Від першої особи · “Демократи втратили політичну ініціативу, і це відкинуло нас далеко назад”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ВВііттаалліійй Ш Шееввччееннккоо:: «Ми в боргу перед нашою історією»
Слово Просвіти, №07 за 2012 рік
Віталій Шевченко народився 1954 року року в місті Ічня на Чернігівщині. Політик, журналіст, письменник. Народний депутат України 2, 3, 4 скликань. Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (2005— 2009). Один із фундаторів Народного руху України, входив до керівництва НРУ, згодом — УНП. Автор понад десятка книг поезії, прози, публіцистики, краєзнавства. Значний слід в українській журналістиці залишив еколо7 гічними публікаціями, циклом статей у газеті “Молода гвар7 дія” про юнаків, які загинули в Афганістані. Навесні 1991 року оприлюднив таємні документи про наслідки Чорно7 бильської катастрофи. У кількох виданнях України, Росії, Канади, США ці матеріали опублікували під назвами “За7 секречений Чорнобиль” і “З грифом “Таємно”, а восени 1991 р. їх оприлюднили з трибуни Верховної Ради України. Рецензував новинки української літератури, готував лі7 тературно7драматичні передачі (близько 50 сценаріїв літе7 ратурних композицій для Українського радіо, радіопереда7 чі для дітей, молоді). Автор близько 10 законопроектів із питань діяльності медіа, зокрема щодо створення суспільного телерадіомов7 лення, концепції роздержавлення українських ЗМІ. Національна рада України з питань телебачення і радіо7 мовлення, яку він очолював, запровадила обов’язкове ліцен7 зування операторів кабельного телебачення, вилучила з ка7 бельних телемереж зарубіжні програми, не адаптовані до ви7 мог національного законодавства, внаслідок чого було при7 пинено трансляцію програм кількох російських каналів. Нато7 мість в ефірі збільшилася частка національного інформацій7 ного продукту. Створив Благодійний фонд Віталія Шевченка, який проводить велику краєзнавчу, видавничу роботу.
Підпільна правда глухих часів — Віталію Федоровичу, схоже, Ви були вільнодумцем мало не зі шкільної лави? — Коли я був студентом, мав колекцію із кількасот самвидавівських газет. Зараз ніхто не вірить, що можна було робити стільки підпільних видань. Коли В’ячеслав Чорновіл організовував газету “Час-Тайм”, а я тоді уже був депутатом Верховної Ради, членом фракції Народного руху, він попросив мене стати редактором газети. По вихідних я приходив уранці у фракцію, Чорновіл уже був там десь із сьомої ранку. І ми довго говорили з ним на різні теми, зокрема про ці видання, адже він був Богом самвидаву. Так-от, коли я розповідав йому про свою велику колекцію, він говорив, що люди, які цим займалися, майже всі пройшли через табори. Я справді видавав незалежні газети, журнали ще в школі. Навчався в кількох вишах, звідки мене постійно виганяли. Спочатку навчався в Дніпропетровську, потім у Києві в педінституті. Мене рятував професор, наш декан Петро Іванович Орлик. Він підказав, що мені треба “дати дьору”. Так я опинився в Москві, в Літературному інституті. То був час, коли всі студенти читали книжки Солженіцина, Сахарова. В Україні цього не було. — Через політичні причини українців-втікачів у Москві тоді було чимало? — Там на той час була ліберальніша атмосфера. Саме тоді з’явилася приказка, що коли в Москві стрижуть нігті, в Україні обрізають пальці. Я рік прожив у Москві, а перед цим залишив останній курс педінституту в Києві. А в Літінституті був у семінарі у Сергія Смирнова, мені вже зарахували творчий конкурс. Потім повернувся в київський педінститут, закінчив його, а ще пізніше отримав диплом університету ім. Шевченка, навчався на факультеті журналістики. Студентські роки — суцільний самвидав. Чого ми тільки не видавали. Я створював журнал “Водограй”, обсяг якого близько 500 сторінок, друкував його на машинці на кафедрі цивільної оборони.
несправедливість я написав заяву, що відмовляюся від усіх преміальних. Це було нечувано. Врешті, мене кілька разів виганяли з видавництва. Присікувалися, що я завідував дуже непростою редакцією, яка видавала специфічну продукцію. Наприклад, замовний альбом Леонідові Іллічу Брежнєву, подарунковий (в одному примірнику) до чергового його ювілею, чергової Зірки. То була дивовижна продукція, ми самі сміялися над цими виданнями. На початку 90-х я перейшов у столичну газету “Молода гвардія”, на той час це була цікава, демократична газета. Комсомольська, але й сам комсомол тоді вирував, тут панувало вільнодумство. Зазначу, що в нашій газеті вперше в столиці надрукувався В. Чорновіл. З газетою важко було щось зробити ще й тому, що йшла війна між обкомом і міськкомом комсомолу, які її видавали. Область, райони нас (редакцію) підтримували. Були об’єднані пленуми обкому і міськкому комсомолу, на яких точилася гостра полеміка щодо газети. На той час я уже був депутатом Київської обласної ради і виступав від імені редакції. Знаєте, хто був моїм опонентом? Депутат міської ради Дмитро Табачник.
Ці примірники ми потім розповсюджували. Згодом журнали викрав КДБ у бібліотекарки, якій ми давали їх на зберігання. Вже у наш час звертався до кількох голів СБУ з проханням віднайти їх, але вони відповідали, що їх уже ніде немає, та впевнений, що вони досі десь лежать. Звісно ж, такі видання — “наводка” на нас, вільнодумних студентів. — Цей самвидав неможливо було сховати від органів… — Якраз перед нами пройшла хвиля арештів 1972 року, було затишшя, комусь ми не дуже муляли, хоча про те, що відбувається, знали всі. Що ми читали? Дзюбу, Петра Шелеста читали, звичайно, у кого був, Антоненка-Давидовича. Окрема сторінка — Олесь Бердник, Микола Руденко. Давно не видавали Василя Симоненка, його студенти-філологи переписували від руки і поширювали.
Передгроззя і переміни — Друга половина 70-х—початок 80-х, часи “розквіту застою”, передгроззя перед великими змінами. — Я прийшов з армії і працював у видавництві “Мистецтво”. Кар’єра складалася вдало, був наймолодшим завідувачем редакції, згодом був претендентом на посаду директора. Але через якусь
Фото Віталія Шевченка з його книги “Жити в цікавий час”
— То у Вас давнє ідейне протистояння… — Табачник тоді досліджував нашу історію, передвоєнні репресії. Його взяли на якусь посаду в міськком комсомолу. Але в комсомолі вже були люди нового мислення: лідер українського, потім союзного комсомолу, наш земляк із Чернігова Віктор Мироненко, працював там і Олександр Зінченко. — Як починалося Ваше входження у велику політику? — На виборах до Верховної Ради 1990 року мені ще було перекрито всі можливі шляхи обрання, а от на наступних (1994 року) я і моя команда виграли вибори по нашому округу у Фастові, де я мешкав. Із цим містом зріднився на довгі 10 років, займаючись політичною, просвітянською роботою. У Фастові пройшов мало не перший в Україні політичний страйк, була низка найбільших на Київщині мітингів, від яких трусило всю область. — Кінець 1991 року, вже проголошено Незалежність, але першим президентом обрано комуніста. — Леонід Кравчук — талановита людина, іншого кандидата на той час було провести важко, навіть якщо б демократи об’єдналися. Але Кравчук, який хотів рухатися в бік державності, проґавив момент, коли йому треба було змінювати кадри. Та й ми, рухівці, не були готові до змін. Тому дуже швидко реанімувалися комуністи, вони вимагали реваншу. Демократи втратили політичну ініціативу, і це відкинуло нас далеко назад. — Політика теж змінювалася? — Безумовно. Першу виборчу кампанію я провів у поїздках по селах, ходив від хати до хати. Другі вибори виграв, теж витративши мізерні кошти. А в цей часу політику йшли люди, які витрачали на вибори мільйони. Коли я втретє прийшов у Верховну Раду 2005 року, то побачив, яка тяжка, гнітюча атмосфера тут панувала. — Охарактеризуйте 10 років президентства Кучми? — Страшне десятиліття, воно цікаве для істориків, але тяжке для людей, які це переживали тай зараз переживають, особливо для старшого покоління. Щодо
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
