Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На здобуття премії “Україна мусить стати синонімом свободи”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Дух свободи внутр в нас родить»

Слово Просвіти, №07 за 2019 рік

— З чого для тебе почалася війна? — Вона перетекла з Майдану. Тут російZ ськоZукраїнська війна розпочалася, тільки вона в інший спосіб виражалася. А для меZ не особисто ще раніше — з криків волаюZ чого в пустелі. Я пояснював, що в Україні у гуманітарній сфері діються несусвітні, боZ жевільні як для незалежної держави речі. Виступав і переконував усіх, що треба забоZ ронити безконтрольні виступи московZ ських “звйозд”, які заробляють гроші і агіZ тують за Росію, “русскій мір”. І коли після Майдану Росія анексувала Крим і розпочаZ ла наступ на Донбасі, зрозумів: треба щось робити. Після розстрілу Небесної сотні ми першими стали їздити як волонтери на Гончарівське, Десну, у військові частини під Ніжин, Прилуки, Ромни. Надходили тривожні звістки, у повітрі висіла загроза повного вторгнення російської армії. На власні очі бачив, у якому жахливому стані була наша армія. Обшарпані солдати, брак звичної військової дисципліни (доброZ вольці були мотивовані і знали, куди йдуть), казарми з вибитими вікнами. Ми привозили все необхідне — від зубної пасZ ти, простирадл до харчів — там нічого не було. Крім цього — концерти… Через кільZ ка місяців ми були вражені: наша армія відZ роджується як Фенікс із попелу. — Як почувалися, повертаючись додому, в Київ? — Важко. Як і всі, моніторили кожен жест, кожен рух речників від влади чи інZ формагенцій. Сиділи ночами і жадібно, в тривозі вслухалися в скупі повідомлення з театру бойових дій на сході країни. Кожна звістка була важлива. Коли на Донеччині Володимир Рибак загинув, це сприймалоZ ся як загальнонаціональна трагедія. Нині ж мало не щодня гинуть наші хлопці і більZ шість (не про себе кажу) тупо призвичаїZ лася до цього. Тоді ми грали і співали на похоронах наших загиблих добровольців. Ситуативно збиралися змішані хори за участю, наZ приклад, Валерія Гладунця, гурту “БожиZ чі”. Тобто, кого встигали зібрали чи хто зголосився. Співали “Ви жертвою в бою нерівнім лягли” чи “Як упав же він з коZ ня”. Зараз усі сперечаються, хто запустив “Пливе кача”: Жданов каже, що це він, Гонський — він. А я, східняк з Великої УкZ раїни, намагався протягом Майдану, коли відбувалися перші відспівування (ВерZ бицький, Нігоян, Жизневський, Сеник), нав’язати в ритуал чи повернути ті пісні, які співали під час Української революції чи під час Визвольних змагань. Розширити і повернути, наприклад, жалобний марш “Ой на горі вогонь горить” чи щось із поZ минальних пісень саме доби Української революції. Намагався внести і співані моZ литви. Це перемежовувалося зі старими молитвами, які зв’язували б з давнішими періодами нашої історії. Людська, як і наZ ціональна пам’ять, потребує тяглості. — Знаю, що й на п’ятому році війни не полишаєш свої поїздки на фронт. Що най' більше хлопці на передку слухають, просять заспівати? — Просять те, що вони знають. СпоZ чатку “Коняку”, обов’язково (!). Чи “ГоZ мін, мати, по діброві…”, якісь хіти. Потім дедалі більше й більше, бо люди більше відкривають, слухають. Найбільше проZ сять “Деус ет патріа”, “Завжди Україна буде”, “Дума про СавурZмогилу”. Тобто сучасні твори на сучасні тексти. Якісь твоZ ри, які кореспондуються з нинішньою війZ ною. Оце найбільше хочуть слухати. А по сантименту вони слухають, зокрема, з раZ діо “Культура”. У мене був такий випадок у ГолосієвоZ му. Мене побачили якісь військові, запиZ тують: “Ви Компаніченко?”. “Ні, — кажу, — це його альтерZего”. Вони: “Ми хочемо висловити Вам свою подяку, бо знайте, що там, на передку, Ваші передачі слухають не тільки Василь зі Львова і Іван з Луцька (є такі додзвонювачі, які “тероризують” веZ дучих нашої програми). Були й інші моменти. Ярослав ФедоZ рук, друг дитинства, історик, син ОлекZ сандра Федорука, мистецтвознавця, не сказав батькові, що пішов на війну, поки не вернувся. Був поранений, в Одесі лежав у шпиталі, вилікувався. Так от, коли він був на фронті, то часто телефонував мені і разом з хлопцями, встановивши в бліндажі ноутбук, просив, щоб я з ними співав по скайпу. — Під час виїздів на фронт відчував, що твої концерти піднімають дух наших хлоп' ців? — Звичайно, відчував. Справжнє мисZ тецтво міняє людину і допомагає. ПоZперZ ше, відчуття власної значимості для людиZ ни дуже важливе. Відчути, що вони не поZ кинуті, що там, на передку, вони не просто захищають країну, свій народ від ворога, не просто банально стріляють, а на них покладена велика і відповідальна місія. І ця місія тоді відчувається, коли за тобою стоять покоління. Тобто коли ти усвідомZ люєш оту історичну тяглість… — Ти згадав Сіверськодонецьк тих часів, і я теж. Якось на одній виставці розмовляю з місцевим молодиком. Запитую у нього: “Ти знаєш настрої місцевого населення, їхню психологію. Скажи: що потрібно, щоб Укра' їна нарешті перемогла?”. Відповідь: “Украї' на переможе на Донбасі “русскій мір” тоді, коли сюди принесе і представить вищий рі' вень культури”... — Все дуже правильно — попереду війZ ська мусить насамперед іти об’єктивна, правдива інформаційна політика у тандемі з високою і справжньою національною культурою. Бо що тут було? Московія сюZ ди пхала один жанр культури — попсу. ЧоZ му? Та тому що це працює на більшість моZ лоді. Попса була пов’язана з резидентами і тими, яких розкручувало “Русскоє радіо” чи “Шансон”. Так само нині працюють усі Фото Георгія Лук’янчука медійні канали, наприклад, інформаційні — 112, НьюсZван, Інтер залишився як проZ пагандист культури. Головний їхній марZ кер — русскоязичіє, і краще, щоб це було з Москви, для масовки — залучення кульZ турних колаборантів. Усе інше від лукавоZ го: розповіді на кшталт того, що “наш проZ дукт, он здесь, в Кієвє роділся, он покроєт всєх, як великий степу жеребець покриє всіх і вся — від Камчатки до Карпат”… Але були й інші сектори, в яких вони активно працювали. Це інтелектуальні сектори, в них діяли вишуканіше. НаприкZ лад, сектор давньої музики чи давніх танZ ців. Вони тут діяли на космополітизмі. Мовляв, їхня культура (в Петербурзі чи Москві) пов’язана з давньою європейZ ською культурою. А згадаймо Петербург, це пізнє місто, кам’яниці Хмельницьких, Мартосів, Маркевичів, Лизогубів, похоZ вання представників української культури на цвинтарі… — Понад сто років тому ще Сергій Єф' ремов писав про частину української стар' шини, яка віддала свій народ і сама продала' ся у рабство московським царям за розшиті халати і золоті табакерки. Нині ціни інші — нафтові промисли, мільйони рублів на ра' хунках… — Нещодавно я був на інтронізації. І був приємно здивований, що наш істебZ лішмент, політичний клас усеZтаки духовZ но росте. Те саме бачив на форумі ПороZ шенка. Ще до цього кілька разів був, напZ риклад, на казенних, скарбових зібрання за участю Віктора Ющенка, і бачу, як вони міняються порівняно з тим, що було раніZ ше. Пам’ятаю, раніше до нього не можна було пробитися через “локотки”, які щільZ но його обступали. Тепер на ГородецькоZ го я можу зустрічатися з Катериною МиZ хайлівною, коли він перестав бути презиZ дентом — бувати у них удома. А раніше це неможливо було. Тоді ось так стояли (поZ казує настовбурчену позу і виставлені лікті. — Авт.). Зараз усе змінилося. Ось цієї свиZ ти, наближеної до тіла, вже нема. Тобто воZ на (політтехнологи, помічники) є, але це не те. Бачу рух до змін, уже нема поділу на “богів” і плебс. Ми в правильному напряZ мі рухаємося. — Ми то в правильному напрямі рухає' мося, але мені здається, що ти передаєш ку' ті меду. — На інтронізації я побачив тих, хто є опонентами, — Юля, Садовий. Українці раніше воювали до заглади: ми поборюєZ мо один одного, якщо він опонент, до заZ гину. Я не прихильник ні першої, ні другоZ го. Але те, що вони вже можуть дозволити собі ось так бути разом у певних сферах… Ми ж пам’ятаємо, як дехто виступав проти Томосу, їздила в Єрусалим, всякі темні діла творила… Ми все це знаємо. Але всеZтаки, мені здається, певні зміни в них відбулися. І коли ми під час прийому сиділи за стоZ лом з німецьким, французьким, японZ ським послами, коли все було поZбагатому, і герб був як у грекоZкатоликів у нашого Епіфанія (поки що монограма М. Є.), орZ кестр грав Вівальді, — я плакав. Усе, що відбувалося, — це повернення до традицій. А найголовніше — об’єднання духівництва в одній церкві. Це ж великий поступ. Я це бачив ось так. — І дух свободи, гідності, який нуртує в душах людей? — Так! Хоч є дід, але гоноровий. Бо є ясна зброя, як у козака, перстень гербовий від діда… І гідність, яка залишається. Це той важливий момент, що притаманний нам. Це повернення, віднайдення себе таZ кими, якими ми були. Чому я плакав? Як легко втратити свободу і як важко її поверZ нути, як тяжко повернути собі належне місце у світі. Ми повертаємо, і все одно повернемо належне нам місце. Цей шлях торуватиме наша давня і багата українська культура. — Коли ж ми повернемо належне нам місце і відчуємо всі — від того бомжа, який щоранку нишпорить у сміттєвих баках, і до президента'мільярдера, що вони представ' ники великої нації? Як поляки, наприклад, чи французи або італійці? — Коли себе всі відчуватимуть щирими українцями. “Нє патаму, что так палучіZ лось”. Пригадую, в молодості ми їхали коZ лядувати в Київ у національних строях, зі звіздою. Чую, хтось у вагоні запитує: “Кто єто?” Відповідь: “А, єто щіриє”. І далі для тих, що не втямили, хто це: “Ну, щіриє укZ раінци”. — “А кто єто?” — “Жлоби!” — “А, панятно”. Люди, які там сиділи і вели діалог, це теж українці. Або політично прислані коZ лонізаторами і стали супроти волі політичZ ними українцями. Так ось, у кожного з цих людей повинна бути мотивація, чому вони стали українцями. Ми думали, що цим стане економіка: ковбаса дешева, вдосталь газу і т. ін. Пам’ятаєте, які ми листівки розZ давали на початку незалежності? ПерекоZ нували, що як тільки вийдемо із есесер, так зразу і заживемо, і таке інше. І думали, що все інше можна буде побудувати... — Незалежну, сильну державу і високо' духовну націю… — …Насправді це буде тоді, коли вповZ ні українці переконаються, що бути щиZ рим українцем є достойно. Що Україна, як така, сильна своїми сучасними здобуткаZ ми, що вона міцно стоїть вкорінена на наZ ціональних традиціях. Але ця традиція поZ винна відкритися в такий спосіб, що ніхто не матиме в цьому сумніву: “Боже ж мій, та це ж воно про мене, “дух свободи внутр в нас родить”. Тобто Україна мусить стати синонімом свободи. Свобода для реалізаZ ції, свобода для творчості; це сучасна науZ ка, це спільнота радісних і веселих людей, які люблять один одного, шанують своє українство, свою культуру. Спілкувався Микола ЦИМБАЛЮК Творчість Тараса Компаніченка, кобзаря, бандуриста, лірника, лідера гурту “Хорея Козацька” — унікальне явище сучасної української культу= ри. Сьогодні жодний більший чи менший патріотичний захід не обходить= ся без його участі. Так само не можна собі уявити численні культурно= мистецькі десанти на східний фронт без його виступів. Тож висунення То= вариством “Просвіта” його творчості на здобуття престижної Національ= ної державної премії імені Тараса Шевченка цілком закономірне і споді= ване. Оскільки війна стала тектонічним розломом нашого життя, то і роз= мова з Тарасом про найголовніше.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин