Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · 18 лютого минуло 62 роки від дня народження Джеймса Мейса. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ТТааєєм мннаа ззббрроояя У Уккррааїїннии

Слово Просвіти, №07 за 2014 рік

Наталя ДЗЮБЕНКО%МЕЙС Серед багатьох спогадів оцей найлюбіший. На початку нашого співжиття приходить додому сердитий Джім і починає докопуватися: “Шев% ченко… Шевченко… У всіх на вустах один Шевченко. Я не ро% зумію. Я знаю напам’ять чимало з Шекспіра, але ж не цитую його по тисячу разів на день. — “Ти пе% ребільшуєш”. — “А ти не поміча% єш, що жодна розмова з тутешні% Джеймс МЕЙС, доктор історичний наук Народна освіта — це найваж% ливіший чинник соціалізації но% вих громадян у будь%якій державі. Американська історія в народній школі США, наприклад, тради% ційно була спрямована на утвер% дження спільних цінностей аме% риканського народу, обґрунту% вання спільної долі для всіх гро% мадян країни. Такий погляд на викладання історії характерний для Франції, Угорщини, Німеч% чини і т. ін. Після 1960%х рр. у США був великий інтелектуаль% ний рух за включення (чи, як вва% жали учасники цього руху — рес% таврування) груп, які очима їх представників були усунуті від участі в історії: негрів, індіанців, емігрантів, жінок тощо. Рух був спрямований на подолання вия% вів расизму й нетолерантності, за мету мав підвищення гідності членів цієї групи. Визнаю, мене не здивувала пропозиція кількох російських істориків створити спільний під% ручник для українських і росій% ських шкіл і яку справедливо різ% ко критикував професор Станіс% лав Кульчицький, велика частина української інтелігенції та нау% ковці української еміграції. Проблема справді існує. Я зга% дую, коли на якійсь російсько% українській конференції один визнаний російський історик серйозно стверджував із трибуни, що Україна і Росія мали спільну історію до 1918 року. Іншого він не знав і не міг зна% ти. Більшість українських істо% ричних досліджень, написана до Другої світової війни, була під за% бороною аж до кінця перебудови. Українську історію як науковий предмет майже знищили, нато% мість було поставлено щось під назвою “Історія СРСР”, мета якої — віднесення українського істо% ричного процесу до російського імператорського і радянського всесоюзного досвіду в одежах офі% ційного марксизму. Це призводи% ло до того, що в найкращому ви% падку більшість українців мають перекручене розуміння своєї істо% рії, тобто своєї національної іден% тичності, а більшість росіян дума% ють про українство як про щось ми українцями не обходиться, аби хтось не згадав чи не проци% тував Шевченка”. — “А хіба з ук% раїнськими емігрантами не так?” — “Не настільки, щоб це було для мене проблемою”. Я починаю гарячково мимри% ти про значення Шевченка для України, для кожного українця, Джім саркастично мене переби% ває: та чув я всі ці промови, я все це знаю, поясни по%людськи. Я починаю зосереджено міркувати: ну звісно, у лексичному просторі Києва Шевченка таки чимало: університет, проспект, площа, пам’ятник, товариство “Просві% та” і т. ін. Але ж про Шевченка я особисто взагалі з ним не роз% мовляла. І тут же згадую, скільки разів у розмові вкидаю: “І ви наші і все наше”. “І ми не ми, і я не я”. “А братія мовчить собі, витрі% щивши очі”. “А розумне ваше слово брехнею підбите…” А в подруги Тетянки взагалі вся розмова Шевченком перецвічена, не ка% жучи про друзів%поетів. Моя ма% ма, процитувавши Шевченка, проказавши: “Той мурує, той руйнує, той неситим оком…”, не може зупинитися, аби не доказа% ти строфу, а то й увесь вірш до кінця. Але Джім, виговорив% шись, уже заспокоївся, сідає до своєї праці, і продовження цієї розмови не було. Десь аж за місяць, прийшов% ши з якоїсь конференції, Джім кидається до книг і висмикнувши якогось “Кобзаря”, а він їх привіз чимало зі Штатів, тицяє мені в руки і наказує: “Читай!” Вечір перейшов у глибоку ніч, американський професор слухав, думав, перепитував, коли йому було щось незрозуміле, обгово% рював, знову слухав. Щовечора я обкладалася довідниками, ен% циклопедіями, книгами на той випадок, коли одразу не зможу відповісти на якесь запитання. З наших обговорень особливо за% пам’яталась його реакція на за% кінчення поеми “Марія”: “Укра% їнська Матір Божа померла у 33% му. Твій Шевченко передбачив”. Мужі воспрянули святиє. По всьому світу розійшлись, І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умерла з голоду. Так минуло кілька місяців, поки Джім не закрив “Кобзаря” і поклав його до своєї професор% ської торби: — Я зрозумів. “Кобзар” — це таємна зброя України. Після та% кої книги Україна була приречена на незалежність. — Чому таємна? Є тисячі пе% рекладів різними мовами. — Та її сили і потуги іноземці не збагнуть. — Ти ж зрозумів? — Та я вже майже українець. Після цих специфічних студій Джеймс Мейс справді почав вва% жати себе українцем, бо нарівні з іншими міг послуговуватися афо% ристикою “Кобзаря”, а ще він збагнув підземний гуркіт україн% ського слова і її давньої історії. Я навела цей приклад, щоб пояснити читачам “Слова Про% світи”, що Джеймс Мейс не був стороннім спостерігачем полі% тичних і соціальних процесів, які розгорталися на його очах в Ук%

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин