“У договорі на одній сторінці лише три пункти: укладення миру, напіввизнання УНР та поставки продовольства”. На перехрестях історії 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗
Берестейський договір: 1918—2018 Хроніка подій
Слово Просвіти, №07 за 2018 рік
Олександр СЛІПЧЕНКО, Надзвичайний і Повноважний посол України
Закінчення. Поч. у ч. 6 за 2018 р.
Обидві делегації сподіваються на швидке падіння імперських режимів у Німеччині та Австро- Угорщині. Але Троцький тягне час за формулою “ні миру, ні війни”, щоб дочекатися зміни влади не лише у Берліні та Відні, а й у Києві, готуючи їй заміну в Харкові. Туди надходять панічні телеграми Леніна: “Заради бога, вживайте найенергійніших революційних заходів для постачання хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Особливі поїзди і загони. Збір і зсипка. Супроводжувати поїзди. Повідомляти щоденно. Заради бога!” Для Центральної Ради, відповідно, кожен зайвий день зменшує шанси на досягнення миру взагалі, тим паче — на бажаних для неї умовах. Німеччина та Австрія, які ще мають реальну військову силу, теж рахують дні. Але не стільки у передчутті революційних потрясінь, скільки перед реальною загрозою голоду, що наближається. У Німеччині вже не вистачало навіть картоплі, яку намагались замінювати брюквою. Становище дещо рятували нерегулярні поставки пшениці та кукурудзи з Румунії. У Австрії було ще гірше, оскільки німці насамперед намагалися задовольняти власні потреби. У січні добовий пайок борошна на главу сімейства було зменшено до 475 грамів. Буквально усі надії цих країн були звернуті до хлібної України. “Без України голод був неминучий”, — із військовою прямотою констатував начальник штабу німецької армії генерал Людендорф. “Настрій і у нас, і у германців, дуже пригнічений… Єдиний вихід з цього становища полягає у швидких і енергійних переговорах з українською делегацією”. Такий запис з’явився у щоденнику графа Черніна 4 січня. Того ж дня німецько-австрійська та українська частини переговорників зустрічаються, користуючись тимчасовою відсутністю більшовиків. Не гаючи часу, західні партнери зразу ж дали зрозуміти про свою готовність до сепаратної угоди. Проте українці все ще не можуть відійти від дедалі менш адекватної “федералістської” догми. Вони доповідають у Київ,
що зазнають “негідного тиску”, який мусять відкинути. Разом із тим вони рішуче позначають базові принципи можливої угоди: визнання України та включення до її складу всіх етнічних українських територій. Ідеться про обширні простори, зокрема Холмщину, Підляшшя, а також Східну Галичину та Північну Буковину. Вну трішня суперечливість такої поведінки цілком очевидна для Кюльмана, він настійливо намагається з’ясувати, наскільки широкими уявляються їм межі своєї незалежності, водночас повідомляючи у Берлін про “вміння і хитрість” цих “молодиків”. А вони в кулуарах твердо проводять свою лінію: спочатку мир, визнання, території, а тоді — продовольство. Київ усе ще тримається, і Троцький начебто теж виявляє солідарність, він навіть готовий зробити серйозну заяву про визнання незалежності УНР, повагу до її уряду — Генерального секретаріату і правоздатність її делегації, що з цього випливає. (Є архівні свідчення, що на це його “надихнули” секретні контакти з ідеологічними однодумцями у Києві, що передали йому свою впевненість у швидкому приході до влади). Відкривається пленарне засідання 12 січня, яке можна віднести до найважливіших віх української революції. Четверо союзників заявляють про визнання української делегації як “повноважного представництва самостійної Української Народної Республіки”. Офіційне державне визнання УНР також передбачається, але воно буде оформлено вже самим актом підписання майбутнього договору. Якого? Кого з ким? — ось про це й належить домовитись. Але з кожним днем зробити це дедалі складніше. Троцький, очікуючи звісток від наступаючого Муравйова, відходить від попередньої позиції і лише “погоджується” з подальшою присутністю української делегації, водночас домагаючись таких самих прав для “своїх харків’ян”. 18 січня Ю. Медведєв та В. Шахрай прибувають до Берестя, дорогою заїхавши до Петрограда для отримання інструкцій від Леніна. Вони “підтверджують” слабкість Центральної Ради і свої претензії на владу, але німці та їхні союзники відмовляють їм у праві на окреме від більшовиків представництво. Пізніше у своїх мемуарах “Війна втрачених можливостей” генерал Гофман так оцінить цю ситуацію: “Представники Центральної Ради протестували проти цього шахового ходу, дійшло до доволі енергійних сутичок між українською та російською делегаціями. У прекрасній промові Любинський перерахував усі більшовицькі гріхи. Троцький у своїй відповіді обмежився заявою, що влада Центральної Ради скінчилася і що єдине місце, де ще можуть розпоряджатися її представники, це їхні кімнати у Брест-Литовську…” Справді, ситуація заходила у глухий кут: перемовини тривають у різних форматах, але до реальних результатів ніяк не ведуть. Безкінечні агітаційні вправи Троцького та його колег — петроградських і харківських — супроводжуються хоч і значно конкретнішою (з погляду вимог), але цілком розмитою (з погляду можливості їхнього здійснення) риторикою українців. Через кілька днів стає зрозумілим, що спільного для всіх миру не вийде, і німці в ультимативній формі пред’являють Троцькому перелік своїх територіальних претензій, не залишаючи місця для політичних маневрів. Той терміново просить згоди Леніна на застосування своєї авантюрної формули: “армію розпускаємо, миру не укладаємо” і відбуває додому для захисту своєї позиції. Австрійці також навідруб відмовляються від надання самостійності Східній Галичині та Північній Буковині. УНР згодна йти на компроміс, але на місці цього не вирішити. Не в змозі отримати зрозумілу відповідь з Києва, де у Центральній Раді та в уряді зростають розбіжності (глава зовнішньополітичного відомства Шульгин і кілька його колег усе ще роблять ставку на відносини з Антантою), делегація залишає Брест-Литовськ. І тут, нарешті, у Києві приходять до тями. 22 січня Центральна Рада оприлюднила свій IV Універсал, де УНР проголошено “самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу”, а її новому урядові, Раді Народних Міністрів,
гументів ціною власного життя. Ав тилу, у самому Києві, повстали “арсенальці”. Просте зіставлення цих подій дає яскраве уявлення про драматизм ситуації, в якій розпочався заключний етап берестейських перемовин. Саме у цей момент дуже важливий внесок у роботу делегації зробили двоє українців, які не входили до її складу. Вони діяли, так би мовити, з-поза лаштунків конференції, виступаючи в ролі радників, експертів, а інколи й перекладачів. Про них, на мій погляд, говорять несправедливо мало, коли йдеться про результати берестейських переговорів. Обидва були громадянами Австрійської імперії, за етнічним походженням, а головне, за поглядами і емоціями — щирими українцями. Маю на увазі Миколу Залізняка і Миколу Василька.
Перший був ще молодим чоловіком, проте вже мав авторитет у національно-революційних колах як один із засновників “Спілки визволення України”, мав досить широкі міжнародні зв’язки. Саме завдяки їм він зміг вчасно отримати стокгольмські газети, в яких ішлося про певні заяви, нібито зроблені у Берестю представником харківських більшовиків Медведєвим. Коли той від них відхрестився, з’ясувалося, що авторство насправді належить Троцькому. Цей справило потрібне враження на Черніна, переконавши його у “ляльковому” характері харківської влади. На відміну від Залізняка, Микола Василько — майже вдвічі старший за віком, представник старовинного знаного роду з Буковини (він навіть писався зі шляхетною приставкою — фон Василько), мав значний парламентський досвід і авторитет в австрійських політичних колах. Прибув до Берестя як радник Черніна досить пізно, але, як то кажуть, в самий раз. 6 лютого, коли доля Києва була вже практично визначена, він показав Черніну телеграму, яка засвідчувала, що столиця УНР все ще за Центральною Радою. Це дало можливість австрійцям і німцям продовжити перемовини з представниками Ради. Їхній стан можна тільки уявити. Повстання “арсенальців” вдалося придушити, але Муравйов уже у Києві, проте поки місто ще не впало, делегація тримається, наввипередки з часом уточнюючи деталі майбутнього договору. І ось в ніч з 8 на 9 лютого 1918 року його нарешті підписали. Про це вже через 5 годин повідомлялося в екстрених випусках німецьких газет як про подію першорядного значення. Адже укладення договору створило цілком нову стратегічну ситуацію на Сході змученої війною Європи. Тут з’явилася нова держава з етнічно єдиним населенням у кордонах, сміливо просунутих на північний захід (включаючи і саме Берестя) за рахунок Польщі, яка поки що не існує. Вже у преамбулі договору були визначені основні постулати державного існування України (лексика і написання збережені): “Тому, що Український Народ… проголосив себе незалежним і висловив бажання припинити війну, уряди країн Четверного союзу “постановили заключити мировий договір з правительством Української Народньої Республіки; вони хотять сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового мира, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському і умовому”. Найголовніше, що випливало з семи детальних статей договору, було те, що Українська республіка отримала захист від агресії збоку більшовиків і можливість у мирних умовах зайнятися демократичним будівництвом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
