“І люди ходили в тім саду по снігу, немов зачаровані персонажі якоїсь дивної божественної казки… ” Духовний простір 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Василь Пишний. Василь Пишний. Стрітення у Рубанівському Стрітення у Рубанівському
Слово Просвіти, №07 за 2019 рік
Леся СТЕПОВИЧКА Уперше про Свято-Покровський храм у Рубанівському та про незвичайного батюшку, отця Василя Пишного, я почула від знайомих жінок ще влітку 1998 року. Донька письменника і піа ністка, художниця і співробітниця літературного музею, чотири інтелігентні жінки середнього віку, які ніколи не були набожними, навперебій нахвалювали службу, після якої, мовляв, священик кожного вислухає, дасть пораду, благословить. “Їдьмо з нами на свято!” — запрошували вони. “Та що я батюшок не бачила, чи церков у місті забракло, їхати аж за 120 кму якесь Рубанівське!? Та ще й московського патріархату! Ноги моєї там не буде! Досить вже, що наші предки їм кількасот літ кланялися ще від часів Запорозької Січі”. Згодом мені показали книжечку, одну, другу, третю, періодику, журнал “Навіки”, в яких розкошували прозові та поетичні твори Тараса Шевченка, Євгена Сверстюка, Івана Манжури, письменників Придніпров’я, видані в однойменному видавництві, яке працювало при Рубанівській церкві, прикрашені мальовничими ілюстраціями, зробленими з великою любов’ю і смаком художником Володимиром Єрмаковим. Здивувалася, що при храмі МП діє українське видавництво. Здивування обернулося на цікавість, коли року десь так 2003-го при Рубанівському храмі спорудили музей поета і фольклориста Івана Манжури, який свого часу служив на цих землях у поміщика Василенка управляючим. В Інтернеті з’явилося повідомлення, що 15 травня тут відбудеться свято весняного Манжури (народився у 1851 р.), а 1 листопада — свято осіннього Манжури (помер у 1893 р.). Я тоді очолювала письменницьку організацію і налагоджувала творчу співпрацю з креативними особистостями. Закортіло поглянути, що це за священики такі, що так люблять літературу? Мені дали телефони водіїв автобусів, який возять на замовлення людей до храму. О 5-й ранку ви мали стояти в умовленому місці, під’їде автобус, забере вас та інших пасажирів на різних зупинках і доставить на 8-му годину усіх до місця призначення. А увечері так само відвезе усіх до Дніпра і розвезе туди, де взяв. Цілком сучасно, цивілізовано, по-європейському. Три години дороги, схід сонця, і в сполохах його ніжних вранішніх променів постав перед очима величний храм із червоного каменю. Я була зачарована його красою, блискучим плесом річки Роставиці, Службою Божою, упорядкованим подвір’ям, духмяними, квітучими заростями бузку, потужними дзвонами, усім побаченим та почутим. Вишиванки цвіли на дівчатах і хлопцях, на жінках і чоловіках та дітлахах, як і радісні усмішки на їхніх обличчях, як і старовинні рушники, розвішані на гілках дерев. Суцільна українська на устах. Свобода пересування у храмі під час служби. Діти, як священні корови в Індії, могли робити усе, що їм заманеться. Ніхто не ходив з тацями по церкві і не вимагав, щоб здавали гроші. Парафіяни вільно брали свічки, і за бажанням кидали свою пожертву до скриньки. І ніхто нікого не виправляв, не сварив, не повчав де стати, як пройти, як це властиво для парафій МП, де слуги Божі і навіть свічниці поводилися грубо під виглядом строгості з паствою. Контраст був разючий. Та найбільше вразив мене настоятель храму, ченець, панотець Василь. Простий у спілкуванні, очі й слова його сяяли тихою добротою, лагідний голос людяністю, і в цьому я переконувалася щоразу, коли приїздила сюди. Служба велася традиційно старослов’янською мовою, а від 2014 року о. Василь перевів її повністю на українську. Я стала приїздити до Рубанівського кілька разів на рік, подружилася з отцем Василем і його помічниками-ченцями, які підвищували свій рівень, навчалися заочно у Полтавській духовній семінарії, і згодом двоє з них теж висвятилися у священиків — Володимир Дерев’янко і ПавлоТєпін. Рубанівське — це від прізвища козака Рубана, який заснував ще у XVIII столітті у степу хутірець. Козацький прах покоїться на подвір’ї Свято-Покровського храму, поруч могил інших достойників. А парафія у Рубанівському стала на довгі роки духовною оазою для мене, як і для паломників із різних куточків України: Дніпра, Запоріжжя, Харкова, Полтави, навіть із Києва. Рубанівське стало місцем духовної, релігійної та літературно-мистецької атракції. Тут працює книгарня, недільна школа. Після служби частують людей обідом, приготованим руками ченців і послушників, якими було вирощено пшеницю, з якої печуть хліб, виловлено рибу, з якої варять юшку, зібрано фрукти, з яких роблять узвари. Тут варять пиво і роблять вино. По обіді люди на арт-майданчику під шатром можуть переглянути концерти, в яких беруть участь запрошені відомі музиканти, поети. Рубанівське — це храм УПЦ МП, в якому ніколи не молилися “о здравіі Кіріла” та “о побєдє російского воінства”, а складали молитву винятково за долю України, за перемогу бійців АТО, де їх вінчали, приймали як дорогих гостей, допомагали фронту. Тут хрестили дітей і співали народних пісень усією церквою. А отець Василь після служби, навіть не переодягнувшись, ставав шоуменом, артистично, з властивим йому м’яким гумором і самокритичністю вів концерт, жартував, гладив діточок по голівці, частував їх цукерками. Якось виступав на сцені жонглер із Запоріжжя, хвацько перекидаючи мечі козацькі з руки у руку, аж батюшка “злякався”, затремтів від страху. А коли номер скінчився, отець Василь і каже: “От люди добрі, дивіться, що то є майстерність, це вам не панікадилом у церкві махати”. А то якось циганський ансамбль приїздив із солісткою Любов’ю Власовою. Усе це монахи знімкували, записували, фільмували і виставляли у соцмережах та відображали у журнальчиках, які потім дарували парафіянам або розсилали поштою вірянам. Якось я спитала у о. Володимира: “То якого ви все-таки патріархату — московського чи київського?” Відповідь була: “Рубанівського!” Одним словом, це була унікальна церква з унікальним українським Духівником. Інколи люди питають, звідки таке диво з’явилося у нашім степовім краю? Таких парафій, де є все, що потрібно людині, — і молитва, і веселощі, і благодать, — не бачили ніколи в Україні. А отець Василь — тутешній, народився у селі Широкому, неподалік, але священицька доля була занесла його аж у Сибір несходиму, де йому дісталося служити у старенькій, закинутій церкві у Бодайбо, та спершу мав відремонтувати той сарайчикцеркву на морозі -50. А вся його паства — три старезні бабці: Домна, Марія і Васса, які відмотали в таборах ГУЛАГу терміни як антисовєтчиці, дві з них із українських засланців. Своє дитинство і зріле життя, свою любов до Бога з ранніх літ, своє служіння і дива, які траплялися з ним, і знамення Божі, які йому були, Василь Пишний талановито, живо й дотепно описав у книзі спогадів “Отаким і будь!” Там, у Бодайбо, трапилися йому добрі молоді люди, які не знали, куди себе подіти, стали його помічниками, а потім ченцями, яких він привіз із собою у 1990-хв Україну. Та й тут до нього злетілися молоді люди, як бджілки на мед, і теж стали ченцями-послушниками. Якось питаю у отця Володимира: “У Дніпро Кіріл приїздить. Ви поїдете на зустріч з ним?” А він так хитренько примружився і питає: “А хто це?” У січні 2014 року після служби отець Володимир у мене вже тихенько питає: “Ну що, пані Лесю, сьогодні уночі йдемо валити Петрушу?” Я не одразу второпала, про що він. А на ранок взнаю, що вночі купка хлопців-патріотів тросами пам’ятник Петровському завалила. При першій же зустрічі я спитала у о. Володимира: “А чому ви не перейдете до Київського патріархату?” Знаєте, що він відповів? “Ми зробимо це одного чудового дня, і люди підуть за нами. Але зараз ще не час: нас відлучать від служби, нас просто викинуть, а сюди поставлять таких, що Рубанівське на тому й закінчиться”. Знаменито зустрічали ми у храмі старий Новий 2015 рік. Маланкували, колядували, о. Василь щедро посипав цукерками і монетами дітлахів і дорослих на всі чотири боки від прикрашеної ялинки. Як мені кортіло описати Рубанівське, як свербіли руки написати у “Слово Просвіти” чи в “Літературну Україну” про цих неймовірних священиків-партизанів, які… Ну, ви розумієте, про що я. Але як же я напишу, якщо я оприлюдню усю правду, я ж їх підставлю! Та ніхто йне надрукував би такого про храм МП. Товариш по перу і Спілці застеріг мене: “Пані Лесю, читачі подумають, що у Вас дах знесло, що Ви — заблука-а-али…” І все-таки я наважилася, бодай у Фейсбуці, описати у найкращих тонах чудові, якісь просто дитячо-дитинні урочистості на Василя Великого у Рубанівському з маланкуванням і розсипанням цукерок, з гарним засніженим садом, на гілках дерев якого цілу ніч світилися різноколірні ліхтарики, дзвонили дзвони, і люди ходили втім саду по снігу, немов зачаровані персонажі якоїсь дивної божественної казки… Реакція не забарилася. Один народний депутат, наш земляк, блискавкою і громом ударив у душу: “Пані Лесю, українська письменнице, Ви яку ж це канхвесію нахвалюєте? Самі до московитів їздите, ще й людей принаджуєте. Що ж Ви робите?”. Ну от маєш! Колега як у воду дивився! Стала я пояснювати суворому народному обранцеві, які це батюшки-партизани, і що вони, мовляв, неодмінно перейдуть до Київського Патріархату у слушну годину: “Самі поїдьте і переконайтеся, що це за священнослужителі”. А він мені: “Я в Донецьку бачив московського попа, який молився за те, щоб Бог бандерівців поміг убивати. Я вчепився йому в горлянку, а він мені, ледь нас люди розійняли. От коли вони перейдуть до КП, тоді й поговоримо”. Так сумно мені стало… І я вже рідше бувала у Рубанівському, хоч і сумувала за ним і моїми душпастирями. Але обіцяна мить настала! В останні дні 2018 року року дніпрян сколихнула новина: громада Свято-Покровського храму УПЦ МП у селі Рубанівське одностайно вирішила приєднатися до Єдиної Помісної Православної Української Церкви. В соцмережах з’явився відеосюжет, у якому настоятель храму о. Василь Пишний звертається до пастви і пропонує вирішити разом це питання. Переповнена церква виявила дивовижну добровільну одностайність, радість на обличчях рубанівців засвідчила це.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
