Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Передусім він був незрадливим сином Великого Лугу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Сум стоїть над Дніпром…»

Слово Просвіти, №07 за 2014 рік

9 лютого після тяжкої хвороби помер перший голова Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка і Конгресу Української Інтелігенції В. А. Чабаненко (12.09.1937—9.02.2014). Віталій АБЛІЦОВ, Київ Це неминуче: для кожного настає день, коли вперше скажуть: “Він був…” Віктор Антонович Чабаненко був виз% начним науковцем, педагогом, письмен% ником, громадським діячем. Доктор філо% логічних наук, професор, дійсний член Академії наук вищої школи України, автор понад 500 наукових праць (монографій, словників, статей), збірок поезій і перекла% дів, зокрема, “Собор душі моєї”, “У вічно% му двобої”, “Суголосся” та “Оратанія”, ла% уреат премій імені Д. Яворницького, П. Чу% бинського, Я. Новицького, нагороджений медаллю “Будівничий України”. Але передусім він був незрадливим си% ном Великого Лугу — Української Атлан% тиди (так назвав своє багаторічне фунда% ментальне дослідження, присвячене зни% щеному провідниками минулого тоталі% тарного режиму заради примарного “ко% муністичного майбутнього” багатющої природної оази в центрі України). Олесь Гончар — порадник і однодумець Віктора Чабаненка, різко засудив у романі “Со% бор” рішення створити Каховське море, під яким сьогодні похоронено тисячі гек% тарів родючих чорноземів і лук%сіножатей (площа Каховського моря — 2155 км2 те% риторій Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей), 5 історичних Запо% розьких Січей, скіфські могили, близько 10 тисяч сільських садиб, 3 тисячі сіль% ськогосподарських об’єктів, лісових маси% вів на 150 тисяч гектарів: “…думали море збудують, а збудували болото!”. Віктор Чабаненко одним із перших глибоко осмислив трагічні наслідки вар% варського вигублення Великого Лугу пере% дусім для духовності нашого народу. Він подарував батьківщині унікальну енцик% лопедію — “Українська Атлантида”, де увічнені назви всіх сіл Великого Лугу, рі% чок, лиманів, імена істориків%дослідників дніпровського краю… “З настанням осені 1955 року велико% лузька долина почала затоплюватися. За% топлення відбувалося поступово, і вже че% рез рік вода піднялася аж до високих гряд у Кушугумських плавнях. Я тоді був студен% том 3%го курсу Запорізького педінституту… Мене страшенно вразила картина, яка від% кривалася на заході: майже по всій долині вирувала%бурунилася каламутна вода, в ній плавали колоди й купи хмизу; на незатоп% лених грядах горіли сухі трави, а в похму% рому небі бентежно поривалися то в один бік, то в інший зграї перелітного і місцево% го птаства. Рвучкий холодний вітер доно% сив запах згарища і якесь тисячоголосе ту% жіння. Плакала, конаючи, природа; роз% пачливо ячали під хмарами лебеді, журавлі й дикі гуси; вони втратили предковічні орі% єнтири по дорозі у вирій. Я теж плакав і сам собі поклявся, що колись про все бачене розповім людям”, — це абзац зі згаданого фундаментального видання В. Чабаненка. У шкільних і вишівських підручниках тепер пишуть про екологічні проблеми як про щось неминуче, що супроводжує істо% рію людства. Може, це й так. Але в Україні екологічні біди — прямі наслідки реаліза% ції невіглаських планів московських ім% перських псевдоіндустріалізацій. Після розпаду СРСР значна частина запорізьких (а також харківських, донецько%криворізь% ких, миколаївських, дніпропетровських) заводів%гігантів втратили своє пророкова% не Кремлем глобальне значення. І нині Україна потребує масштабних змін особ% ливо щодо нової моделі народногосподар% ського комплексу, широкого впроваджен% ня передових технологій тощо. Закономірно, що сьогодні наповнення державної скарбниці нашої країни вже більше ніж наполовину здійснюється за рахунок розвитку агропромислового ком% плексу. І це зрозуміло: найбільше природ% не багатство України — її земля, родючі ґрунти%чорноземи… Усі це знають і розу% міють, окрім егоїстичних очільників віт% чизняної влади. Україні не потрібні були ні Каховська ГЕС, ні Каховське “море”… “Що стосується Хортиці… Її б уже дав% но знищили ті ж люди, які діють тільки “по просьбе трудящихся”. Але вона гра% нітна. Мені завжди здається, що граніт Хортиці — це затверділе від болю, від на% руги серце України, й Дніпро його ніби кров’ю омиває, а воно, гранітне, стоїть. Не можуть ці люди її вгризти…” — ділився своїми думками автор “Української Атлан% тиди”. Віктору Антоновичу Чабаненку боліли біди нашого народу, він із песимізмом ди% вився у майбутнє України. Ще мало прожив я на білому світі — А стільки гризоти зазнать довелось! Виною усьому — пігмеї неситі… В. Чабаненко “Сповідь” Оті пігмеї й вкоротили життя патріоту Запоріжжя, адже переслідувань за свої погляди він зазнав ще в молоді роки. Але не відмовився від діяльності, спрямованої на захист рідної мови, культури, не пішов на змову зі своєю совістю — пам’ятав, чий він син і якому народу зобов’язаний слу% жити вірою й правдою. “Але Великий Луг живе — як сим/ вол щедрот отчої землі, як дух вольності, як наша історична пам’ять” Віктор Чабаненко не помилявся, коли твердив, що й отча земля, і вольності, і на% ша історична пам’ять незнищенні. Ця віра живе у серцях багатьох запоріжців. Хоча сьогодення дніпровського краю не дає пе% реконливих підстав сподіватися на опти% містичне завтра. Я не навчався у Запорізькому педаго% гічному інституті, з часом реорганізовано% му в університет, де все своє життя викла% дав В. А. Чабаненко. Наше з ним знайомс% тво відбулося наприкінці 80%х років мину% лого століття. Відтоді виникло листування. У числі 7 за 2007 рік журналу “Державна справа”, який я редагував, до 70%ліття зем% ляка видрукуваний нарис “Великий Луг зі столицею Запоріжжям”. Закінчується пуб% лікація моїм оптимістичним закликом Глибока скорбота запала в середовищі учених, сумують популяризатори науки, письменники, журналісти, діячі культури, велику втрату переживає громадськість: покинув цей світ широко знаний в Україні та за її межами професор філології, письмен( ник Віктор Антонович ЧАБАНЕНКО. Не стало людини, яка у своїй невтомній діяль( ності обіймала стільки напрямів, що їх вис( тачило б не на одне життя. Народившись 12 вересня свавільно(бу( ремного 1937 року в с. Єлизаветівці Васи( лівського району Запорізької області, В. А. Чабаненко, з перших днів усвідомлен( ня Світу Божого, жив за принципами Прав( ди, Добра, Совісті і не зраджував їх за будь( яких обставин. Закінчивши 1959 року філо( логічний факультет Запорізького держав( ного педагогічного інституту, певний час учителював, потім навчався в аспірантурі. 1966 року захистив кандидатську дисерта( цію. Іспит на громадянську зрілість, патріо( тизм, глибоку послідовність і принциповість учений склав, коли 1968 року публічно вис( тупив на захист роману “Собор” та його ав( тора у той час, коли цькували доброї пам’яті Олеся Терентійовича з усіх боків. За це мо( лодого вченого, батька двох дітей позбави( ли роботи, та Віктор Антонович не зламав( ся. Домігся поновлення на роботі, 1984 ро( ку захистив докторську дисертацію і упро( довж 1985—1996 років був деканом філо( логічного факультету Запорізького держав( ного університету. З 1985 року керував ка( федрою загального і слов’янського мовоз( навства того ж вишу. Підготував близько двадцяти кандидатів філологічних наук, очолював спеціалізовану вчену раду із за( “Тримайтесь, Вікторе Антоно% вичу! Настануть кращі часи! Зло не безсмертне”. Гірко зізнаватися, що я так помилився… Кращі часи ще довго не настануть на нашій малій батьківщині. На жаль… Із нашого письмового спілкування зупинюся лише на уривках з одного листа. У ньому відображені негаразди запорізького життя, відкрива% ються причини утисків місце% вої інтелігенції, посилення ру% сифікації козацького краю. Готуючи до видання книж% ку “Діалог через океан”, при% свячену двом видатним діячам вітчизняної науки і культури професорові Юрію Шевельо% ву (Колумбійський універси% тет, США) та його колишньо% му студентові в Харківському університеті Олесеві Гончару, я звернувся до В. Чабаненка з проханням уточнити ін% формацію щодо історії з переслідування% ми, яких він зазнав 1968 року. Тоді роман О. Гончара “Собор” був підданий нищів% ній критиці, ініційованій київськими пар% тійними бонзами і підхопленій їхніми за% порізькими пахолками — різними всево% ложськими, харченками, петрикіними, трутнєвими, воловиками… Віктор Чабаненко належав до одно% думців видатних запоріжців Миколи Ки% ценка та Степана Кириченка, котрі, буду% чи керівниками обласного рівня, як мог% ли, сприяли заснуванню на Хортиці ком% плексу з вивчення історії запорозького ко% зацтва, стримували русифікаторський нас% туп, ініційований кремлівським ідеологіч% ним мракобісом М. Сусловим, котрий, як згадував у своїх мемуарах колишній пар% тійний лідер України П. Шелест, дивував своїм невіглаством навіть членів москов% ського політбюро, запитуючи у П. Шелес% та та М. Підгорного, мовляв, чи правда, що в Україні розмовляють українською мовою. С. М. Кириченко відкрив однодумцям хисту кандидатських дисертацій Запорізь( кого державного університету. Саме Віктор Антонович на зорі Україн( ської Незалежності очолив Запорізьке об( ласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, Запорізьке обласне відділен( ня Конгресу української інтелігенції, зміцню( вав творчі зв’язки з науковцями України, Бі( лорусі, Канади, а згодом тривалий час був відповідальним редактором “Вісника Запо( різького осередку вивчення української ді( аспори”. Його наукова, науково(публіцис( тична і художня спадщина складає понад 30 книг і 1000 статей у фахових наукових ви( даннях, у періодиці та в енциклопедіях. Досягши значних наукових успіхів у галузі загального і слов’янського мовознавства, про що насамперед свідчать словник у двох томах “Прізвиська Нижньої Наддніпрянщини” (2005), книжки “Славістичні студії” (2003), “За покликом сумління” (2008), “Порожистий Дніпро” (2008), “Літературознавчі й літера( турно(критичні спроби” (2009), “Народознав( чі роботи” (2010) та серія видань про життя і творчість Т. Шевченка, О. Гончара, М. Богда( новича, Яра Славутича, В. А. Чабаненко зба( гатив скарбницю української фольклорної спадщини (зокрема, теренів Нижньої Над( дніпрянщини), впорядкувавши низку унікаль( них збірок легенд, переказів, постійних порів( нянь, серед яких найпомітнішими є “Савур( Могила” (1990), “Гартоване слово” (1995), “Січова скарбниця” (1999). Глибокою проник( ливістю та метафоричною насиченістю від( значаються художньо(публіцистичні та пое( тичні книжки В. А. Чабаненка — “За покликом сумління” (2008), “Собор душі моєї” (1998), “У вічному двобої” (2000), “Оратанія” (2001).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин