Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми ще так мало знаємо про надзвичайно цікавих людей минулого”. 11 · Першодрук · с. 11сторінка оригіналу ↗

Степан ПУШИК. Степан ПУШИК. Нариси з історії Вікторова

Слово Просвіти, №07 за 2018 рік

Закінчення. Поч. у ч. 5, 6 за 2018 р. Але Українська Народна Республіка проіснувала недовго, і відтак Роман Домбчевський та його дружина Ірина з дочкою Христиною переїздять до Стрия. Тут Ірина виступає у пресі як журналістка, а як громадська діячка вона закладає міське товариство “Просвіта” і працює в цій громадській організації, створює, як і в Миколаєві, бібліотеку. Її чоловік Роман Домбчевський пише і видає 1934 року книгу свого життя “Право вибору” — про таке ж право української мови, яке мають всі інші мови. Книгу доктора права кілька разів перевидавали, і настав час, щоб її могли прочитати наші сучасники. Очевидно, Ірина передала великому Франкові зошит з народними піснями, записаними у Вікторові рукою Й. Домбчевського від Дмитра Супа (10 коломийок), Федя Харуна (64 коломийки) і 16 танцювальних пісень. Ще кілька О. Дей вирізав і наклеїв для передруку, коли готував перше видання пісень у записах Івана Франка, але решта записів чекають на дослідника й видавця. Була у Вікторові старовинна фісгармонія. Домбчевський із Громадської хати забирав цей музичний інструмент до резиденції, а згодом його приносили назад до церкви. Але грати на фісгармонії ніхто не вмів, і коли парох помер, а дружина з дочкою переїхали до Львова, то інструмент хтось украв. Це була друга втрата для села. Перша — коли снаряд із російської гаубиці влучив у Громадську хату й знищив її. Тепер же злодій украв фісгармонію. Можливо, що саме її купив станиславівський музикант і композитор Михайло Магдій, який тривалий час очолював оркестрову групу Гуцульського ансамблю пісні і танцю, а коли помер, то іванофранківець Сенюк купив його хату, де була творча спадщина М. Магдія. Весь архів музиканта забрав син диригента й педагога Івана Легкого, котрий деякий час керував Гуцульським ансамблем пісні і танцю, а фісгармонію Сенюк поніс до комісійного магазину і продав її за 300 знецінених совітських рублів, хоча це був дуже цінний раритет, якого торкалися руки не тільки Дениса Січинського. Вікторівський сільський хор діяв до середини літа 1914 року, ана початку Першої світової війни припинив своє існування. Дяка й диригента Миколу Салигу (до речі, його колишній учень Іван Андрійович Шатурма із Блюдників теж був — у 1909—1910 рр. — дяком у Вікторові) забирають до австро-угорського війська. Хворобливий від народження, він остаточно підірвав своє здоров’я й помер. А засновника хору Д. Січинського на той час знали вже далеко за межами Галичини як автора опери “Роксолана”, хорів, пісень та інших музичних творів, серед яких варто назвати такі шедеври, як “Не пора” та “Як почуєш вночі” на слова І. Франка, “Чом, чом, земле моя” (слова К. Малицької) та інші. 26 травня 1909 року композитор і диригент Денис Січинський помер від раку горла. Його поховали в кутку центрального станиславівського кладовища. Минали роки, і за три десятиліття українська інтелігенція нарешті збагнула велич першого професійного композитора в Західній Україні, диригента, педагога, видавця, що відійшов у вічність без сорочки на тілі в єврейському готелі “Брістоль”. Коли почалася Друга світова війна, вирішили його перепоховати, поставити на могилі пам’ятник. Було проведено конкурс, на якому відзначено три роботи скульпторів. Але 1943 року комісія дійшла висновку, що хоч робота станиславівського скульптора Михайла Зорія здобула тільки другу премію, вона найглибше і найкраще розкриває життєвий і творчий подвиг класика української музики. Композитора перепоховали, іна його могилі донині стоїть чотирикрила кобза — витвір Михайла Зорія. Того самого Зорія, котрий виготовив декорації для вистав, що йшли на сцені новозбудованого вікторівського Народного дому. Драмгуртківці сподівалися ще не раз використати ці дошки в закладі культури відбувся великий концерт, у якому звучали пісні композитора, написані на слова українських поетів. Це дійство дуже налякало працівників Івано-Франківського обкому партії, бо саме тоді ідеологічну роботу в області перевіряла комісія з ЦК КПУ, й обласні ідеологи побоювалися, що члени комісії розцінять як упущення в ідеологічній роботі. Але, слава Богу, все закінчилося добре: перевірники не дізналися про відкриття меморіальної дошки Д. Січинському в селі, де він створив народний хор, навчав місцевих мешканців гри на музичних інструментах, співу й диригування, написав низку своїх безсмертних творів. Вікторівський хор зажив другим життям, коли сільським дяком став Федір Салига, син Надгробок Дениса Січинського в Івано-Франківську декорації і в себе, і на сценах закладів культури в сусідніх населених пунктах, але з приходом Червоної армії і встановленням нової влади Народні доми перейменували на сільські клуби, більшість вистав, що їх раніше ставили аматори, визнали ідейно шкідливими або застарілими. Вікторівський драмгурток завмер, а одної днини до села зі Станіслава чи з Галича приїхала автомашина, на яку повантажили декорації для вистав, зроблені Михайлом Зорієм, і кудись повезли. Очевидно, їх спалили або порубали. Не виключено, що в обласному центрі ті декорації документально оформили як замовлення для театру, а гроші комбінатори поділили між собою. 1982 року у Вікторові встановили на Народному домі меморіальну дошку на честь перебування в селі композитора Д. Січинського й заснування ним одного з перших у краї сільських народних хорів. Після відкриття Миколи. Відновити цей аматорський колектив спонукало активістів села наближення ювілею Товариства “Просвіта”, до якого вирішили побудувати найбільший у Станиславівському воєводстві Народний дім. Від 1934 року по читальнях почалися репетиції хору, до якого входило 24 співаків і співачок. Вікторівський “Боян” був одночасно і церковним хором. Він із великим успіхом виступив на відкритті нового Народного дому. Вікторівський хор славився в усьому краї. У 1938—1941 роках його спів слухали в Галичі, Залукві, Побережжі, Медині, Тязеві, Ямниці, Крилосі-Підгородді, Сапогові, Комарові, Брині й інших населених пунктах. У церквах хор виконував “Боже великий, єдиний”, “Боже, послухай благання”. У селі вокальним талантом заявили про себе кілька співаків і співачок, але однією з найкращих була Афія Мазурик-Костюк. Вона прекрасно виконувала арію Наталки з опери “Наталка Полтавка”. Чоловік колгоспниці, яка своїм голосом могла прикрасити обласну театральну сцену, а якби здобула музичну освіту, — то й республіканську, був музикантом — постійно грав у духовому оркестрі на різних заходах, танцях, весіллях, похоронах. Традиційним стало виконання оркестром мелодій коляд під вікнами будинків односельців новорічної ночі, після щедрування карнавальної Маланки, яку на Буковині називають Переберією. А до переховування в селі Мирослава Січинського, котрий здійснив атентат на україножера, намісника цісаря в Галичині Мечислава Потоцького, мали стосунок Йосип Домбчевський та його діти Олександра і Роман. Дмитро Вітовський знайшов у Вікторові патріотів, які взялися переховувати Мирослава, коли його викрали з тюрми. Так, дитячі і юнацькі літа Олесі та Романа Домбчевських пробігли у розташованому недалеко від Галича та Станиславова Вікторові, де їхній батько Йосип 21 рік служив парохом, а мати Варвара, дочка священика в Дубівцях, не раз привозила своїх дітей до батьків у те село за Дністром. Це так близенько від Вікторова — Козину переїхати і паромну переправу на Дністрі здолати. І Домбчевські добре виховували дочку й сина. Олеся (Олександра) була старшою, Роман — молодшим. Їхнього батькасвященика після закінчення семінарії направили на парафію до надчеремоського села Верхнього Ясенова, що межує з Криворівнею, за якою — теперішня Верховина. Тут Роман прийшов у світ 25 травня 1884 р. Його дружина Ірина Рибчак була на два роки молодша. Романа Домбчевського О. Горобець називає гуцулом, бо ж співається в пісні-зозулиці, що “Не той гуцул, не той гуцул, що погуцулився, а той гуцул, а той гуцул, що в горах родився”. Так, Роман народився у Верхньому Ясенові, і Й. Домбчевського, а не тільки О. Волянського, краєзнавцям належало б відзначати як перших будителів гуцулів. І аж ніяк не випадає ігнорувати парохом Іваном Попелем із Довгополя, котрий приїхав на цю парафію з Галича. Дітей попадя народила в горах над Черемошем, у Верхньому Ясенові, що на віддалі 12 кілометрів від Жаб’я (нині Верховина) і 42 км — від Ворохти. Але їхні батько і мати гуцулами не були. Коли на парафію прийшов О. Волянський, то Й. Домбчевський переїхав у Ліски поблизу Коломиї, а з Лісок — до Вікторова, що недалеко від Галича і Станиславова. Ріки Дністер, Луквиця, Луква, Бистриця Золота, зо два десятки потоків виколисували священичих дітей… Тут же й подумалось мені, що ми ще так мало знаємо про надзвичайно цікавих людей минулого. Той же Роман Домбчевський був видатним юристом, поборником української мови, публіцистом, але й цим його заслуги перед нашим народом не вичерпуються. Тому мене найбільше вразило, що хоч матеріалів про родину Домбчевських збереглося немало, ав-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин