Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Події, факти, коментарі “Уперше за роки незалежності у центрі столиці лунають постріли і гинуть люди”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Конституція у вогні барикад

Слово Просвіти, №07 за 2014 рік

Ситуація в Україні вкрай складна. По-перше, треба відповісти на гарячі виклики сьогодення, реалії Єврореволюції, громадянського протистояння. По-друге, всі розуміють, що настав час глобальних змін у державі. Петро АНТОНЕНКО Уперше за 22 роки незалежності у центрі столиці лунають постріли і гинуть люди, десятки зниклих і викрадених, тисячі поранених, скалічених. Саме таку ціну суспільство платить за усвідомлення: так далі жити не можна. Час нарешті завершувати перехід від колонії до справді незалежної держави, від тоталітарного до демократичного суспільства. Єврореволюція в Україні в ці дні сфокусувалася на вимозі до нашого парламенту — Верховної Ради України негайно внести зміни до Конституції, щоб перейти до парламентсько-президентської форми правління. Конкретніше — невідкладно повернути Основний Закон держави в редакції 8 грудня 2004 року. Влада, начебто теж задекларувавши готовність до цих змін, просто тягла час. Минулого тижня так і не відбулася позачергова сесія ВР. Опозиція, Майдан, усі учасники Єврореволюції терпляче дочекалися початку пленарного сесійного Життя літака обчислюється годинами, які він перебуває в небі, а не в темних ангарах чи на бетоні аеродромів. Життя людини також обчислюється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона споживатиме і скільки позношує одежі. І народ, хоч яким би він був багатим матеріально, втрачаючи мову й пісню свою, уподібнюється до домашньої птиці, що має крила тільки для того, аби накривати ними тлущ і давати з них пір’я для подушок та перин. Скажімо правду: українська мова за останні шістдесят літ різними антидемократичними заходами, напівтаємними розпорядженнями й циркулярами майже витіснена на своїй же землі з багатьох вищих навчальних закладів, із багатьох шкіл і дитячих садків, із багатьох виробничих сфер, із багатьох державних установ. Але задумаймося, чи тільки в циркулярах справа? Яке може бути виправдання людині, котра відмовилася від рідної мови? Людину темну, неписьменну, затуркану, несвідому або свідому на рівні блощиці, може виправдати її тупоумство і невігластво. Але таких людей, здається, у нас майже немає. Ми всі освічені, начитані, всі з телевізорами й радіо, з цими очима й вухами, які відкривають світ, найдальші, майже відсутні в нашій свідомості далечизни, — ми бачимо й чуємо, як росте й клекоче світ, ми вміємо аналізувати бачене й почуте. У нас удома — бібліотеки, а в декого й комп’ютери. Ми — найкращі в світі читачі! То звідкіля береться серед нас нігілістичний щодо рідної мови настрій і дух? Мабуть, в одного береться він зі страху, загнаного в душу ще сталінськими “інтернаціоналістами”, в іншого йде він від жадоби зберегти кар’єру, не виказувати своїх національтижня Ради. Але на цьому терпець народу, схоже, вичерпався. У вівторок зранку десятки тисяч учасників протестів оточили урядовий квартал. Вимога — негайно поставити на голосування в Раді поданий опозицією законопроект про відновлення Конституції 2004 року, який спікер Рибак спершу навіть відмовлявся реєструвати. Парламент і прилеглі вулиці вночі заблокувала міліція, зокрема “Беркут”. Але самі вони виявилися заблокованими протестувальниками. Почалися вуличні бої по всьому периметру урядового кварталу — на багатостраждальній вулиці Грушевського, в Маріїнському парку під Радою, в інших гарячих точках. У перших лавах повстанців — підрозділи Самооборони Майдану, добре екіпіровані й вишколені. На боці міліції з повстанцями б’ються звезені в Київ “тітушки”. них почувань, щоб утриматися в певному становищі, ще в іншого національна байдужість народжується як мода: не відстати від тих керівників, які на словах — за національну політику, на ділі ж — віддають своїх дітей тільки в російські школи, розмовляють рідною мовою лише тоді, коли цього вимагає святковий ритуал. Але є й такі, що за всієї освіченості залишалися темними, лінивими, здеґенерованими, для яких культура — це лише зовнішній лоск і вигода. Страх, кар’єризм, духовне ледарство — це ж хвороби, страшні, інфекційні, і, щоб вилікувати їх, потрібно змінювати всю систему нашого буття, а не тільки систему освіти чи систему вищої школи. Повнокровне функціонування української мови у всіх галузях нашого нового буття викличе розквіт духу, благородства й людяності. В нас менше буде злодійства, пияцтва, взагалі злочинності, коли наша мова розквітатиме для кожного серця. В нас працюватимуть люди без байдужості, з відкритою душею, бо ж знатимуть, що трудяться не лише для свого їдлового апарату. А й для пісні, для історії, для національної самобутності свого народу. Кожен народ живе вірою у свій національний ідеал. І ми повинні жити вірою в те, що наша національна мова як головний носій, виразник нашого народного ідеалу не може загинути; хіба може вмерти багатюща культура української поезії, Шевченкового слова, Франкової думки?! Але, як каже приповідка, на Бога надійся, а рук не покладай. Відповідаючи панові Антошкові, який вважав, що українська мова — це діалект, Іван Франко писав: “Діалект? А ми його надишем Міццю духа і вогнем любови, І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови!” Епіцентром протистояння стало перехрестя вулиць Інститутської, яка давно в руках повсталого народу, і Шовковичної. Повстанці розібрали бруківку тротуа рів і засипали “Беркут” на Шовковичній градом каміння, у бік міліції полетіла палаюча суміш. Потім люди підпалили автомобілі, якими міліція кілька тижнів тому заблокувала вулицю. Густий чорний дим повалив на міліцію, на Верховну Раду. Міліція ж застосувала сльозогінний газ, водомети, світлошумові гранати, гумові кулі. Уже за перші години вуличних боїв серед протестувальників були десятки поранених, кілька убитих. Ось до такого трагічного протистояння народу з владою дійшло через вперте небажання правлячого режиму шукати мирний вихід із глибокої кризи. Детальніше про перебіг подій розповімо в наступному числі “СП”. Нашій мові потрібен вогонь любові, потрібна духовна міць! Хто дихає суржиком, не може мати духовного здоров’я. Любов до рідної мови — це любов до здорової духовності, до знання, світла, інтелігентності, благородства, справедливості. Це почуття братерства між народами, бо який братній народ не радітиме з того, що поруч живуть люди, щасливі від пісні й мови своєї?! Недавно в музеї Павла Тичини я бачив плакат, на якому скопійовано автентичну заяву одного батька: “Требую звільнити мого сина Богдана від рідної мови!” Важко уявити собі ганебніший злочин проти своєї дитини, ганебніший документ застійних часів. Не поїде цей батько, як Тарас Бульба, до свого сина, коли той потрапить у руки ворогів, не крикне, коли той здригнеться в муках: “Чую, синку, чую!” Ні, цей батько їстиме хліб, який принесе йому від ворога син-перевертень, бо очі й думки цього батька працюють лише на шлунок. Але й цього батька не повинні ми надто суворо судити, бо він сформований обставинами свого життя, своєї доби. Його рукою, коли він писав ту заяву, водила жадібність манкурта до вигідного життя без тривожної мислі, без крику сумління. Любов до рідної мови не тільки не заперечує любові й поваги до інших мов, а навпаки — народжує, плекає, вирощує інтернаціоналістичні почування. Нам слід пам’ятати, що ми живемо в родині націй і народностей. Ми хочемо бути багатомовними та багатознаючими, хочемо належати людству. Хочемо бути в його розумі не мертвою, а сяючою клітиною, а для цього ми повинні засвітитися любов’ю до рідної мови, до рідного народу. Дмитро ПАВЛИЧКО І мову рідну любити!.. Закінчення. Початок на стор. 1

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин