Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Незмінний круг Михайло Драй*Хмара (1889—1939)

Слово Просвіти, №07 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно*критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ І я в цім крузі з вами… М. Драй*Хмара ого невелика за обсягом поетична спадщина на! дається парадоксальним чином до різнотлумачень. Зара! хований до неокласиків, Драй! Михайло ДРАЙ*ХМАРА * * * Наставила шовкових кросен і павутинням обвела: густий кармін і синя мла, — над ними — ясноока осінь. З гарману сонце золоте скотилось на пухку солому, а сум вертається додому, мій сум, що восени росте. У вирій потягли гагари, і тужить десь вечірній дзвін: за ними серце навздогін, віддаючи останні дари. Не дожене: мов та бджола, воно блукає манівцями… О серце, оповите снами, чому ти не дзвінка стріла? 1923 * * * Серпневий прохолонув вар. Напрявши гарусної пряжі, мережа кучеряві мажі вечірнім золотом гаптар. Хмара був ним і не був. Єдина поетична книга “Проростень” (1926), яку він встиг видати за життя, це суміш символізму і неокласицизму. Ці дві стильові стихії зауважив у нього і Ю. Лав! ріненко, упорядник знаменитої антології “Розстріляне відрод! ження”. Але обмежував першу Верленом і Тичиною, що не зов! сім так. Драй!Хмара пройшов той же шлях, що й інші неокласики: від символізму, передусім у його ро! сійському варіанті, до “карбуван! ня форми і образу до ступеня прозорости й строгої гармонії” (Ю. Лавріненко). Він із тих пое! тів, еволюція творчості яких чіт! ко простежується, якщо все ство! рене ним у жанрі поезії згрупува! ти у послідовності написання віршів. Тоді й отримаємо виразну лінію поступу від символістської до неокласичної поетики. З пере! висанням останньої в останнє де! сятиліття. Це видно вже на по! верховому рівні. Досить зіставити тайнопис вірша “Я полюбив тебе на п’яту…” з ясністю сонетів “На Ще зелено в блідій поливі, як на осінніх косах верб, а вже кладе хтось тіні гливі на тонко викреслений серп. Померкло горяне горно. Вдягає ніч жалобне рам’я. О, хто це ранить утлу пам’ять? День одгорів. Давно. 1923 * * * Я полюбив тебе на п’яту, голодну весну: всю — до дна. Благословив і путь прокляту, залиту пурпуром вина. Орлицею на бій летіла ти, добросерда, а не зла. Я бачив кров на юних крилах і рану посеред чола… І знов горбатіла Голгота там, де всміхалися лани, вилазив ворог на ворота, кричав: розпни її, розпни! І гіркоту цієї муки пили ми з повного відра і, мовчки поєднавши руки, були як брат і як сестра. 1924 * * * Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю, бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю. Люблю слова ще повнодзвонні, як мед пахучі та п’янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки. Епітет серед них — як напасть: уродиться, де й не чекав, і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав. Я славлю злотокосу осінь, де смуток мій — немов рубін, могилі Руданського” та “Кам’я! нець”. Чистим неокласиком Драй! Хмара не був ніколи: суб’єктивне брало гору над об’єктивним. Ю. Шевельов чи не перший оскаржив характеристику Драй! Хмари тільки як неокласика. “Позараціональний залишок” у його поезії, присутність у ній “невиясненого і невловного”, того, що не піддається логіці, зауважив І. Дзюба. Брате мій, сестро, любі мої, вітер жене нас у дивні краї. З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — хто цей розірве четверокруг? * * * * * * Я і посестра, вітер і степ — ніжність і воля, сила і креп. Це — із загадкового вірша Филиповича “Долі своєї я не кляну”, баладний лад якого тіль! ки увиразнює оті неясність і не! вловність. Маємо ще один пара! докс, з огляду на те, що неокла! сики не схильні були виголошу! вати маніфести, як їх супротив! ники. Цей найстарший із “п’ятір! ного грона” поет написав твір, під яким, мов під парасолею, опинилися всі неокласики. Йдеться про славнозвісних “Ле! бедів”. Відштовхнувшись від со! нета Малларме, Драй!Хмара оп! рилюднив свій сонет, який ви! кликав бурхливу реакцію, що за! у перстень вправлений; ще й досі не випав з мого серця він. Дивлюся й слухаю: прозоро співає струмінь битія, і віриться, що скоро!скоро так само заспіваю я. * * * 1925 Долі своєї я не кляну: бути луною, будить луну. Віршником був я рунних полів — гнівом на дуків дух мій горів. Пісня — посестра, степ — побратим, — вольная воля трьом нам усім. * * * Двічі я зрадив ніжну сестру. Потім побачив: без неї умру… Втретє ми стрілись на чужині, як запалали перші огні, і положили святий зарік — не розлучатись навік. Брате мій, сестро, любі мої, вітер жене нас у дивні краї. З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — хто цей розірве четверокруг? Я і посестра, вітер і степ — ніжність і воля, сила і креп. Лебеді Бути луною, будить луну, — долі своєї я не кляну. 1925 Білі вишні, ще й білі морелі: — Здрастуй, золота Харито! — Розплітає хмарам джегерелі пустотливий вітер. Як бджола в саду вишневім, знову п’єш ти й знову раниш, а на ранок, як пісок у жмені, розтечешся і підманиш. тягнулася на роки і — серед ін! ших причин — спричинився до трагічних наслідків як для автора, так і для решти “лебедів”. По! щастило тільки Ю. Клену: вчасно емігрував. Щоправда, фізично зацілів і Рильський, але заплатив за те ціною втрати лебединого маєстату. Так “напівнеокласик” Драй!Хмара, символістська мо! лодість якого озвалася в “Лебе! дях” невинними алюзіями, ви! кликав бурю пристрастей, опи! нився в епіцентрі політичного скандалу, який завершився “кам’яним мішком”. У його особі поезія втратила одного з тих поетів, які прагнули вибудувати горній поверх україн! ської поетичної культури. Він мав Тільки синь дніпрова не підманить, ще сильніша, як Харити очі… Гонить вітер хмарні каравани: буде дощик проти ночі. 1926 І кожен день кудись в трамваї, і кожен день не те, що треба, — а десь і Ганг, і Гімалаї, і спокій голубого неба. Та неминучого не зрушиш, і вколешся, рвучи троянди: не в нас цвітуть великі душі, не наш борець Махатма Ганді! 1926 Над озером рідкий туман мололи невидимі жорна, і граб крізь сірий караван темнів, мов шибениця чорна. На ньому колихались трупи… Чи, може, то здавалось так, бо й горбики були — як струпи, а небо — як гнилий чердак. Нудьга морочна і стара, немов історія Вкраїни, смоктала серце… То — мара, то — демон сивої руїни. 1926—1927 Присвячую своїм товаришам На тихім озері, де мліють верболози давно приборкані, і влітку, й восени-то плюскоталися, то плавали вони, і шиї гнулися у них, як буйні лози. Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, — плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні для них були зими погрози.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин