Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
І мову рідну любити!..
Слово Просвіти, №07 за 2014 рік
Міжнародний день рідної мови — день, який відзначають 21 лютого, починаючи з 2000 року. Про “підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності” було оголошено на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО. В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин Президент України підписав відповідне розпорядження. У ці лютневі дні, коли столиця охоплена полум’ям спротиву, збіглося дві дати: виповнилося 25 років від часу утворення Товариства української мови, що, за суттю, стало відродженням “Просвіти”, десятки років забороненої комуно-радянським режимом. Саме у Всеукраїнське товариство “Просвіта” і було невдовзі трансформовано ТУМ. Головою оргкомітету зі створення ТУМ і першим головою Товариства був видатний поет і громадський діяч, Герой України Дмитро Павличко. Цю статтю він опублікував у “Літературній Україні” у вересні 1988 року, коли йшла напружена робота зі створення Товариства української мови. Фактично це також була доповідь Дмитра Павличка на установчому з’їзді ТУМ. Положення статті актуальні й нині.
Дмитро ПАВЛИЧКО
Українська мова має свою історію. Зачатковими формами вона присутня разом із такими ж формами російської та білоруської мов у найстаріших літописах Київської Русі, у “Слові про Ігорів похід”. Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох — від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українська мова має свою могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника; вона має свою велику, вже не тільки оригінальну, а й перекладну літературу. Вона має лексичне багатство й витонченість, завдяки яким досконало передає найтонші смислові нюанси у творах Гомера й Овідія, Сервантеса й Шекспіра, Пушкіна і Міцкевича. Справді, зовсім недавно (якщо брати час в історичних категоріях) у нас вийшла “Іліада” й “Одіссея” в перекладі Бориса Тена, твори Горація й “Метаморфози” Овідія в перекладі Андрія Содомори, повне зібрання творів Шекспіра — знак зрілості будь-якої мови, готується до видання “Дон Кіхот” (свого часу публікований у журналі “Всесвіт”) у перекладі Миколи Лукаша, не кажучи вже про цілі бібліотеки перекладної літератури, які залишили нам Максим Рильський, Василь Мисик, Микола Бажан і чудотворець нашої мови Микола Лукаш. Сьогодні важко знайти у світовій літературі видатну поему чи видатний роман, які не мали б українського відтворення. Українська мова має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує хвилями народної пісні, переливається в душу нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський користалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це означає, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова не вчора придумана. Вона — не сирота, вона має слов’янську родину і світову славу. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має все, зокрема й політичне право жити й розвиватися, як сказано в чудовому вірші Максима Рильського, мужати “в сім’ї прекрасних братніх мов”. Але саме оте найдорожче і найсвятіше почуття рівноправності потоптали, зневажили та поганьбили сталінські єзуїти й інквізитори. Вони переслідували за любов до рідної мови, а інколи й за біологічну належність до того чи іншого народу, так само або й гірше, як царські жандарми, як ідеологи самодержавної “недєлімості” й національної зверхності.
Закінчення на стор. 2
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
