе людина, а й словом Божим. І як тут не пригадати сказане Шевченком про нашу мову: “Знать, од Бога і голос той і ті слова…” “Коли хочеш грошей, та ще й слави, того дива, співай про Матрьошу, про Па! рашу, радость нашу”, — підохочували Та! раса Шевченка такі собі “доброзичлив! ці”. Але він не спокусився на лакомство нещаснеє, не зрікся рідного слова: “Теп! лий кожух, тільки шкода — не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите”. З п’ятнадцяти років Шевченко не з власної волі опинився в російсько! мовному середовищі: пан Енгельгардт, Петербург, десять років солдатчини, зно! ву Петербург (“в неволі виріс між чужи! ми”). У дорослому віці тільки три роки довелося йому пожити в Україні, де міг чути живу рідну мову. Навіть писати по! чинав був російською. Але геніальним і всесвітньо відомим став тому, що всупе! реч усім знегодам і спокусам творив мо! вою свого народу і ради свого народу. Панас Мирний у силу тогочасних умов мусив змалку користуватися чужою, росій! ською мовою. Свій щоденник у неповні шістнадцять років почав писати росій! ською мовою. Та вже третього дня задумав! ся: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на род! ном языке запрещено… “Кобзарь”, и тот изуродован. Несчастная Украина… Не на! чать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю мос! ковский и берусь за свой”. І справді, нас! тупного дня в щоденнику він записує вже рідною, українською мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови”. Від того часу й до кін! ця свого життя Панас Мирний пише тіль! ки українською мовою — романи, повісті, оповідання, статті. І його в світовій літера! турі ставлять нарівні з Емілем Золя. У російськомовному середовищі по! чинали своє життя й такі видатні пись! менники, як Борис Грінченко (батько — офіцер царської армії, мати — росіянка), Олександр Олесь, Володимир Сосюра, Борис Антоненко!Давидович, та й хіба тільки вони? Але перебороли чужу мос! ковщину й стали видатними діячами ук! раїнської культури. І їхні твори аж ніяк не провінційні, вони світового рівня. Тільки
Фото Олеся Дмитренка мову, якою вони писані, “доброзичливці” всіляко намагалися й намагаються загна! ти в глухий провінційний кут. Володимир Сосюра пізніше згадував: “Один мені ка! зав: — Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів: “Сопілка” мені дорожча від тисяч коро! лівських флейт”. Не провінційна наша мова. Вона одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу, якщо нею природно звучить і Біб! лія, і Гомер, і Данте, і Шекспір, і Міцке! вич, і Пушкін. Щоб у цьому переконати! ся, перечитайте ще раз Тараса Шевченка, збагніть Івана Франка, заглибтеся в дра! ми й вірші Лесі Українки, в поеми Мак! сима Рильського, в неповторну прозу Михайла Коцюбинського, Івана Багря! ного, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, в іскрометну поезію Дмитра Павличка. Загляньте в сучасні ук! раїнські книги й журнали (яких удень із свічкою важко знайти, бо наклади їхні мі! зерні: для українського слова коштів не! ма). Скільки там філігранно виписаних чудових творів! Українською мовою укла! дено й видано 1973 року першу в світі “Енциклопедію кібернетики” (два томи, 1158 сторінок). Через два роки її перекла! дено російською мовою. І термінів, і спе! ціальних виразів для неї повністю виста! чило в нашій мові. Доки в народу існує рідна мова, доти існує й народ. Заберіть у народу його мо! ву — і не стане народу. Де хозари, де по! ловці, де обри, де ятвяги, а разом із ними і їхні неповторні культури, їхні звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Українська нація збереглася, бо зберегла свою дбайливо творену мільйонами її синів і дочок про! тягом століть рідну мову.
ГАРЯЧА ТЕМА: КРИМ
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
МАНДРІВКА ДО МУЗЕЇВ
МИСТЕЦТВО ІСТОРИЧНОГО ЖАНРУ
14–15
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
