Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Українознавство · “Обрядова пісня, відтворюючи внутрішнє життя людини, має лунати не зі сцени, а в обряді”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

М Мииккооллаа ЛЛииттввиинн:: «Досліджуємо механізми українського націєтворення…»

Слово Просвіти, №07 за 2012 рік

Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України — шістдесят. Це єдина в Ук7 раїні (окрім Києва) академічна науково7дослідна установа міждисциплінарною гуманітарно7 го спрямування. Заснований 1951 року як Інститут суспільних наук Академії наук УРСР. За побажанням колективу і за підтримки Відділення історії, філософії та права Президія НАН Ук7 раїни постановою від 20 січня 1993 року уточнила профіль Інституту і змінила його назву на Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Про його роботу поговоримо зв. о. директора Інституту, доктором історичних наук Миколою Литвином. — Пане Миколо, чим займається Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України нині? Скільки у Вас працівників? — Це багатопрофільний інститут гуманітарного напрямку, який комплексно досліджує історію і культуру українського народу в загальноєвропейському і світовому контекстах. Ці міждисциплінарні завдання вирішують такі відділи: археології (завідувач Олександр Ситник), історії середніх віків (Володимир Александрович), нової історії (Феодосій Стеблій), новітньої історії (Іван Патер), Центру дослідження українсько-польських відносин (Микола Литвин), а також відділи української мови (Наталія Хобзей) та української літератури (Ярослава Мельник). Іван Крип’якевич був одним із фундаторів цього інституту, а академік Ярослав Ісаєвич згодом зініціював перейменування Інституту в Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України. Розумію, що для пересічного читача назва наукового закладу не така вже й важлива, але все-таки нова назва ближча українському єству. У нас працює 99 осіб, серед них 69 — науковців, зокрема 11 докторів і 39 кандидатів наук, 9 аспірантів і один докторант. — Які процеси і явища вивчає Інститут, чи маєте досягнення? — Інститут націлений на комплексне міждисциплінарне вивчення тих особливих історико-культурних явищ, суспільно-політичних процесів і державних утворень на західних землях України, що на певному етапі мали визначальні впливи на загальноукраїнський історичний розвиток. Це археологічні культури Прикарпаття і Волині; Галицько-Волинська держава; суспільно-політичне життя та національне відродження українців у складі Австро-Угорської імперії; національно-визвольна боротьба й антирадянський рух опору на західноукраїнських землях у ХХ ст.; соціально-політичні, культурні й етноконфесійні трансформації в суспільстві кінця ХХ—початку ХХІ століття. Останніми роками розпочали систематичні студії над історичним досвідом українсько-польських стосунків новітньої доби. Головні творчі досягнення колективу останніх років узагальнені в таких публікаціях: “Історія української культури”, т. 2. ХІІІ— ХVІІ ст.; “Історія України” (чотири видання); “Історія Львова” у 3-х томах; багатотомний “Словник української мови ХVІ—першої половини ХVІІ ст.” (вийшло 15 томів); тритомний “Атлас української мови”, відзначений Державною премією України; багатотомний тематичний збірник “Україна: культурна спадщина; національна свідомість, державність” (опубліковано 20 випусків); цикл праць про історію та культуру Галицько-Волинського князівства; діяльність ОУН та УПА; дисидентський рух; літературознавчі студії, шашкевичезнавчі й франкознавчі дослідження; наукові збірки відділів Інституту “Матеріали і дослідження археологів Прикарпаття та Волині”, “Княжа доба: історія і культура”, “Україна—Польща: історична спадщина і суспільна свідомість”, “Українська історична та діалектна лексика”, “Українсько-угорські етюди”. Інститут першим серед академічних установ України організовував науково-видавничий відділ, запровадив видання щорічних інформаційних бюлетенів, друк бібліографій праць колективу співробітників Інституту. — Відомо, що в Інституті створено унікальну українознавчу школу історико-культурологічних досліджень. — Тут тісно співпрацюють відділи археології, історії середніх віків, української мови та української літератури щодо вивчення Галицько-Волинського князівства та культури ранньомодерної доби Карпатського регіону. Конструктивна співпраця істориків, лінгвістів і літературознавців щодо реконструкції національнокультурного відродження у Галичині в ХІХ—ХХ ст., процесів мультикультурності на західному пограниччі України. Фундатор цієї школи академік Ярослав Ісаєвич (що недавно відійшов від нас у вічність) наполягав вивчати культуру в цілісному зв’язку з суспільно-політичними процесами. — Можете назвати якусь працю з тих, що найкраще характеризують школу академіка Я. Ісаєвича? — Це другий том 5-томної “Історії української культури”, що побачив світ під редакцією Я. Ісаєвича 2001 року. Науковець підкреслював, що предмет культури неможливо обмежити лише мистецькими чи літературними творами, а так звану “культуру елітарну” треба розглядати у взаємозв’язку із народною. Ярослав Ісаєвич наголошував, що саме культура — запорука збереження етнічних, національних спільнот. Водночас наша культурна спадщина може стати основою для інтеграції України в європейську і світову культуру. — В Інституті належало б передусім вивчати все, що стосується Галицько-Волинської держави? — Науковці нашого Інституту комплексно вивчають становлення і розвиток Галицько-Волинської держави другої половини ХІІІ—ХІV століть саме на базі латиномовних джерел. Йдеться про хроніки, зокрема німецького походження, де згадуються Лев Данилович та його наступники, де йдеться про участь руських князів у боротьбі за польський, угорський та австрійський престоли, суперництво Пшемислідів з Габсбургами, походи Нагая в Європу, сотні імен осіб, пов’язаних з Руссю в угорських, тевтонських та інших актах, розкиданих по німецьких, угорських і словацьких архівах, на які раніше практично не звертали уваги. — А як дають собі раду Ваші науковці при вивченні історії ХІХ століття? — Маємо з’ясувати механізми новочасного українського націєтворення, формування ідеї єдності розділених державними кордонами українських земель, впливу на суспільство викликів нового часу, зокрема — ідеологій лібералізму, націонал-демократії та націоналізму, демократизації державного устрою та конституційно-парламентських практик, змісту понять масових громадських рухів, громадянської активності і т. ін. — Як Інститут відображатиме сучасне України? — Плануємо створити Центр досліджень сучасної історії та політики, де вивчали б такі проблеми, як Україна і євроінтеграційні процеси на пострадянському просторі, геополітичний вимір міграційних процесів в Україні, консолідаційні й деструктивні процеси в українському політикумі, політична еліта і громадянське суспільство, український парламентаризм, регіональний фактору національному державотворенні та євроінтеграційних процесах. Співробітники Інституту нині готують книгу “У дзеркалі минулого: історіографія як чинник українсько-польських взаємин”, яка міститиме аналітичні розвідки українських і польських науковців про польсько-українські взаємини протягом століть. Науковці розглянуть основні для свідомості двох націй сюжети: приналежність Червенських градів, суть Гадяцької унії, причини виникнення Коліївщини, етнокультурний спадок Речі Посполитої, складові формування модерних націй, причини Волинської трагедії часів Другої світової війни, повоєнний інтелектуальний діалог. Нині розробляється концепція і план-проспект тритомної “Історії українськопольських відносин”. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин