Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Політика імперії мала за мету деформувати, вихолостити, знищити пам’ять народу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

…І виписано все життя на ньому

Слово Просвіти, №07 за 2012 рік

Не лише на полотні, а й виткано на гобелені, викарбувано в камені, відлито в бронзі. Вся іс7 торія України — від Трипільських часів і до сьогодення. І все це — на однойменній виставці, що недавно відбулася у Києві. Але до спраглих правди шанувальників національної історії, увіко7 віченої пензлем художника чи різцем скульптора, вона відкривається не одразу. Митці з усіх куточків нашої країни заздалегідь представляють свої роботи історичного жанру авторитет7 ному журі — виставковому комітету. Відбір триває не один місяць, критерій єдиний — мис7 тецько7художній рівень, глибина розкриття теми. Тому на рівних оцінюють роботи знаних ху7 дожників, скульпторів, майстрів народної творчості й молодих дебютантів. Серед членів виставкому відомі художники Ук7 раїни: Феодосій Гуменюк, Микола Стороженко, мистецтвознавець Олександр Федорук, директор Дирекції виставок Ігор Волощук, секретар Олесь Соловей та багато інших. Очолюють комітет голова Національної спілки художників України Володи7 мир Чепелик і Олександр Мельник, із яким ми зус7 трілися на V бієнале (щодворічній виставці). Олександр Мельник — Перша виставка національного історичного живопису в Україні відбулася ще 2004 року. Які були мотиви, чим Ви керувалися, створюючи такий грандіозний мистецький проект? — Кожний, кому була не байдужа доля України, прагнув зробити свій внесок у її відродження. Творча інтелігенція розуміла, наскільки жахливо й цинічно впродовж кількох століть Москва обкрадала не лише нашу науку, освіту, літературу, історію, а й українське мистецтво. Політика імперії мала за мету деформувати, вихолостити, знищити пам’ять народу. Так було за Романових, але ще гірше було за партії Лєніна—Сталіна. Приміром, український історичний живопис як жанр по суті щез із полотен наших художників. Ось чому після 1991-го треба було відродити, а насправді створювати цей жанр в образотворчому мистецтві. Це не перебільшення. Великі полотна на тему нашої історії можна перерахувати на пальцях однієї руки: “Запорожці пишуть листа турецькому султану” Рєпіна; “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ” Івасюка, “Похорон кошового” Мурашка, “Бій Кривоноса з Вишневецьким” Самокиша… Є менші роботи, але їх можна зарахувати до жанрових, або ілюстративних. Дуже багато їх у графіці, а от великих — не було. Тому ми задумали зробити таку виставку, до того ж держава (від Кравчука—Кучми починаючи) відмовилася від національно-державницької ідеології. Їм і їхньому оточенню це не потрібно, як і не треба їм будувати справді українську державу. А країна на чому будується? На державній ідеології. Відмовилися, — значить немає фундаменту в держави. Наша ідея з такою виставкою як духовний важіль, щоб зрушити з мертвої точки суспільний інтерес, щоб посадовці звертали на це увагу. Тих кілька полотен, що я назвав, враховуючи надзвичайно трагічну й героїчну нашу історію, недостатньо для України. Вихованню національної гідності поляки багато в чому завдячують Яну Матейку, росіяни — Олександру Іванову, Віктору Васнєцову, Василю Сурикову та багатьом іншим художникам — метрам історичного жанру. У нас же велике мистецтво історичного жанру було нереалізованим. Тому необхідно його створювати. Беручись за справу, я знав, що в художників є багато творів по запасниках: Валентин Задорожний за останні роки життя створив серію портретів діячів української історії, прекрасні роботи Галини Севрук, талановиті за виконанням, глибоко національні за змістом полотна Олександра Івахненка, Феодосія Гуменюка, Миколи Данченка… Але нам треба зацікавити молодь, щоб вони зверталися до нашої історії, творили сучасне мистецтво, самі Левко Воєдило. “Вересай” б проникали в її спадок, вивчали, осмислювали, беручи за основу власної творчості, і своїми творами несли б для широкого загалу розуміння національної історії. І тому ми стали організовувати поїздки по історичних місцях зі студентами київської та харківської академій мистецтв, які готувалися до захисту дипломних робіт. Пропонували теми (хоча вибір — справа особиста), обнадіювали тим, що їхні роботи не залишаться непоміченими, не поповнять запасники, бо сподівалися, що найкращі полотна справді будуть представлені в музеях (тоді ніби була така можливість). Ми почали працювати з Батурином, Чигирином. — Це було ознайомлення з історико-архітектурними пам’ятками? — Не тільки. Робота почалася ще за рік до виставки, яка мала відбутися 2008-го. А студентськомистецький “десант” здійснили чи то 2006, чи 2007 року. Виставка була присвячена Батуринській трагедії, коли 1708 року московські війська вирізали все населення гетьманської столиці, зрівняли з землею місто, всі православні церкви. Пригадую, один київський студент, родом із Криму, коли поверталися з Батурина, не міг заспокоїтися: “Боже мой, нєужелі ето дєлалі русскіє!?”… “Дєлалі”, ще й не таке. А чи наші громадяни знають про це? Ще одна тема виставки — Голодомор. — Чи багато студентів тоді звернулися до цієї тематики, бо молодь тяжіє до тем сучасності, модернових віянь… — Майже всі з тих, хто їздив. Тоді ж побачив світ шедевр Ольги Ковтун “Покрова”. Це постаті чотирьох гетьманів під покровом Богоматері, для котрих Батурин був столицею. “Спаси Господи душі твоя” Наталки Мелесь — грандіозне, живописне полотно. Не менш цікаві за темами, трактуванням образів, технікою виконання й інші роботи. Словом, працювали всі, хто готувався до захисту диплома. Надзвичайно цікаво показали себе харків’яни, ті, що були вихованцями Віктора Гонтарова: Сашко Сердюк (“Дума про кобзарів”), Микола Шевченко (“Мазепина гра”), Олег Омельченко (“Мазепа будівничий”), Ніна Мурашкіна (“Загибель Батурина”)… — Скільки було придбано робіт для Батуринського музею? — Шість полотен закупив за власні кошти і подарував музею Віктор Андрійович Ющенко, а дванадцять — Мінкультури. — Коли і з чого починається підготовка до чергової виставки? — Як правило, за рік. У січнілютому, коли у нас відбувається рада областей у Спілці, з’їжджаються всі голови обласних організацій; я пишу звернення до всіх художників України і роздаю їх головам. Претенденти на участь у виставці, яка буде через рік, повинні прислати до 1 листопада на адресу виставкому фотографії своїх творів. — Чому виставка експонується тільки в столиці? — Ми хотіли б повезти її до Донецька, Львова, чи й в інші великі міста України, наприклад, на Південь, але на це Міністерство культури не виділило жодної копійки. — Відвідавши вашу виставку, де були б представлені картини зокрема й про діяння Катерини ІІ, може, серед так званих шанувальників її імператорської ницості поменшало б духовних збочень, добровільного божевілля серед українців, а прокинулась елементарна людська (не кажу вже — національна) гідність? — Коли розгорівся скандал із пам’ятником в Одесі, я казав: “Зробіть щось, щоб побачили, що Катерина робила з нами!”. Нині спостерігається потяг до більш сучасного мистецтва. Є такий талановитий художник Валерій Закіпний з Одеси. На бієнале 2010 він представив картину “І прийдуть філософи зла, обіцяючи багато чудес”. Совітська червона чума в образах Лєніна, Сталіна, Дзержинського, з кошмарами тих часів приголомшує людську свідомість. Виконана вона як філософська робота в стилі Сальвадора Далі з використанням ядучих кольорів. Старші художники мені навіть зауваження робили, мовляв, навіщо допускати такі роботи на виставку. Скажіть, а як гармонійно можна передати той період? Талановитий митець здатен зробити з людською пам’яттю не менше, ніж сотні науковців, оприлюднюючи історичні свідчення-звинувачення імперсько-комуністичного режиму. — Скільки всього робіт і з яких регіонів України найбільше було представлено на останній виставці? — Попередньо виставком відібрав 224 роботи, а потім донецька спілчанська організація додала ще п’ять, згодом ще хтось прислав — так набралося з чверть тисячі. Найбільше робіт представив Київ, потім Харків, Одеса. Зі Львова одне полотно Ореста Ганна Фурс. “Доля. Аскольд” Скопа — сюжет урбанізованого Мамая на тлі стічних вод. — Зупинімося на найцікавіших, найоригінальніших роботах V виставки. Почнімо з Вашого полотна, бо на відкритті біля нього найбільше зупинялися глядачі, жваво й захоплено щось обговорювали, сперечалися. Що підказало тему Вашої роботи? — Я давно хотів написати картину на тему викрадення нашої святині — ікони Вишгородської Богородиці. Тепер ця святиня в Москві. Але небагатьом відомо, що її викрав із Вишгородського храму Андрій Боголюбський, якого нині канонізували, визнали святим Російської Православної Церкви. Він спочатку вивіз ікону в Суздаль, потім у Владимир. Вишгородську Богородицю викрав ще за часів князювання його батька, Юрія Долгорукого, а коли Долгорукого не стало, то “святий” Боголюбський організував отой найвідоміший погром, коли, зібравши північних князьків, половців (бо він був сином половецької княжни) і вкупі зі своїми родичами піддав Русь вогню і мечу. Це було 1169 року: вбивали, палили монастирі, ґвалтували жінок. Тому спочатку я думав розкрити цю тему як викрадення, а потім — діяння Андрія Боголюбського на Русі. — Колористичне вирішення картини ще дужче підсилює її задум і зміст… — Так, це заграва палаючого міста (“городів руських”). Я нічого не перебільшую, трагізм тих жахіть не потребує якихось домислів. Хай люди дивляться і розуміють нашу історію такою, якою вона є насправді. — Академік Володимир Прядка картині, яку він написав з Оленою Владимировою до ювілею 1160-річчя Київської Русі, дав назву “Аскольд (Оскольд) і Дір”. Вона виконана ніби як відома ікона “Всіх святих Печерських ”… — Зовнішня подібність є. Але художники в цій роботі об’єднали кілька тем, насамперед тему ще доволодимирового хрещення Русі Аскольдом. Автори уважно вчитувалися в літописні свідчення, переосмислили і виписали тут образи двох останніх із роду Києвичів (у Нестора написано, що нібито вони із роду варягів, але не княжого). Дивна річ, бо ж за Аскольда Київська Русь уже існувала, про що свідчать зарубіжні

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин