Гість номера · “Ми незмінно залишимося вдячними Йому за нашу незмарновану минулість”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЛЛааррииссаа РРААЗЗІІН НККО ОВВАА//ВВО ОЗЗН НИ ИЦ ЦЬЬККААА:: «Для мене слово батька — закон»
Слово Просвіти, №07 за 2014 рік
Борис Григорович Возницький — Герой України, директор Львівської національної галереї мистецтв (ЛНГМ), який пропрацював у ній 50 років (без п’яти місяців) і відійшов від нас 23 травня 2012 року. Українець із великої літери, Богом обдарований музейник, патріарх українського музейництва, будівничий і хранитель замків, відкривач і дослідник Пінзеля, загалом — охоронець української культури. Справу батька продовжує його донька — Лариса Разінкова-Возницька, завідувач реставраційної майстерні ЛНГМ, директор цієї Галереї, інтерв’ю з якою пропонуємо читачам “СП”.
“Батько повністю віддавався роботі…” — Ваш батько вперше потрапив до музею “у 1939 році, коли після закінчення шести класів польської школи в Дубно поступив у гімназію” — цитую за матеріалом Бориса Григоровича “Музей — моє життя”. А коли Ви вперше переступили поріг музею? — 1970 року. Мені тоді було 16 років. Найбільше запам’ятала галерею. Ми тоді жили у Винниках. А на вихідні батько за% бирав мене до Львова, ми ходили в опер% ний театр на вистави. Мені було цікаво. Директором опери був батьків гарний то% вариш. Вечори в музеї відбувалися — мене, маленьку, брали. Тато мені сказав: будеш мистецтво% знавцем, підеш вчитися на кафедру історії мистецтвознавства у Київ. Та й усе. У гале% реї я від 1971 року — після десятого класу. А вступила в інститут 1974%го, щоправда, не з першого разу. — Скільки нині окремих музеїв входить до Львівської національної галереї мистецтв? — Сімнадцять — окремих. 17%й — му% зей у Жидачеві, який тато почав створюва% ти. Ми його частково відкрили, над ним працює заступник директора галереї з нау% кової роботи Володимир Петрович Пшик. — Ви брали участь в експедиціях? — Звичайно. У 60—70%х роках експеди% ції були часті й великі. Обстежували райо% ни: шість чи сім тих районів були прикріп% лені до галереї. На обстеження виїжджали наші наукові співробітники В. Овсійчук, О. Ріпко… Виїжджали, описували все, що валялося, забирали “непотрібне”. Тоді церкви або закривали, або вони вже були закриті, тому треба було якось зберегти ікони, скульптури… Батько жодної ікони з гвіздка не зняв, навіть те, що йому дарува% ли, віддавав у галереї. Нині церкви відкриті. Я знаю таких ко% лекціонерів, як отець Ростислав, що зби% рав ікони, скульптуру, отець Себастьян створив музей при Студитах, має твори і XIV, i XVI століть… Іван Гречко, видатний колекціонер, який передав мальовані ікони на склі Українському католицькому університетові (УКУ)… Тато таких людей підтримував, бо вони теж рятують і експонати, і ситуацію, думають, куди передати, як про% довжити їм життя, систематизу% ють, описують. — Борис Григорович якось зізнався: “В експедиційній роботі сенс мого життя”. — У батька був непростий ха% рактер. Він повністю віддавався роботі, беріг кожну хвилину. Час беріг. Для тата “відпочинок у хаті” — це була робота. Часом хотілося поговорити, але не робила цього, щоб не завдавати йому прикрощів. А ще були безперервні телефонні дзвінки. Останніми роками він по% гано спав. Постійно думав, де знай% ти місце під фондосховище, на яких стела% жах розмістити той чи той експонат, дуже рано вставав, аби швидше бути чи в гале% реї, чи в котромусь із музеїв. У деяких тато іноді ночував. — Ваш батько найперше вчений чи музейник, наставник чи творець? — Звичайно, музейник.
“Тато любив Україну…” — Мистецтвознавці з яких країн найчастіше відвідували галерею? — З Польщі. Колись — із Росії. Нині багато приїжджає з Білорусі. Я возила вис% тавку до Мінська: “Владарі Речі Посполи% тої”. Між музеями завжди було порозумін% ня і дружба. З Яном Островським, дирек% тором краківського Вавеля, також контак% туємо. — “Світ Бориса Возницького впливає на суспільство”, — пишуть спеціалісти у своїх спогадах. А як світ духовний (мистецький зокрема) впливав на Вас? — Татові було приємно, що його хвали% ли, цінували. Але він це сприймав із гумо% ром, не зациклювався. — Звідки в батька таке глибоке занурення у свою справу, в мистецький світ? — Від батьків, від діда, який був заліз% ничним майстром на Волині. Дід завжди хотів, щоб його внук був інженером. Вони жили під Дубно, потім дід купив маєток у селі. Мали й ділянку землі. У діда було ба% гато дітей — він і їх привчив до праці. Ме% не в дитинстві на літо відвозили до бабусі і дідуся в Ульбарів, що на Рівненщині. Я не пам’ятаю, щоб батьки мого тата сиділи на місці. Вони безмежно любили свого Бори% са. У нього була лише сестричка — Тамара, а інша Тамара ще дитиною померла. — Які музеї-сателіти ЛНГМ Ви б виділили? — Олеський замок. Тато хотів ще і в Свіржі попрацювати з тамтешнім замком, але не дали… А твори, які привозили з експедицій, треба було кудись дівати, — бов нашому музеї у Львові експонувалися твори західноєвропейських художників. А врятували тисячі творів, і тато шукав, куди їх прилаштувати… Отже, вже від 1975 року функціонує замок в Олеську, потім Золо% чівський, згодом музей%садиба М. Шаш% кевича. Підгорецький замок теж привер% нув татову увагу. Але він розумів, що йому не вдасться завершити облаштування Під% горецького замку, бо коштів не було. В Олеську в монастирі капуцинів влаштува% ли фондосховище. — Вашому батькові було непросто спілкуватися з різноманітними керівними органами, коли прагнув “посилення ролі музею у ствердженні національної самобутності” (цитую автора спогадів). Як їхні працівники ставилися до прохань батька? — Ті, хто розумів, про що йдеться, сприяли і нині сприяють. Є й далекі від ро% зуміння, а отже,— і від сприяння. — Борис Григорович комплексно підходив до облаштування замків-музеїв: замок плюс паркова структура… — Бо таки має бути комплекс. Тато вивчав відповідну літературу про те, як створюються паркові комплекси. І сам їх розплановував.
Борис Возницький. Фото В. Пилип’юка
— Художник Євген Безніско пише: “Борис Григорович жив, даючи людям в сотні разів більше, ніж брав собі”. — Татові не потрібно було нічо% го. Йому вистачало стола і ліжка, і колосальної бібліотеки в тій двокім% натці, в якій він мало бував. Тато вважав, що час важливо витрачати на необхідну працю. Коли відкривав Олеський замок, начальство не втручалося в те, що він робив. Коли перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і пер% ший секретар Львівського обкому Ком% партії України Віктор Добрик, прибувши в Олесько, схвалили, точніше, нормально поставилися до відкриття Олеського зам% ку, всі зрозуміли, що ставитися до появи Олеського замку%музею можна схвально. Бо місцеві начальники перед тим боялися, не знали, як реагувати на бурхливу діяль% ність Возницького. — Чому 1965 року управління культури забороняло виставляти “Львівський портрет XVII—XVIII ст.”? — Бо вперше відважилися зробити таку виставку. Над цим багато працював Воло% димир Овсійчук, батьків однодумець.
“Батько дуже боявся прогнозувати…” — Чи всі керівники певних інстанцій потрапляли під вплив батька, коли він щось їм доводив? — Деякі розуміли його, підтримували.
Він дуже тішився, що партійний керівник В. Секретарюк підтримав створення Му% зею Пінзеля. Бо перед тим батько дуже пе% реживав. Та й потім були люди, які розумі% ли. — Як Вам удалося встановити дві панорамні картини, які наробили стільки галасу: “Битва під Парканами” — в Золочеві, і “Битва під Віднем” в Олеському замку? — Ми виконали заповіт батька. Він довго думав, як їх розвісити. Дехто хотів повернути їх у Жовкву. Але ж костел Лав% рентія у Жовкві — діючий. Представники різних конфесій не могли б там побачити ці картини. Я знала, що ці дві батальні картини, про які ми говорили, буде дуже важко розмістити в замках. Якось сказала батькові, чи не розмістити їх десь у Львові. Батько не витримав: “Ти що, моєї смерті хочеш?” Отже, коли батька не стало, —
“Битва під Парканами” і “Битва під Від% нем” опинились у Золочеві та Олеську. Я не звертала уваги на те, що Мінкультури хотіло показати їх у Києві. Для мене слово батька — закон. — Коли Ви особливо відчули вагу внутрішнього духовного світу батька? — Коли я опинилася біля нього, десь від 15 років… У тата була цікава фраза: “Жити треба так, щоб без гальм і на вели% кій швидкості”. — 2001 року Ваш батько у 75 років піднявся на Говерлу. Ви не ходили з ним? — Ні. Він був дуже радісний після сход% ження. Пишався тим. — Як виникла ідея надати ЛНГМ ім. Бориса Возницького, що відбулося 16 квітня 2013-го, у його день народження? — Ідея наша, працівників галереї. Ви% рішили, що треба якнайшвидше подати документ у Міністерство культури. Вони дуже довго “розглядали це питання”, але врешті дозволили. — Борису Возницькому в його діяльності допомагали Роман Лубківський, Кос-Анатольський, Федір Стригун, Юрко Брилинський… Хто найбільше запам’ятався Вам? Про кого згадував добрим словом батько? — Про Романа Лубківського, Віру Лясковську, яка давала багато порад. Вона переймалася діяльніс% тю батька, підтримала мене, коли його не стало, вселила в мене і на% дію, і сміливість…
P. S. “В нас завжди залишить% ся живе розуміння того великого змісту, який дарував нам Борис Возницький. Ми незмінно зали% шимося вдячними Йому за нашу незмарновану минулість, за те, що повернув із небуття важливі епізо% ди нашої історії, що єднав нашу пам’ять із неспокійним насущ% ним, що цеглина по цеглині запов% нював прогалини у цоколі нашої культури, що, повертаючи знаменні силу% ети Олеської, Підгорецької, Золочівської твердинь, обриси скульптур незрівнянно% го Пінзеля, твори Полейовських, Кондзе% левичів, Рудковичів, Долинських, над% дністрянських і надзбручанських майс% трів різця і пензля, великих гетьманів і без% іменних мистців, пращурів Плісницька і стольного Києва, підвалини та фронтони минувшини — що усією своєю плідною діяльністю він зумів проявити фарби, форми й ансамблеві сув’язі у панорамі на% шої Вітчизни” (Любомир Медвідь. Пам’яті Бориса Григоровича Возницько% го // Борис Возницький, яким ми його пам’ятаємо. — Львів: Вид%во “Центр Єв% ропи”, 2013).
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
