Поетичний автограф · “І готова всіх поіменно многотрудна назвать душа”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Різнотрав’я
Слово Просвіти, №07 за 2014 рік
Фото Володимира Коскіна
* * *
Країно чорних брів… М. Вінграновський
Країно сліз, під скрип твоїх коліс я починався в множині жалобній. Скрипів натужно твій селянський віз, що запада чи вже запав за обрій.
Заковтує тебе ненатла даль, затримати твій віз безсилий розум. Скрипить моя солом’яна печаль і все біжить, біжить услід за возом.
25.12.13
* * *
Не бажаючи жити во злі, брав на крила%рамена тяж земну, щоб росла на землі ліпота поіменна.
Та допоки він в небі літав і здіймався все вище, внук цінноти його проміняв на комп’ютерне грище.
І заплакав літаючий дід, не пробачив нащадку. І погребний замовив обід по утраченім спадку.
08.12.13
* * *
В занепаді ловитва вітрів з принуки біса. Нещадна пам’ять%бритва примножує порізи.
Порізи кровоточать і заживать не хочуть. Солярня сипле сіллю — печуть до божевілля!
А все тому, що літо обклалося дощами. І мертві з того світу не все живим прощають. 08.12.13
* * *
Змінивши напрям руху і кермо, можливо, край позбудеться облуди, ось тільки ми до того помремо. Пробач, нащадку, але ж нас не буде!
Прапороносець випростає стяг, свобода затрубить у мідні труби. І, привітавши європейський шлях, возрадуються дружно наші трупи.
08.12.13
* * *
Підтвердження, що ти вже патріарх: не піддається зорові Плутарх. Гамує розум спрагу безконтрольну зануритись в “Трістана та Ізольду”.
Ще шарпа однойменний персонаж із “Фауста”, як вищий пілотаж глибоких думань і спромоги духу, але ж це він запродав чорту душу і юну Гретхен з глупства й слабовілля занапастив, довів до божевілля.
Та й то сказати: мудрість патріарша ще молода, печаль від неї старша. В нічній палаті теж звихнулась наче, все слухає, як бідна Гретхен плаче.
07.12.13
* * *
Між там і тут — лише прозоре скло, там — парк, там воля, там розмите тло небесних ситців, осені палітра, там нахил крон — то й знак про напрям вітру.
Тут — крапельниці й марне намагання пірнути в сон, в небіль, у нестраждання. Перебіг тіней на хвилястій шторі, каталки деренчання в коридорі, і медсестри зізнання неохоче, що знову хтось помер цієї ночі.
06.12.13
* * *
Тяжкохворим недосяжний рай за балконом, де пташиний грай, шум дерев, протяжний гул і сміх. Шепче тяжкохворий: не вмирай, а якщо вмираєш, то вмирай так, щоб смерть від злості збилась з ніг. Он яка весела яснота в риб’ячому трепеті листви! Ось яка стерильна чистота в смерті. І вмираючи, живи!
07.12.13
* * *
Дружній жест — не останнє діло, співчуття — не порожній звук. Пам’ятає калічне тіло хто твій недруг і хто твій друг.
Друг підставив йому рамено, недруг діяв на відкоша. І готова всіх поіменно многотрудна назвать душа. 13.12.13
* * *
Мандрівних днів строката мішанина, епох свідоцтва, ночі вороні. Я прокидавсь під соло муедзина в азійській загадковій стороні.
З полону сну виборсувались ясла долини з вмістом стрижених садів. І здоба тиші плавилась, як масло, під той закличний монотонний спів.
Слонов’я гір оздоблювались сяйвом, на бивнях скель розпатлавши дими. Світ прокидавсь, я ж почувався зайвим, як цвіт кульбаби посеред зими.
Дарма, що тиша плавилась і крига, яку сюди я з Києва привіз. Край екзотичний розгортавсь, мов книга, та не відкривсь чужинцю мовний ліс.
28.03.13
* * *
Десь там Рим і тосканське вино, десь там Тібр і зелена Арно, крутоплечі її водоспади…
Ах, чому повторить не дано те панно, те летюче кіно, колонади, абсиди, аркади.
Буде в іншому напрямку крок, а можливо, й надземний виток, не повториться дійство уроче. Венеційського сонця жовток, флорентійського кисню ковток, зазивний холодок Санта%Кроче1.
14.12.13 __________________ 1 Готична базиліка XIII—XV ст. у Флоренції, усипальня Мікеланджело, Галілея, Макіавеллі та ін. видатних діячів епохи Відродження.
* * *
Венеціанський гондольєре, смішко з сережкою у вусі, веслуєш ти з якої ери в крислатім чорнім капелюсі й ошатнім чорному убранні із прибамбасами на шиї?
Твій монолог — тріумф гортані в тіснині, каменем зашитій.
Вода в каналі майже чорна, гондола чорна і кирпата.
Що означа твій колір чортів? — дозволь у тебе запитати.
Мені бракує розуміння чом сміх твій в одязі скорботи…
Та він зникає, як видіння, вже за найближчим поворотом.
22.12.13
* * *
Упродовж п’ятнадцяти століть крали мідь з утроби Колізея. Він же і окрадений стоїть, переймає величчю своєю.
Повзає туристська мурашва, мов сліпа, довкруж його овалу. Визира нетоптана трава з решета стіни, з її провалу.
Осторонь, як гладіатор, мак колиха червоним оксамитом. Мовби подає сигнальний знак: зупинись! Тут кров пролито.
14.12.ІЗ
* * *
Соснового праліса рать міднолиця за лічені дні до ноги полягла. На зрізах кори запеклася живиця, урозкид впокоїлись голі тіла.
В тумани окраїни пруть лісовози, везуть убієнних в неближні краї. І дух%лісовик із%під хвої крізь сльози зорить на спустошені гори свої.
Сушняк потривожений гримне, як постріл, налякана білка притулку шука. І втягує помпа — оголений простір, грядущими бідами душу ляка.
22.12.13
Коктебель
Терпкий цей хміль з волошинської чаші, він зводить з глузду — кіммерійський хміль. Ледачі хмари, як чумацькі мажі, повзуть, на мажах кіммерійська сіль.
В димах ландшафт, гігантську цмулить люльку, попихкуючи, грубий Карадаг. А з%під його підошви гул і булькіт, печерних вод невмовкний самотяг.
Стихійна сила волею випадку вгорі наосліп вирізьбила твір: наскельний абрис вольниці нащадка, який звеличив край долин і гір.
В світи вгрузав, серед чужих озвалась козацька міць, упертість родова. Душа на Січ неясно поривалась, та в родові не втілилась слова.
11.12.13
Волошин на Коктебельській набережній
Він трохи Зевс, і він же перебендя, Сократ кирпатий, лірник і жебрак. Кобзар з ціпком, який степами швендя, Едіп видющий чи й мандрівний дяк.
Та нині він подоба Посейдона, що вийшов з моря й спогляда житло,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
