7 Крути – 100 Продовження теми · с. 7сторінка оригіналу ↗
Пам’яті Василя Паламарчука
Слово Просвіти, №07 за 2018 рік
Марія МЕЛЬНИК, член НСЖУ, смт Муровані Курилівці Вінницької обл.
Напад Росії на нашу землю у 1918-му і 2014-му мають подібний агресивний характер і привід. Після жовтневого перевороту більшовики хвалились революцією, носились із Декларацією, де проголосили рівність, суверенність народів Росії, їхні права на вільне самовизначення аж до відокремлення. У цьому документі була велика брехня. Бо як тільки Центральна Рада України у IV Універсалі обнародувала суверенність України, люто і з ненавистю запротестував Ленін! Його спротив озвучив голова Реввійськради Л. Троцький: “Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами!”. Тобто Ленін і його поплічники вважали, що ні до якої самостійності Україну не можна допустити. Тому у січні 1918 р. вождь пролетаріату посилає на нашу землю вишколене, загартоване в боях Першої світової військо, яке нещадно розправлялось з самостійниками. Чи не повторилась історія? Події наших днів: майданівці вимагали від президента відірватись від Росії і підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. І що зробив кремлівський агресор Путін? Те саме, що російські ординці у 1918 р., — окупував Крим, розв’язав війну на Донбасі. Щоб поневолити Україну, ленінські загарбники в українських містах і селах розпочали внутрішню боротьбу, зсередини агітували народні маси за радянську владу:
Ігор ЯВОРСЬКИЙ, письменник, військовий журналіст
Примарні блискавки свободи Січень 1918 року безжалісно шмагав морозними батогами зблідло-вибілену засніжену землю України. Ще діяла в Києві Центральна Рада, перенасичена соціалістами, які виступали категоричними супротивниками створення власної військової сили і навіть уявно не вбачали Україну вільною од “братньої російської демократії”. А це був час великих сподівань і звершень: Російська царська імперія розтанула в диму Першої світової війни, її вчорашні провінції — Прибалтика, Фінляндія та Польща — вирушали в самостійне політичне плавання, і тільки Україна — сивий півострів бунтівної вдачі та вічних міжусобиць — вкрилася червоною ковдрою знавіснілого більшовицького терору. “Ми були проти рідного війська й разом з большевиками розкладали соціялістичною пропагандою полки, дивізії та корпуси, стихійно воскресавше козацтво, а тому — лишившись без збройної сили — посилали школярів під Крути…” — скрикує спокутними рядками книга Остапа Войнаренка “До нової Полтави”, котра побачила світ 1955 року в Нью-Йорку. Це буде пізніше. А поки що Центральна Рада зважується, зрештою, на довгоочікуваний у народі крок — проголошує 22 січня 1918 року IV Універсал, текст котрого зачитує Михайло Грушевський на засіданні Малої Ради в ніч з 24 на 25 січня, де “...однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, Вільною, Суверенною Державою Українського Народу…”
обіцяли віддати панську землю народу. Тому українці не підтримали свою Центральну Раду. В. Путін — вірний учень Леніна, з 2006 року готувався до війни проти України. У владних органах нашої держави працювали розвідники-росіяни; підкупом, обіцянками високих посад, нагород з українських зрадників вигодовували сепаратистів. Так московські емісари лаштувалися на гібридну війну проти нашої Батьківщини. Тож порівнюючи події 1918-го і 2014-го, бачимо в них багато спільного. …100 років тому 29 січня 1918 р. біля містечка Крути о 9-й годині ранку розпочався бій. Сили були нерівні. Юні герої це бачили, але тримались. Їх зігрівали слова Христа: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ів. 15:13). У цьому бою, на прогоні між Бахмутом і Ніжином, брав участь і 16-річний Василь Паламарчук із села Вище-Ольчедаєва, що на нашій рідній Мурованокуриловеччині. Хто він, якого роду, що у свої 16 усвідомив відповідальність зрілого мужа за безпеку отчої землі? У книжці “Наша хата не скраю” талановитого краєзнавця Олени Романевич я побачила світлину 1911 року, на ній сім’я Івана і Христини Паламарчуків. Між ними білявенький 9-річний хлопчик безтурботно дивиться на світ, йому затишно опиратись на батькову і материну руку. З напису на звороті фотографії, з розповіді автора книги, зі спогадів родичів з’ясувалося: Василь Паламарчук з доброчесних, достойних родів Мальованих і Паламарчуків. Прадід юнака — Оверкій Мальований з дружиною Тетяною славились умілою працею на землі. У Вище-Ольчедаєві вони вирощували нечувані врожаї помідорів, винограду, кавунів, за що на ярмарку-виставці Оверкія Мальованого нагородили золотою медаллю. Дядько Василька Паламарчука — Пилип Оверкович вивчився на лікаря-хірурга, жертовно, самовіддано рятував життя і здоров’я людей. Старожили пам’ятають його добрі справи: комусь повернув зір, вирізав пухлину, у голодний рік дав борошна, гроші на хату. Батько Василька виріс у культурній, інтелігентній сім’ї, знав багато мов, був висококваліфікованим робітником на цукровому заводі. Онук подружжя Паламарчуків — Юрій Іванович Химич — талановитий художник, його картини були на виставці в Києві, Лос-Анджелесі, Нью- Йорку, Вашингтоні, у постійних експозиціях Білого дому, Пентагону (це вже в радянські часи). Василь Паламарчук мріяв бути гідним свого доброчесного роду. За порадою батька він навчався в реальному училищі міста Сміла. Та більше захоплювали думки батька про визволення України. Пам’ятав, як тато цитував універсал Б. Хмельницького: “Прикладом славних і великих Русів, предків своїх при своїй правді за благочестіє святоє, за цілость отчизни і за поламаніє прежніх праві вольностей своїх станьте”.
А в січні 1918-го почув і прочитав універсал М. Грушевського. Та це ж сама Україна-мати кличе захистити її! Зібрався і поспішив зі Сміли на Київ. Відшукав сотню Гончаренка — і той не зміг відмовити безвусому юнакові. …Кривавилось поле бою, багряніло небо — ятрилась глибока болюча рана України. У Вище-Ольчедаїв Іванові Паламарчуку прислали повідомлення про загибель сина. Нещасний батько приїхав у Крути, бачив на почервонілому від крові снігу мертвих героїв, поранених, спотворених, понівечених. Хотів забрати тіло Василька, щоб дома поховати. Більшовицька влада не дозволила. Згорьований батько повернувся додому і того ж дня помер від жалю і туги. Ще кілька днів російські окупанти відмовляли дати загиблим захисникам місце для могили на рідній землі. Не витримали такого поглуму над мертвими мешканці Крут і без всякого дозволу поховали славних захисників. 17 березня 1918 р., коли більшовики залишили Київ, а в столиці встановилася влада Центральної Ради, тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Крутами (і наш земляк із Вище-Ольчедаєва Мурованокуриловецького району Вінницької обл.), перевезли до Києва і перепоховали на Аскольдовій горі. Крути 1918-го та Іловайськ 2014-го — яскрава історична паралель, що свідчить про трьохсотлітню підступну хитрість, обман, кровопролитні напади російської орди, про сьогоднішню концепцію так званого “русского міра” — про найпідліші засоби, щоб утримати Україну під рукою імперської Росії.
сотник Гончаренко наказав залишати поле бою, аби зберегти решту ще живих побратимів… Відходили до потяга, що вцілів, по той бік станції Крути. Спершу — студентська сотня, затим — друга, третя та четверта сотні юнкерів… Перша юнацька сотня стримувала ворога щільним вогнем… …Вітрисько — палкий і розхристаний до нестями, іще шелестів над тілами забитих юнкерів, студентів, гімназистів та учнів технічних шкіл, коли решту січовиків — 32 студентів раптово оточили й захопили в полон. Лише четвірці юних дивом вдалось врятуватись. А двадцять вісім студентів прийняли мученицьку смерть. Страшно читати спомин учасника бою гімназиста Левка Лукасевича, який у книзі “Роздуми на схилку життя” свідчить: “Майже всі, кого взяли до полону, були більшовиками по-звірячому покалічені під час розстрілу. Трупи були з розбитими головами, повибиваними зубами, часом і повиколюваними очима. Кілька трупів цілком не вдалося розпізнати, настільки вони були знівечені. Одного з нерозпізнаних щойно в Києві розпізнала мати за монограмою на сорочці…”
Розіп’яті Крути ...Лежить розкидана і мерзне Козацька слава на снігу. Віктор Терен Розчахнуто січневий день Гарматним пострілом навпроти. Останній відлік час веде, Та твердо став студентський спротив! А кулемет січе затак, Плює свинцем оскаженіло. Від сатанинських зарізяк Вкраїнське сонце потемніло. Їх перший бій. Останній бій. І вечір був. І ранок плакав. Скількох Оксанок і Марій Вбере зима у чорне плаття! Штиком штрика червона скрута... Ця ніч озветься смертним криком. Розіп’яті ридають Крути, І Київ заголосить дико. В жалобі квилий посвист вітру Аскольда тінь зігнув неначе. Той князь не в долю — в юних вірив, А Україна їх оплаче. ...Сюди печаль свою несу, Шепчу молитву в ріднім слові Не надмогильному хресту — Козацькій славі в їхній крові. 15 червня 1992 року
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
